Пилип Орлик і його "Конституція"

У статтях Конституції  Орлика визначався національно-державний  суверенітет України. Договір починався з урочистої декларації того, що Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування. Головним постулатом була повна незалежність України від Москви. Обумовлювалося, що по закінченні війни з Москвою всі невільники-українці, які перебувають там, повернуться додому. Дніпро й землі Війська Запорозького необхідно очистити від містечок і фортець царських. Вони будуть знесені.

Визначалися також кордони  з Польщею по річці Случ, як колись, за Богдана Хмельницького. Українські землі, які були передані за різними угодами Польщі, мають відійти до гетьмана. Значна увага в Конституції приділялася соціальним Низам — рядовим козакам і посполитим. Для захисту їх від визиску та гніту, надмірних данин і робіт, великих тягот і здирств гетьман мав узяти їх під свою опіку. Він також мав забезпечити утримання козацьких вдів і сиріт.

Вказувалося на необхідність припинення утисків і гноблення  козаків та іншого населення України  саме старшиною. Заборонялося старшині та «всяким військовим і посполитим урядникам» використовувати козаків і посполитих селян на своїх господарських роботах — косовиці, жнивах, загачуванні гребель тощо; віднімати у них грунти або силою змушувати до продажу, забирати за які-небудь провини людське майно або обертати людей за це собі на роботу. Попереджалося, що переїжджі гетьманські слуги, особи військові не мають права вимагати у міщан і селян підводи, корми, напої та провідників, хіба хто їхатиме в публічних справах і то за гетьманською подорожньою. По звільненні України від підданства московського спеціальна комісія має провести ревізію всіх маєтностей і земель, якими користується або захопила старшина, а також ревізію повинностей підданих селян і підсусідків.

Окремо планувалося  з'ясувати справу зі звільненням  від публічних повинностей купців, оскільки тягар податків слід розподіляти на маєтних купців. Мав бути врегульованими тягловий обов'язок, деякі ярмаркові сплати тощо. Таким чином у Конституції розглядалися проблеми торгівлі. Гетьманові ставилося в обов'язок дбати, щоб від купців, крім узаконених податків, нічого зайвого не вимагалося.

Скасовувалися ненависні  народові державні монополії, оренди та відкупи, інші обтяжливі для селян  і міщан стації — розквартирування в їхніх домах компанійців  та сердюків. Генеральна рада мала знайти інші кошти на утримання найманого війська.

Така увага й піклування про інтереси та соціальний захист низів українського народу були суттєвим історичним кроком уперед порівняно  з іншими державними договорами гетьманів, починаючи з Березневих статей 1654 р. Богдана Хмельницького, в яких зовсім ігнорувалися інтереси посполитого селянства й низів козацтва.

Конституція мала статті на користь запорозьких козаків, зберігався їхній особливий статус, забезпечувались їхні права. Запорозькому Низовому Війську мали повернути давні оселі — місто Трахтемирів зі шпиталем, із перевозом на Дніпрі, а також Кодак, Келеберду, місто Переволочну, землі і млин над Ворсклою. Дніпро з усіма своїми рибними промислами від Переволочни до Очакова має бути у відомстві виключно Запорожжя. Форти, побудовані Москвою на запорозьких землях, мають бути знесені.

Затверджувалися права  православної церкви під зверхністю царгородського патріарха з митрополичим престолом у Києві. Орлик зобов'язувався, якщо він здобуде владу в Україні, виборювати політичне й церковне відокремлення України від Москви.

Отже, ця перша в світі  конституція була пройнята дуже демократичним  духом і визначала прогресивний історичний напрям розвитку державних  реформ. Хоч і не була вона втілена  в життя, однак залишилась однією з найвидатніших історичних державно-політичних пам'яток. «Пакти й Конституція прав і вольностей Запорозького Війська» мусять зайняти належне їм місце в європейській історіографії і, здається, зберігають певну актуальність для депутатського корпусу сучасного парламенту незалежної самостійної України.

Історіографія про «Конституцію»  Пилипа Орлика

Без сумніву, цю угоду  із повним правом можна віднести до найбільш ви-значних пам’яток української  суспільно-політичної та правової думки раннього нового часу. Зокрема, це красномовно доводить і та популярність, якою користуються «Пакти й конституції…» серед дослідників. Сьогодні існує не одна сотня праць, в яких у тому чи іншому контексті згадується або аналізується це джерело. Однак при цьому фахівцям так і не вдалося дійти кон-

сенсусу щодо його історико-правової класифікації. Розцінюючи появу акта як «спробу встановлення в Україні  конституційного устрою», П.Музиченко, як, до

речі, і багато інших  представників історичної або історико-юридичної  думки (додамо: не наводячи достатньо вагомих на те аргументів), убачає історичне значення його у тому, «що він був першим конституційним актом в Україні». «“Конституція”, – продовжує він, – в якій гармонійно поєднувались інтереси гетьманської влади і козацької старшини, як провідної верстви в Україні, була в той же час маніфестом державної волі українського народу»19. На позиціях трактування пам’ятки конституцією стоять і такі сучасні науковці, як О.Кресін, О.Лукашевич, К.Манжул, А.Смолка, Т.Чухліб, В.Шевчук, М.Трофимук, О.Струкевич. Зокрема, на думку останнього, саме в Українській козацькій державі вперше в Європі була реалізована «ідея конституціоналізму»20.

У більш ранній історіографічній традиції пам’ятку як конституцію розглядали, зокрема, В.Замлинський, л.Мельник, І.Крип’якевич, О.Субтельний, О.Пріцак та інші вчені. Як державно-правовий акт, який «гармонійно» поєднав «суперечливі інтереси тих основних українських політичних сил, що довгі десятиліття змагалися між собою», а саме гетьманату – як уособлення вищої державної влади, козацької старшини – як провідної суспільної верстви та Запорожжя – як автономної державно-політичної одиниці, розглядав «Пакти й конституції…» О.Оглоблин. При цьому він наголошував на тому, що цей документ «мав бути конституцією України і, разом з тим, маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом». Помітно обережніше щодо конституційного характеру акта висловлювався М.Василенко. Зокрема, підписану 5 квітня 1710 р. між П.Орликом і репрезентованим тією частиною старшини, що покинула українські терени разом з І.Мазепою, Військом Запорозьким угоду він оцінював як «свого роду українську конституцію, що свідчила про напрям політичної думки в українській еміграції того часу», і яку водночас мала поділяти «й найбільш свідома частина старшини, що не пристала до Мазепи, а залишилися вірною московському уряду». Як хартію класифікував досягнуті під Бендерами домовленості М.Грушевський. В історіографії присутня також оцінка їх як договору. При цьому Д.Дорошенко наголошував, що за певних умов (а саме відродження «самостійної української держави»), цей договір мав автоматично перетворитися на конституційний акт.

П.Орлику не поталанило дочекатися того часу, коли козацька Україна знову  постане самостійною європейською державою. Серце бунтівного гетьмана перестало битися 26 травня 1742 р. Він помер далеко від рідної землі, в яссах, у злиднях, розлучений не лише з Батьківщиною, але й зі своїми сподвижниками, друзями, рідними. як гетьман, П.Орлик не мав в Україні реальної влади. Саме тому мусив обрати для себе інше, аніж будь-хто з його попередників або наступників на цій посаді, поле практичної діяльності. Його програма об’єднання і проголошення незалежності Української козацької держави залишилася як великий теоретичний проект, здійснити який він неодноразово намагався, опираючись на зовнішні політичні сили. За це його нещадно критикувала в майбутньому частина дослідників. Інша ж, навпаки, намагалася зрозуміти і пояснити логіку такого його політичного прийому. Зокрема, до останніх належав М.грушевський, який, наприклад, уважав, що «Орлик даремно пробував знайти собі яку-небудь підтримку в Європі, намагаючись зацікавити європейські держави українським питанням при всякому конфлікті їх з Росією», адже їх власні політичні плани були занадто далекими від українських інтересів.

Складно сказати, чи мав  якусь вагому підтримку його теоретичний проект у самій Україні – адже в цьому напрямі ще треба проводити серйозні наукові пошуки. ясно одне: Пилип Орлик залишив по собі багату політичну спадщину, а також сина, що підхопив естафету самостійницьких змагань батька. І аніскільки не перебільшував В.Різниченко, коли стверджував, що «як борець за державно-політичну й національну незалежність України і апологет її самостійності П.Орлик займає цілком окреме місце в галереї українських національних діячів визвольного руху ХVІІІ віку». Цілком співзвучною цим словам є й характеристика гетьмана-емігранта шведським істориком А.Єнсеном. В опублікованому на сторінках «Записок Наукового товариства імені Шевченка» нарисі він, зокрема, зазначав, що П.Орлик не покладав рук «у невтомній боротьбі за вимріяні образи визволення України».

«Він знехтував усім, що було йому найдорожчого на світі, знехтував  і самим життям – аби піднести свою Вітчизну і визволити її з московського ярма», – так сам П.Орлик підсумував політичну діяльність свого попередника на найвищій в Українській козацькій державі посаді. У цих словах він напрочуд точно передбачив і власну політичну долю. «Дон Кіхот», як називав його М.Костомаров, він був не ідеалізованою політичною постаттю, а живою людиною з усіма притаманними їй чеснотами й вадами, гамою переживань, сподівань, пристрастей, життєвих перемог і поразок.

Висновки

Пилип Орлик залишив  глибокий слід в українській історії. Без сумніву, це був один із найвидатніших державників раннього нового часу, по достоїнству оцінити якого ще належить нащадкам. І йдеться не лише про написання повноцінної політичної біографії гетьмана, що, до речі, вимагає значної пошукової роботи в іноземних архівосховищах і сьогодні гальмується станом фінансового забезпечення академічної науки в Україні, а про створення всебічного портрета цієї обдарованої особистості, що неможливо здійснити як без урахування послідовної зміни подієвої панорами українських політичних реалій першої половини ХVІІІ ст., так і тієї інтелектуально-духовної атмосфери, що панувала на той час у самій Україні; тих традицій європейської політичної культури, впливу яких у силу обставин не змогла не відчути на собі українська політична еміграція; нарешті тих потужних потоків владно-політичних інтересів, що полонили міжнародний простір континенту і в безпосередній залежності від яких опинилося вирішення української справи.

 

Використана література:

 

1.В.М.Матях Гетьман  в еміграції Пилип Орлик: Історико-історіографічний портрет політика Режим доступу: http://histans.com/JournALL/journal/2011/4/9.pdf

2.Апанович О. Гетьмани  України та кошові отамани  Запорозької Січі.-К., 1993.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст