Зміст
Вступ
3
- Найдавніші
князі Київської Русі та князь Олег
4
- Князювання
Ігоря
7
- Княгиня Ольга
10
- Святослав
13
Вступ
Понад 11 століть
тому східні слов`яни створили свою першу
державу. Літописи та інші пам`ятки давньо-руської
літератури називають ії Руссю, або Руською
землею, вчені – історики – Київською,
або Давньою, Руссю. Вона належала до найбільших,
найкультурніших, найрозвинутіших економічно
й політично і найсільніших держав середньовіччя.
Не високими ідеалами
створення могутньої держави чи квітучої
цивілізації керувалися київські князі:
надто вже сумнівним є те, чи знали вони
взагалі щось про саме поняття державності.
Скоріше мова може йти про їхнє невідступне
бажання дістатися джерел багатства. Зокрема,
завойовуючи Київ, Олег прагнув об'єднати
його з Новгородом та підпорядкувати собі
ці два головних склади на торговельному
шляху «у греки». Діяльність перших київських
князів значною мірою була поєднанням
торгівлі зі збиранням данини. Кожної
весни, як тільки скресала крига на річках,
данину, зібрану взимку з різних східнослов'янських
племен, відправляли Дніпром до Києва.
Тут князі споряджали величезний караван
човнів, навантажених хутрами й невільниками,
який плив під охороною княжої дружини
до Константинополя. Подорожі ті були
сповнені труднощів і небезпек. Нижче
Києва доводилося долати вируючі дніпровські
пороги. Перейти останній, що звався Ненаситцем,
було просто неможливо, тому кораблі розвантажували
й волокли суходолом, а це ставило караван
під загрозу нападу кочових грабіжників,
які завжди чатували у тих місцях.
Американський
історик Річард Пайпс проводить паралель
між торговельними справами київських
варягів і такими великими комерційними
підприємствами початку новітньої доби,
як Ост-індська компанія чи компанія Гудзонової
затоки, організованими з метою самозбагачення.
Для отримання більших прибутків ці підприємства
змушені були забезпечувати території,
що не мали життєздатної системи врядування,
мінімальними структурами управління.
«Великий князь,— пише Пайпс,—насамперед
був купцем, діяльність якого фактично
зосереджувалася у царині торгівлі між
слабко зв'язаними містами, чиї залоги
збирали данину й забезпечували певний
громадський порядок». Так, займаючись
грабіжництвом і торгівлею, перші правителі
Києва перетворили це місто на центр великого
й могутнього політичного утворення.
- Найдавніші
князі Київської
Русі та князь Олег
Найвірогідніше
, що першими київськими князями були Аскольд
і Дір. Давній літопис «Повість временних
літ» сповіщає нам, що після смерті Києвичів
на землях полян ще довгий час княжили
їхні нащадки. Потім для Києва настали
важкі часи: «.. зазнали утисків поляни
від деревлян та інших навколишніх народів,
і найшли на них козари [хозари]». У цей
час біля Києва з'явилися варязькі воїни
Аскольд і Дір. За одними оповіданнями
варяги захопили Київ і стали ним правити,
за іншими — кияни самі запросили варязьких
воїнів. Так чи інакше, Аскольд і Дір надали
східним слов'янам військову підтримку,
звільнили від данини кочівникам і стали
князювати в Києві.
Незважаючи на розходження, саме під час
правління Аскольда та Діра, на думку відомого
українського історика М. Котляра, у середині
IX ст. у Східній Європі виникла перша слов'янська
держава — Київське князівство. Нова держава
заявила про себе низкою вдалих військових
походів у 860 та 866 pp. проти Візантії, під
час одного з яких Аскольд прийняв християнство.
Дуже важливим політичним наслідком цих
походів було укладення угоди, за якою
Візантія сплачувала щорічну данину Києву,
натомість Русь зобов'язалася надавати
їй військову допомогу.
За часів Аскольда й Діра зросла могутність
Київської держави, розширилися її кордони:
владу Києва визнали племена деревлян,
частина сіверян і дреговичів. Була також
невдала спроба приєднати полочан і кривичів.
Київ став не
тільки великим торговим містом, осередком
полянської землі, а й перетворився на
центр наддніпрянської держави, яка мала
у своєму розпорядженні могутнє військо
й кинула виклик самій Візантії.
У
кінці IX ст., після смерті новгородського
князя Рюрика, варяга за походженням, до
повноліття його сина Ігоря, фактичним
правителем новгородської землі став
Олег (ім'я походить від скандинавського
слова helga — мудрий).
Літописи називають Олега родичем Рюрика.
Цілий ряд дослідників вважали його узурпатором. М.Грушевський навіть допускав, що
Олег міг правити у Києві до часів Аскольда,
тобто до 860 р. За версією Г. Ловмяньского,
Олег був смоленським князем, а його зв'язок
з Рюриком — пізніша комбінація.
Є версія і тмутараканського походження Олега.
У 882 Олег здобув Київ,
попередньо зайнявши Смоленськ (Гніздово) та Любеч.
При взятті Києва він убив київського
князя Аскольда. У 883 р. Олег змусив платити
данину древлян, у 884-885 рр. — сіверян,
у 885 р. — вів війну з тиверцями.
Можливо, що у цих війнах йому допомагали угорці.
Вірогідно, що Олегу вдалось спрямувати
союзні йому угорські орди на землі волинських
і хорватських князівств.Об'єднавши землі
вздовж шляху «з варяг в греки», Олег
мусив зіткнутися з Хозарським
каганатом,
котрий контролював шлях зі сходу через
Нижню Волгу та Каспій («срібний шлях»).
Підготовку морських походів Олег розпочав
з перших років свого правління. Як і Аскольд,
Олег свій погляд спрямував на південний
схід. Його перший морський похід історія
зафіксувала в 905 - 910 роках.Наступного
року Олег повторив похід на Каспій. У
910 р. ті ж руси зайняли Сарі.
Але князь знову зазнав невдачі і в подальшому
він переносить напрям своєї військово-політичної
діяльності на південь, у бік могутньої
Візантійської імперії. Можливо, в такий
спосіб Олег йшов на зближення з Візантією
і ослаблював позиції халіфату.
Вершиною політики Олега вважають похід
на Константинополь і угоду з Візантією 911
р.
Ще в 907 році руська дружина на 2000 лодіях,
за даними Нестора-літописця, на чолі з князем Олегом
вирушила в похід на Константинополь.
Русичі оточили місто і перетянули волоком
човни по суші в затоку, минуючи натянутий
ланцюг. Бачучи не можливість чинити опір
русичам, місто здалось і князь Олег в
знак своєї перемоги прибив свій щит на
ворота міста. Руські дружинники були
обдаровані великими дарами. Однак угоду
про пільги для руських купців з візантійцями
вдалося підписати лише в 911 році, коли
пригрозили другим походом проти Константинополя.
Реальну картину про встановлення взаємовідносин
Олега з Візантією засвідчує додаткова
умова від 2 вересня 911 року. Вона цінна
тим, що вперше встановлює правові відносини
давніх русів-українців з греками, визначає
правила взаємовідносин в грецьких і руських
містах, покарання за їх порушення, викуп
невільників, взаємодопомогу у війні і
т. ін.
У першому договорі Олега говориться про
утримання двору українців у Царгороді
та забезпечення їхніх кораблів при поверненні
на Русь. У другому договорі
Олега цікавими для нас є пункти про кораблі,
які зазнали лиха в морі. "Коли велика
буря викине лодію на чужу землю, а знайдеться
там хто від Русі, то має рятувати лодію
з вантажем і відіслати її до грецької
землі та провести її через усяке небезпечне
місце аж дійде в місце безпечне. Коли
така лодія від бурі або через
мілину не може дістатися до свого місця,
ми, Русь, допоможемо гребцям цієї лодії
й допровадимо їх здорових із купівлею
- якщо це трапиться близько грецької землі.
Як така пригода трапиться лодії руській
- проведемо її в руську землю". Коли
ж було неможливим доставити корабель
до порту його призначення то греки і русини
взаємно зобов'язувалися вантаж продати,
а гроші відіслати власнику
корабля.
Таким чином укладені Олегом договори
з Візантією започаткували давньоукраїнське
морське право.
Цікаво, що у норвезькому епосі є сага
про Орвара-Одда, якому чаклунка пророкувала
смерть від коня. Фінал саги однаковий
з фіналом легенди-саги про смерть Олега.
Взагалі смерть від власного коня, з черепа
якого виповзає гадюка, і понуре віщунство
співзвучні з мотивом відплати, з мотивом
(однаково страшним як для вікінгів
так і для слов'ян, що поклонялися Перуну-Одину)
смерті від власного меча.
В хроніці арабського хроніста Масуді
є розповідь про морський похід київського
флоту з 500 лодій з 50-ма тисячами воїнів
через Дон і Волгу на Каспійське море в 913 році. Під час цього
походу руси розбили військо саманіїдів
і протягом кількох місяців опанували
всім Каспійським узбережжям. Як стверджує
Масуді, лише на зворотній дорозі на обтяжене
здобиччю військо русів напали хозари
і "побили його велику кількість".
Питання про смерть Олега залишається
дискусійним.
Ігор Рюрикович
(Ігор Старий) — Великий князь Київський (913—945).
За деякими даними — основоположник київської
династії князів (що їх пізніше назвали Рюриковичами). Повість временних літ називає Ігоря сином Рюрика,
що є однією з підвалин Норманської
теорії виникнення
східнослов'янської державності. І хоча
викладену у Повісті версію біографії Ігоря
після досліджень академіка Шахматова
більшість істориків вважає за штучну
легенду, але у питанні про походження
Ігоря одностайності немає. Є такі версії,
що він таки був сином Рюрика, або одним
з воєвод Олега, або нащадком Аскольда,
або просто чоловіком Ольги, яка у свою чергу була
спадкоємницею князів-києвичів. Заступивши
на княжий стіл князь Ігор продовжив політику
свого попередника, в якій княжому флоту
відводилася чи не головна військово-дипломатична
місія.
Морські походи князя Ігоря мали широкий
міжнародний резонанс, про них писали
його сучасники — візантійські хроністи
Симеон Льоготет, Григорій і Ліудкранд
та арабський хроніст Масуді. За їхніми
оповіданнями, в 941 році князь Ігор розпочав
війну з Візантією. Причини цієї війни
залишилися невідомими. Найбільш імовірною
вважають версію, що Візантія знову почала
обмежувати Русь в торгівлі та намагалася
колонізувати Чорноморське узбережжя
русів.
Достовірно відомі походи Ігоря на Константинополь (Царьград) у 941
та 943 роках.
Посадивши на 1000 лодій 40-тисячну дружину
(в інших літописах називається нереальна
цифра у десять тисяч кораблів), князь
вийшов з Дніпра і безперешкодно увійшов
до Босфорської протоки. Проте перший
з них був невдалим — спочатку чисельна
руська ескадра успішно пройшла південно-західним
узбережжям Чорного
моря, але біля
самого Константинополя була спалена грецьким вогнем.
Час для походу князь вибрав зручний: він
знав, що візантійський флот і більшість
імператорського війська знаходилися
на війні з сарацинами. Однак візантійський імператор,
завчасно попереджений херсонеським стратегом
про вихід в море флоту русичів і навчений
досвідом попередніх війн з ними, встиг
повернути свій флот до столиці. Тож, коли
лодії з десантом русичів увійшли до Босфору,
подальший шлях їм перекрив візантійський
флот під командуванням патриція Теофана.
На озброєнні грецьких брандерів був «ясний
вогонь», якого не мали русичі. І це давало
грекам велику перевагу в бою. Та князь
Ігор бій прийняв. У Босфорі чи на підході
до нього відбулася велика морська битва,
в якій греки взяли верх над княжим флотом.
Відступивши в море, князь Ігор повернув
свій флот до берегів Малої Азії
і почав пустошити береги Бітинії і Пафлягонії.
Поки десантні загони князя там господарювали,
візантійський імператор стягнув туди
всі свої сухопутні й морські сили. Македонська
кавалерія розбила десантні загони русичів,
а флотилія Теофана блокувала княжий флот
з моря. У вересні відбулася повторна морська
битва двох флотів, в якій княжий флот
знову потерпів відчутну поразку. Греки
своїм «ясним вогнем» (горюча суміш, що
нагадувала полум’я і не гасилася водою)
спалили багато княжих лодій. Вночі князь
Ігор зумів з залишками свого флоту прорватися
крізь блокаду і направився до Керченської
протоки — «Батьківщини русів». Весь перехід
до Керчі русичі відбивалися від переслідування
візантійського флоту і втратили в боях
ще багато своїх лодій і воїнів. Полонених
русичів греки привезли до Царгорода де,
як засвідчують літописці-очевидці, їм
відрубали голови.
У 944 році між Києвом і Царгородом було
досягнуто згоди і укладено союзну і торговельну
угоду, та вже з більшими обмеженнями для
Русі ніж це було оговорено при Олегові. Русь
зобов'язувалася допомагати імператорові
військами та не посягати більше на його
володіння у Криму.
Та невдача в поході на Царгород не зупинила військових
дій князя Ігоря. У вересні 943 року він
проводить великий похід на Каспійське
море. Союзниками русичів виступили алани
(черкеси) та лезгини. Як описав азербайджанський
поет Нізамі, русичі, діставшись
берегом до Дербента, завантажились на
кораблі і з моря увійшли в гирло ріки
Кури. Рікою їхня флотилія досягла середини
Албанії (території нинішнього Карабаху).
Розбивши мусульманські війська, князь
Ігор зайняв столицю Карабаху — велике
і багате місто Бердау і в ньому розмістив
свою ставку. За короткий час він фактично
опанував всю країну. Через півроку епідемія
дизентерії у війську, викликана надмірним
вживанням субтропічних фруктів, примусила
таки його повернутися на Русь. З багатою
здобиччю Русь, як свідчить літопис,
«поплила назад, і ніхто не смів перейти
їй дорогу».
Другий похід на Візантію, у якому окрім полян
взяли участь загони варязьких
найманців, печенігів, словен, крівичів, тиверців,
тощо, завершився укладанням більш вигідної
угоди з Візантією, яка значно розширила
торгівельні можливості слов'ян у Візантії.
В останні роки князювання Ігор вів війну
з деревлянами. Це завзяте поліське
племя не хотіло погодитися з владою Києва,
хоч було у найближчому сусідстві столиці
Руси. Ще раніше Олег і Ігор вели з ними
війну, тепер боротьба почалася заново.
Причиною невдоволення деревлян була
велика данина, яку наклав на них Ігор.
Цю дань стягали варяги.
Як прийде місяць листопад, — оповідає Константин Порфирородний,— князі з усією Руссю
виходять з Києва у землі підвладних словян
на полюддя. Перебувають там цілу зиму
і вертаються у квітні і тоді споряджають
човни в дорогу до Візантії.
Таке «полюддя» було дуже докучливе для
місцевого населення. Не тільки треба
було доставити важку дань — шкіру, мед,
віск — але й утримувати цілу зиму військо,
яке певно не поводилося на селі спокійно.
Дань у деревлянській землі Ігор віддавав
зразу своєму воєводі Свенельдові. Країна була багата
і воєвода мав з неї великі доходи. Але
тоді дружина самого Ігоря почала нарікати,
що їй так добре не діється:«Свенельдові
вояки приоділися у зброю і одяги, а ми
голі! Ходи, княже, з нами по дань, і ти добудеш,
і ми». Ігор вирішив збільшити дань деревлянам
і пішов з дружиною на деревську землю.
Почалися звичайні «примучування», — силою
взяли Ігореві вояки те, що хотіли.
Коли вже верталися, Ігор роздумався і
сказав дружині: «Ідіть з даниною до дому,
а я вернуся і ще походжу». Думав іще більше
для себе зібрати. Як деревляни дізналися,
що він вертається, сказали: «Як внадиться
вовк між вівці, то повиносить усе стадо,
поки його не убють. Так буде і з нами, як
його не вб’ємо, то нас вигубить». І під
містом Іскоростенем зробили засідку й убили
Ігоря разом з його товаришами. Переказ
каже, що привязали його до стовбурів двох
нагнутих дерев і дерева роздерли його
тіло на дві частини. Літопис подає смерть
Ігоря на 945 р., — нові історики вказують 948 р.
- Княгиня
Ольга
Ольга — дружина князя Ігоря, київська княгиня,
канонізована Православною
Церквою. Помстилась
за загибель чоловіка жорстокою розправою
бл. 945 р. над деревлянами, які його вбили. Правила Руссю
в роки неповноліття свого сина Святослава (до кінця 50-х років X
ст.). Упорядкувала збирання данини, організувала
опорні пункти київської влади (погости).
Близько 955 р. прийняла християнство, але не змогла зробити
його державною релігією. 957
року відвідала Константинополь, де уклала угоду з імператором Константином VII Багрянородним.
Походження княгині Ольги невідоме, як
і хронологія її життя, де безперечною
датою можна вважати лише дату смерті,
зафіксовану церковним літописцем. Повість временних літ відносить шлюб Ольги
та Ігоря до 903 року. При цьому літописець
вагається, описуючи її походження: «от
Плескова», «… Неци
же глаголють, яко Олгови
дщи бе Ольга». За пізнішим Іоакимовим літописом Ольга була родом з Ізборська
з роду Гостомисла. Оскільки ім'я Ольга
прямо пов'язане з Олегом, існує версія,
що вона була його дочкою (Helga).
Становище Ольги при київському дворі
було винятковим: літопис зафіксував дату її
шлюбу, у неї був окремий двір у Вишгороді,
її посол на рівні послів «світлих»
князів з місцевих династій брав участь
у переговорах з Візантією у 944 р.,
полководці Ігоря одностайно визнали
її регентшею, а юного сина Святослава
спадкоємцем. Отже, Ольга навряд чи могла
бути дочкою посадника Пскова чи іншого
боярина. Стан відносин з Болгарією та
джерела також не дають можливості вважати
її дочкою болгарського кагана Симеона,
народженою бл. 896 р. у Плісці. Інша, більш
детально аргументована версія — що Ольга,
яку князь Олег привіз з Болгарії,
була онукою болгарського князя Бориса,
дочкою його сина Володимира, попередника на болгарському
престолі і брата Симеона.[1]
Походження Ольги залишається загадковим,
існує навіть версія, що вона була останнім
нащадком Аскольда, чия сім'я могла бути
вивезена у Псков. Версію про галицьке
походження княгині Ольги озвучив директор
Львівської картинної галереї Борис Григорович
Возницький: «Ольга, донька великоморальського
князя, яку видали заміж у 14 років у Київ.
Згідно із записами про народження княгині,
вона народилася в Плєськові. Росіяни
кажуть, що це Псков, болгари — що Ольга
народилася в їхніх Плисках. Найімовірніше,
що Плєськов — це і є наше Пліснесько.»
Тепер Пліснесько — хутір біля села Підгірці
Бродівського районну на Львівщині. Повість минулих літ містить епічне сказання
про помсту Ольги деревлянам за вбивство чоловіка
(Ігоря). За цим сказанням деревляни
надіслали до Києва послів, які запропонували
княгині стати дружиною деревлянського
князя Мала. Перше посольство княгиня
живцем поховала в човні, друге — спалила
в мийниці; в чому дослідники вбачають
відображення реальних поховальних обрядів
тих часів. Третьою помстою став похід
в землю деревлян, де під приводом тризни
над могилою Ігоря київські дружинники
«посікли п'ять тисяч» п'яних деревлян,
після чого відбулась річна облога міста
Іскоростень, яка завершилась спаленням
міста.
Існує цікава легенда, яка прославляє гострий розум
княгині Ольги. Коли вона приїхала в Царгород
(Константинополь), то її довго, десь близько
півроку, протримали не допускаючи до
зустрічі з імператором (за церемоніалом
того часу). Нарешті після зустрічі з княгинею
імператор помітив її красу і вирішив
одружитись з нею. Княгиня Ольга була проти цього,
але відкрито не виступила. Вона поставила
умову, що перед одруженням вона має охреститись
і хресним батьком має бути сам імператор
Костянтин. Після хрещення імператор знову
почав розмову про одруження, але у відповідь
почув запитання — чи може дочка одружуватись
з батьком. Зрозумівши, що його перехитрили, імператор
відпустив Ольгу додому багато обдарувавши.
Однак ця легенда красива, але дуже сумнівна.
Тим більше, що коли посли імператора прибули
у Київ, то їх теж протримали
на річці Почайні з півроку перш ніж допустити
до княгині Ольги.