Перші державні утворення.Кіммерійці,скіфи,сармати

Поява заліза в житті людської спільноти в Україні в ХІ-ІХ ст. до н.е.започаткувала одну із найбільших її перемог у боротьбі за своє існування. Залізу судилося відіграти величезну роль у суспільному процесі.

З відкриттям і поширенням заліза в історії стародавнього населення  України співпала епоха панування  кочових племен на її території. Кочове залюднення Північного Причорномор’я  розпочали кіммерійці (IX-VII ст. до н. е.), назву яких до нас донесли писемні джерела, зокрема «Одіссея» Гомера та праця «батька історії» Геродота (V ст. до н. е.). - ГОНЧАРУК

(Усі писемні згадки про кіммерійців пов'язані з їхніми військовими походами. Ці войовничі племена доходили до країн Передньої та Малої Азії. Військо кіммерійців складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими й залізними мечами та кинджалами, луками, бойовими молотами та булавами. Таку зброю кіммерійці мали завдяки вмінню виробляти залізо. Вони були першими на сучасних українських землях, хто навчився виготовляти цей метал. Займалися переважно кочовим скотарством, але знали й рільництво. Найбільшим багатством у кіммерійців вважалися коні, адже конярство давало левову частку продуктів харчування, коней використовували і як засіб пересування.Те, чого не могли дати коні, кіммерійці завойовували. Археологічні розкопки свідчать, що з далеких воєнних походів воїни-скотарі приносили продукти землеробства й вироби ремісників.

Кіммерійці об'єднувалися у племена, а племена складали союзи на чолі з царями-вождями. Кіммерійським  царям належала вся повнота влади  в рабовласницькій державі. Кіммерія розпалася внаслідок навали скіфських  племен, які витіснили частину  кіммерійців за межі Причорномор'я, а ті, що залишилися, асимілювалися  загарбниками.)СВІТЛИЧНА В В

Походи кіммерійців проти хліборобів лісостепу. Воєнні походи кіммерійців дошкуляли не лише народам Близького Сходу. Пануючи в причорноморських степах, вони не могли оминути світу землеробів лісостепу. На землях від середнього Дністра на заході до середньої течії Ворскли на сході за тих часів мешкали численні племена, що їх археологи називають чорноліською культурою. Свою назву чорноліська культура отримала від великого Чорного лісу, що у верхів'ях річки Інгулець, де було знайдено її пам'ятки.

Чорнолісці були хліборобами, скотарями, вмілими гончарями, ковалями, кожум'яками. Археологічні знахідки свідчать, що вони вирощували просо, ячмінь, жито, пшеницю. Врожай збирали бронзовими серпами й зберігали його у спеціальних ямах, зроблених у долівках жител. Зерна збиралося вдосталь, щоб утримувати велике поголів'я свиней. Крім того, чорнолісці розводили корів, кіз, овець, коней. Та найбільше вражає майстерність чорноліських ковалів. Археологам пощастило знайти сталевого меча, завдовжки 108 см. Це один з найбільших у Європі мечів тих часів.

Перших нападів кіммерійців  чорнолісці зазнали вже від початку їхнього панування в степу. Та найбільш гострим те протистояння було у VIII ст. до н. е. Саме тоді виникла потужна захисна лінія з багатьох чорноліських фортець уздовж Тясмину, а в Чорному лісі було збудоване оперезане трьохряддям валів та ровів городище.

Численні археологічні знахідки свідчать, що на кінець VIII ст. до н. е. кіммерійці подолали опір чорноліського населення, проникли вглиб їхніх земель та заволоділи найважливішими городищами, шляхами та річками. Внаслідок цього з-поміж чорнолісців набули поширення речі кіммерійського зразка — передусім зброя та кінське спорядження. Та хоч якими непереможними воїнами не здавалися кіммерійці, у VII ст. до н. е. їхнє панування в степу урвалося, а самі вони розпорошилися, підкорені значно могутнішими племенами скіфів. Кіммерійські вершники могли стріляти з лука на ходу, колоти списом та рубати мечем з коня. Кіммерійцям був відомий і “скіфський спосіб” стріляння з лука – з-за спини, під час відступу чи втечі (зображення кіммерійців на етруській вазі VI ст.). Ймовірно, кіммерійці першими застосували тактику кінного бою, що пізніше так прославила у  
античному світі скіфів та їх наступників – сарматів.                                                                Є дані про застосування кіммерійцями колісниць, які були елітним родом військ у арміях раннього залізного віку.

Скіфи

У VII ст. до н.е. в українських степах з'явилися іраномовні племена скіфів. Скіфи переважали кіммерійців чисельністю, військовою вправністю, більшою організованістю та єдністю.

Геродот, розповідаючи про скіфів, виділяв серед них царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів та скіфів-землеробів. Царські скіфи жили на берегах  Азовського моря та у степовому Криму. Скіфи-кочівники мешкали у степах Подніпров'я. Скіфи-землероби оселилися  у лісостеповій зоні, скіфи-орачі - між  Дніпром і Дністром. Власне скіфами  були племена царських скіфів і скіфів-кочівників. Вони панували над усіма іншими скіфськими племенами.

Основним заняттям кочових скіфів було скотарство. Воно давало все необхідне  для життя: коней, м'ясо, молоко. Скіфам доводилося весь час пересуватися степом у пошуках пасовиськ. Лісостепові  племена займалися орним землеробством - сіяли пшеницю, ячмінь, жито. Крім того, розводили свійських тварин і  вирощували сади. Свої поселення розташовували  на високих, зручних для оборони  пагорбах. Городища оточували високими земляними валами й глибокими  ровами. Серед ремесел були поширені ковальське, бронзоливарне, гончарство, ткацтво. Скіфи жваво торгували  з грецькими містами Північного Причорномор'я.

Скіфи постійно воювали, втручаючись  у боротьбу між державами Передньої  Азії. Найбільш відома їхня війна з  перським царем Дарієм, яка уславила скіфів як непереможних воїнів. Ударну силу скіфського війська становила  кіннота. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Зброя скіфа-воїна складалася з лука зі стрілами, залізного меча, списа, бойової сокири, дротиків. Голову захищав бронзовий шолом, тіло - панцир і округлий щит. Скіфські воїни відзначалися жорстокістю до ворогів. За звичаєм, вони пили кров першого вбитого ними ворожого вояка з чаші, зробленої  з черепа нещасливця.

Територія, яку заселяли кіммерійці та скіфи

Наприкінці VI ст. до н.е. у скіфів сформувалася держава, яка досягла найвищого  піднесення в IV ст. до н. е. Розквіт Скіфії пов'язаний з ім'ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфії похитнулася після поразки від македонського царя Філіппа II.

На межі IV- III ст. до н.е. почався занепад  Скіфської держави, а наприкінці III ст. до н. е. під натиском сарматів вона змістилась у степи Кримського півострова. Частина скіфів пізніше  асимілювалася з іншими народами.)Світлична В.В.

(Ранній залізний вік на українських землях. Кіммерійці. Скіфи. Сармати

Кіммерійці — кочовий іраномовний народ, який примандрував з Нижнього Поволжя у причорноморські степи в IX ст. до н. е. й панував тут упродовж двох століть. Його, очевидно, слід пов'язати з носіями зрубної культури, що залишила чимало пам'яток у Південній Україні (друга половина II тис. до н. е. — поч. І тис. н. е.). Кіммерійці є першим народом на наших землях, чия власна назва нам відома, а не умовна, придумана науковцями у XIX—XX ст. Зберегли її писемні джерела, щоправда, не самих кіммерійців, позаяк вони не мали писемності, а ассирійців та греків. Найдавніша згадка про кіммерійців міститься в славнозвісній «Одіссеї», а найдокладніша — у праці «батька історії» Геродота (V ст. до н. е.). Кіммерійці взяли участь у війнах у Малій Азії: знищили Фригійське царство (середина VIII ст. до н. е.), взяли Сарди — столицю Лідійського царства (654 р. до н. е.), деякі давньогрецькі міста, наприклад Ефес. Вони громили також закавказьку державу Урарту, воювали проти Ассирії. Давнім грекам у північному Причорномор'ї дісталася на згадку про кіммерійців назва: «Боспор Кіммерійський».

Втім, усі писемні згадки про  кіммерійців пов'язані з їхніми воєнними походами. Військо кіммерійців  складалося з рухливих загонів вершників. Отож, успішне завершення походів  залежало від якості зброї та від  досконалості спорядження бойового коня. Як свідчать археологічні знахідки, кіммерійці були для свого часу неперевершеними  майстрами військового спорядження. Головною зброєю кіммерійських воїнів був потужний далекобійний лук. У  ближньому бою вони застосовували  залізні мечі завдовжки понад  метр. Вміли користуватися кіммерійці й списами, проте значного поширення  ця зброя не набула. Про досконалість кінського спорядження кіммерійців  свідчить той факт, що воно запозичене багатьма тогочасними народами. Отож, кіммерійці не лише знали залізо, а  й уміли його належно застосовувати. Для історії народів, що мешкали  на землях сучасної України за давніх часів, ця обставина важлива тим, що саме кіммерійці були першими, хто  з-поміж мешканців степу навчився виробляти той метал, відтак з  ними пов'язаний початок залізного  віку на наших степових теренах.

Кіммерійці були першим народом  на наших теренах, який дослідники звуть  кочовим. Кіммерійці не будували жител, а їхнє життя збігало в нескінченній мандрівці степом або верхи на конях, або в кибитках, запряжених волами. Основою їхнього господарства було конярство. Те, чого не могли дати коні, кіммерійці завойовували. Археологічні розкопки свідчать, що з далеких  воєнних походів воїни-скотарі  приносили продукти землеробства й  вироби ремісників.

Походи кіммерійців проти хліборобів лісостепу. Воєнні походи кіммерійців дошкуляли не лише народам Близького Сходу. Пануючи в причорноморських степах, вони не могли оминути світу землеробів лісостепу. На землях від середнього Дністра на заході до середньої течії Ворскли на сході за тих часів мешкали численні племена, що їх археологи називають чорноліською культурою. Свою назву чорноліська культура отримала від великого Чорного лісу, що у верхів'ях річки Інгулець, де було знайдено її пам'ятки.

Чорнолісці були хліборобами, скотарями, вмілими гончарями, ковалями, кожум'яками. Археологічні знахідки свідчать, що вони вирощували просо, ячмінь, жито, пшеницю. Врожай збирали бронзовими серпами й зберігали його у спеціальних ямах, зроблених у долівках жител. Зерна збиралося вдосталь, щоб утримувати велике поголів'я свиней. Крім того, чорнолісці розводили корів, кіз, овець, коней. Та найбільше вражає майстерність чорноліських ковалів. Археологам пощастило знайти сталевого меча, завдовжки 108 см. Це один з найбільших у Європі мечів тих часів.

Перших нападів кіммерійців  чорнолісці зазнали вже від початку їхнього панування в степу. Та найбільш гострим те протистояння було у VIII ст. до н. е. Саме тоді виникла потужна захисна лінія з багатьох чорноліських фортець уздовж Тясмину, а в Чорному лісі було збудоване оперезане трьохряддям валів та ровів городище.

Численні археологічні знахідки свідчать, що на кінець VIII ст. до н. е. кіммерійці подолали опір чорноліського населення, проникли вглиб їхніх земель та заволоділи найважливішими городищами, шляхами та річками. Внаслідок цього з-поміж чорнолісців набули поширення речі кіммерійського зразка — передусім зброя та кінське спорядження. Та хоч якими непереможними воїнами не здавалися кіммерійці, у VII ст. до н. е. їхнє панування в степу урвалося, а самі вони розпорошилися, підкорені значно могутнішими племенами скіфів.

Скіфи. У Причорноморські степи вони примандрували зі степових районів Передкавказзя. Як і кіммерійці, скіфи були кочовиками, основу господарства яких становило конярство. Так само мали вони неабиякий досвід походів на країни Передньої Азії. Проте, наразившись на вперту відсіч, змушені були змінити напрямок походів за здобиччю. Як і кіммерійці, були іраномовними. Так, підкоривши кіммерійські племена, вони утворили єдину кочову орду, у якій швидко стали одним народом. На відміну від розрізнених племен кіммерійців, у яких правили вожді, скіфів очолювали царі з необмеженою владою.

Геродот, розповідаючи про скіфів, виділяв серед них царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів та скіфів-землеробів. Царські скіфи жили на берегах  Азовського моря та у степовому Криму. Скіфи-кочівники мешкали у степах Подніпров'я. Скіфи-землероби оселилися  у лісостеповій зоні, скіфи-орачі  — між Дніпром і Дністром. Власне скіфами були степові племена  царських скіфів і скіфів-кочівників. Інші — це народи, що були підкорені  царськими скіфами та скіфами-кочівниками  і належали до інших мовних груп та етносів.

Основним заняттям кочових скіфів було скотарство. Розвивалися також  ремесла, з-поміж яких найпоширенішими  були ковальське, бронзоливарне, гончарство, ткацтво. Скіфи жваво торгували  з грецькими містами Північного Причорномор'я.

Наприкінці VI ст. до н. е. у скіфів сформувалася держава. Як зазначає Геродот, Скіфія поділялася на три частини, кожну з яких очолював цар. Один із них (ймовірно той, що володарював над царськими скіфами) був верховним царем. Три царства, у свою чергу, поділялися на округи. На чолі і царств, і округів перебували представники єдиної царської династії. Це сприяло зміцненню Скіфської держави.

Скіфи постійно воювали, втручаючись  у боротьбу між державами Передньої  Азії, і не випадково вони згадуються навіть у Біблії (Ветхий завіт). Найбільше  відома оборонна війна скіфів проти  агресії перського (іранського) царя Дарія. Уникаючи відкритих битв, скіфи  весь час відступали в глиб степів. Під час відступів вони виснажували  ворога невеликими набігами. Перські  війська зазнали величезних втрат. Цар Дарій змушений був залишити Скіфію. Поразка Дарія уславила скіфів як непереможних воїнів. Ударну силу скіфського війська становила кіннота. Зброя скіфа-воїна складалася з лука зі стрілами, залізного меча, списа, бойової сокири, дротиків. Голову захищав бронзовий шолом, тіло — панцир і округлий щит. Скіфські воїни відзначалися жорстокістю й безжалісністю до ворогів.

Скіфія досягла найвищого піднесення в IV ст. до н. е. Розквіт держави пов'язаний з ім'ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфії не похитнулася навіть після поразки від македонського царя Філіппа II (батька Александра Македонського). Могутньою держава скіфів залишалася і після смерті 90-літнього Атея в 339 р. до н. е.

Яскравим свідченням моці Великої  Скіфії є так звані «царські кургани » — величні поховання її володарів та вищої скіфської знаті, рівних яким за масштабами споруд та багатством начиння, мабуть, немає серед старожитностей Європи. Скіфським царям для потойбічного життя залишали багато коштовної зброї, прикрас, одягу, посуду. Разом з померлими клали слуг і коней. Могилу накривали дерев'яним настилом і насипали зверху величезний курган.