Патріотичне виховання учнів на уроках історії і в позаурочний час в навчальному закладі

     Ці  та інші форми суспільних відносин, системи освіти та виховання, відхід від загальнолюдських цінностей, порушення  зв’язку людини з духовними традиціями свого народу зумовлене зниження рівня, а то і повну втрату частиною громадян своїх патріотичних якостей. Національній самосвідомості українців  були нав’язані спотворені, шкідливі стереотипи – моделі, які не могли  не відбитися на рисах національного  характеру і психології. Завдяки  цьому певна частина населення  підсвідомо або і свідомо визнає свою вторинність, меншовартість. Виник  «комплекс малоросійства», прищеплений  механізмом «розумової підлеглості», або «ментального колоніалізму».

     На  рівні нашого молодого суспільства  поки що не дано чіткої відповіді на запитання, яку людину, з якими  ідеалами і пріоритетами, змістовими якостями повинна формувати сучасна  національна школа та інший навчальний заклад України.

     «Природній  шлях розвитку людства, що може привести його до світлого майбутнього, полягає  в тому, що кожна нація живе самостійним  державним і культурним життям, вільно розвиваючи і виявляючи свої творчі здібності і прагнучи до мирного  співробітництва з іншими народами світу. На таких засадах має бути побудована і виховна система  кожного народу, зокрема система  народу українського» - писав видатний український педагог і психолог, професор Г. Ващенко.^{<!--[if !supportFootnotes]-->[1]<!--[endif]-->}

     Одним із найдавніших джерел патріотизму, знайдених на території України  є присяга херсонесців, датована 3 ст. до н.е. Там у високому патріотичному  контексті співіснували ідеї свободи  та демократії, де ідеї служіння своїй  державі, народові і окремим громадянам є взаємообумовлюючими. Деякі витяги з цієї присяги є актуальними  і в наш час і в наш  час і можуть служити взірцем  патріотизму для сучасних громадян Української держави: …Я не буду руйнувати  державний лад (демократичний) і  не дозволю цього тому, хто зраджує  і хто руйнує. Я буду служити  народові і радити йому найкраще і  найсправедливіше для держави і  для громадян…

     За  часів Київської Русі доходить до нас поклик пращурів, що смерть за рідну  землю вважали почесною славою, обов’язком перед Вітчизною: «Краще на своїй  землі кістьми лягти, ніж на чужій  землі славним бути» (Волинський літопис).

     Вся культура і духовність українського народу пройняті глибоким патріотичним духом, бо розвивались під впливом  героїчної боротьби за національне  визволення. Ідеями патріотизму пройняті універсали та відозви наших гетьманів, Конституція П. Орлика та інші документи.

     Як  зазначав М. Драгоманов, «ніщо крім Біблії не мало такої сили над системою думок Шевченка, як «Історія Русів», яка «вся просякнута духом малоруського патріотизму».

     Все життя і творчість Т.Г. Шевченка – високопатріотичний взірець служіння своєму народові. Деградація патріотичних якостей частини українців була і є об’єктом тривоги не тільки в новітню добу. «Чому у нас  відступників так много і чом  для них відступництво не страшне» - питав себе і нас І. Франко.

     Поряд з проблемою наявності чи відсутності  національної свідомості та патріотизму, не менш актуальним було питання їх сутності і особливостей.

     Який  патріотизм відродить Україну і  українця? Який патріотизм, з якими  якостями і рисами ми повинні формувати  в людині? Чи «той, який у почутті  своєї нижчості, пристосовується  до волі інших; якого засада – сидіти і не рипатись; …якого гаряча, але  обмежена любов до свого, до рідного  – спихає націю до значення народу – провінції, - запитує історик  Дмитро Донцов у статті «Два патріотизми».

     «Якими  повинні бути громадяни нової, демократичної, вільної для всіх своїх громадян України? Ми повинні виховувати той  патріотизм, який ставить собі ширші  завдання, щоб рішати проблеми великого формату, - ось у чому таємна міць цього патріотизму» - писав Д. Донцов.

     Отже, у ХХІ столітті перед українськими вченими-гуманітаріями, навчальними  закладами України стоять завдання, накопичені всім ходом суспільно-історичного  розвитку українського народу, його боротьби за свою державність. І вирішувати ці завдання ми можемо в умовах здобутої незалежності, демократії, використовуючи невичерпні народні традиції. Це дозволить  максимально і ефективно сформувати гармонійно розвинуту особистість  – патріота своєї Вітчизни.

     Шлях  України у щасливе майбутнє пролягає через виховання. Майже всі проблеми, що нині обсіли нашу державу і призвели її до зубожіння, мають у своїй  основі причини виховного характеру.

     Найкращі  мислителі всіх часів і народів  закликали до вирішення всіх суспільних проблем шляхом просвітництва, виховання, бо лише воно є тією силою, що змінює людей.

     Виховання в житті людей первинне і головне, усе інше – його наслідки. Справдження  цього аксіоматичного положення  ми спостерігаємо завжди і всюди, на всіх рівнях – від індивідуального, родинного, до державного, національного.

     Там, де виховання «відкладають до кращих часів» і починають вирішувати інші, загальніші і важливіші, як здається, проблеми, ті кращі часи не настають ніколи. Виховання – це саме життя, а життя «на потім» відкладати не можна.

     Наш народ вижив і зміцнів завдяки  вихованню, завдяки тому, що вистражданий попередніми поколіннями досвід наслідувався, використовувався і примножувався  прийдешніми. Наша історія знає випадки, коли життєдайна ріка національного  виховання пересихала. Тоді люди виявилися  відкинутими у своєму розвитку далеко назад і змушені були заново відновлювати втрачені ланки своєї культури, гірка  доля і важка праця були їхніми нерозлучними побратимами.

     Без української душі ми ніхто, у кращому  разі – населення без роду і  племені, що займає відведену територію. А державу розбудовують не мешканці, а громадяни-патріоти.

     Патріотами  не народжуються, вони виховуються. Рівень патріотизму, націоналізму у нашій  державі загрозливо понизився. Нас  так довго «зомбували» на поняття  «націоналізм», що ми ще й досі боїмося  самі себе, жахаємось думки бути повновладними господарями у  своєму домі. Оглядаємося, аби когось не образити, усім хочемо догодити, забувши  нашу сумну історію. Без патріотизму, націоналізму, як стрижня етносу, як основи національного виховання  можемо знову легко стати рабами чужої ідеології, знову опинитися  в попихачах, у пазурах жорстоких  і нахабних сусідів.

     Залишаючи за кожним народом право бути самим  собою, ми повинні і будемо виховувати своїх дітей українцями, патріотами суверенної Української держави. Тому дана робота присвячена саме національно-патріотичному  вихованню молодого покоління.

     В Україні, як і в інших країнах  світу, історично склалася своя система  виховання, яка максимально враховує національні риси і самобутність українського народу. Тривалий час  вона нехтувалась, заборонялась, і лише зараз починає відроджуватись. За своїм характером виховання завжди є національним. У його основу закладено  український виховний ідеал.

     Національно-патріотичне  виховання – це створена впродовж століть система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість і цілісні орієнтири молоді, передавати їм соціальний досвід, надбання попередніх поколінь.

     Громадськість як домінанта психіки українців  бере початок ще з часів Київської  Русі. На жаль, царським режимом Росії, а потім і Радянським Союзом проводилась  політика на знищення у психіці українців  потягу до державності на переорієнтування комплексу українського громадянина  на комплекс громадянина імперії. Проти  цього категорично виступали  патріотично настроєні сили українського народу.

     Геніальний  кобзар Т.Г. Шевченко у своїх творах ставить питання, чи є вжитті людини щось більше, ніж почуття любові до Батьківщини:

                           Жебрак  нещасний серцем той,

                           Хто краю рідного не любить.

     Образ Батьківщини найбільше згуртовує  народ, націю, є важливим фактором формування міцних патріотичних почуттів і прагнень, громадської свідомості. Історичний досвід переконує, що ідейно-патріотична нація, маючи національну свідомість, може досягти прогресу і в економіці.

     Патріотизм  нації базується і на громадських  засадах. Учням необхідно розкривати правду про народ, переконувати молодь у невичерпних можливостях нації, плекати національну свідомість, ідейних творців цивілізованої  демократичної держави, тільки через  відтворення знань про історію  народу, його героїчне минуле можна  сформувати переконання і активну  життєву позицію.

     Відтворюючи національний світогляд, необхідно  відтворювати погляди, переконання, ідеали, національну духовність, морально-етичну спадщину української нації: побут, звичаї, обряди та ін. Адже патріотизм бере витоки із світогляду, що базується  на розумінні молоддю таких фундаментальних  понять як світ, людина, Вітчизна, народ, нація, любов, віра, надія і духовність.

     Становлення української державності, інтеграція у Європейське і світове співтовариство, відмова від тоталітарних методів  управління державою і побудова громадянського суспільства передбачає орієнтацію на Людину, націю, народ, пріоритети духовної культури.

     Форпостом духовності українського народу, надійним оберегом його інтелектуальної сили, тією установою, що сприятиме виведенню  освіти на рівень досягнень сучасної цивілізації, подоланню девальвації, загальнолюдських цінностей та національного  нігілізму повинен стати навчальний заклад. Викладачі, вчителі і вихователі усвідомлюють, що їхня праця стане  значущою і потрібною лише за умови  формування в учнів почуття національної гідності за свою Батьківщину, за умови  орієнтації молодого покоління на ідеали добра, правди, краси, справедливості, совісті, милосердя, шляхетності, людської гідності. Саме тому, що учні не можуть зрозуміти власного національного  «Я», вони силкуються жити в двох світах, шукати себе в іншій мові, в іншій  культурі.

     Відцуравшись  одних цінностей, не прибившись до інших, вони, як правило, відчувають себе неповноцінними, боляче переживають ущербність, що веде до агресивності, невмотивованої жорстокості, войовничої некомпетентності. Тому сьогодні історія надає освітянам  нагоду внести свою частку в розбудову  вистражданої Української держави, поклавши в основу своєї діяльності потужні можливості українознавства.

     Прагнучи  розкрити перед учнями безмежний  світ української духовності викладачі  нашого училища на своїх уроках знайомлять вихованців з героїчним минулим  нашої України, життям видатних українських  діячів, їхнім внеском в історію  культури, у благородну справу боротьби за незалежну соборну Україну. Такий  напрям роботи забезпечує процес поглиблення  історичної пам’яті учнів, пізнання значимості національної ідеї, спрямованої  на максимальний синтез поєднання загальнодержавного та особистого інтересу.

     Очевидно, що нехтування здобутками національної культури у вихованні молоді призвело до того, що населення нашої молодої  держави успадкувало настрої  соціальної апатії, національного зречення, байдужості до рідної мови, ерозію моральних  норм, девальвацію вищих духовних цінностей, історичне безпам’ятство, національний нігілізм, роздвоєння свідомості, зневіру у власні сили. Але відомо, говорячи словами української поетеси  Лесі Українки, що «у кожного люду, у  кожній країні живе такий спогад, що в його давнині були золотії віки…»^{<!--[if !supportFootnotes]-->[2]<!--[endif]-->} Для Л. Українки такими «золотими віками» були часи козацькі, бо ж козака характеризували кращі риси. Козак – самовідданий, шляхетний захисник України, народних чеснот, національної ідеї.

     Тому  учням училища як на уроках історії  і права, так і в позаурочні години розповідаю історію українського козацтва, їх походи проти турків, татар, польської шляхти, знайомлю із світочами  народної духовності.

     Вірність  Україні – невід’ємна ознака національного  свідомого громадянина. Усвідомлення такої аксіоми, яка не потребує доведення, у навчальних закладах формують, використовуючи просвітницьку базу світлиць, конференцій, вечорів. Зокрема, в нашому училищі  проводяться такі заходи на теми: «Нумо, козачата», «Історія виникнення козацтва», «Битва під Берестечком – героїчна сторінка історії козацького руху», «Козацькому роду нема переводу», «Богдан  Хмельницький – гетьман України»^{<!--[if !supportFootnotes]-->[3]<!--[endif]-->}. Це допомагає виховувати в молоді готовність до трудового і героїчного подвигу в ім’я розквіту народу, зміцнення державності. Виробляючи глибоке розуміння громадського обов’язку, прагнення захищати незалежну Україну, викладач тим самим допомагає учням усвідомити себе представниками свого етносу, частинкою нації, клітинкою свого народу, доля яких молодому поколінню не байдужа. Прикладом цьому є участь молоді у «помаранчевій» революції в Києві і всій Україні, районі, своєму місті.

     Справедливо в народі кажуть: «Навчання замолоду – різьба на камені, навчання на старості літ – навчання на піску»; і ще: «Чого Іван не научиться, того Іван не знатиме».

     Ось чому важливо з перших днів перебування  в стінах навчального закладу, закласти в них такі «цеглини духовності», що завжди живитимуть національний світогляд  кожної особистості. Молоде покоління  повинно знати бойові традиції, героїчні сторінки історії українського народу, його провідну роль у перемозі світового  співтовариства над німецьким фашизмом в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.)

     Вчителям  гуманітарних дисциплін необхідно  формувати в учнів розуміння  важливої ролі української мови у  відродженні України, розуміння  того, що лише завдяки їй можна глибше пізнати традиції, звичаї, психологію і національний дух українців, подолати національний нігілізм, яничарство, які  культивувалися в Україні протягом століть. На уроках історії, мови і літератури націлювати учнів, що українська мова є державною, згідно Закону України (жовтень 1989 р.) і Конституції України (ст. 10). Вчитель нагадує учням, що не може бути патріотом людина, яка не знає рідної мови.

                           Всім  серцем любіть

                           Україну свою…

                           (В.  Сосюра)

     «Національне  і патріотичне виховання –  це сфера духовного життя, яка  проникає в усе, що пізнає, робить, до чого прагне, що любить і ненавидить людина, яка формується (В.О. Сухомлинський). Патріотизм тісно пов’язаний з освіченістю, етичною і естетичною культурою, творчою працею. Звідси випливає важлива  проблема критеріїв патріотичного  виховання. Не слід забувати, що особливо ці почуття і переконання виражаються  тоді, коли Батьківщина в небезпеці, у годину найтяжчих випробувань. Тому потрібно виходити з критерію, як би повелися мої учні у найскладніших  ситуаціях. Вони часто висловлюють  свої думки про любов до Батьківщини, говорять про самопожертву заради інших  людей. Але це не є справжня патріотична  і національна вихованість, це є  лише загальні фрази. Моє головне  завдання – не вчити говорити про  любов, а вчити любити, відкрити перед  кожним вихованцем всі джерела, якими  живиться почуття любові до Вітчизни. Це мати і батько, рідне місто  і село, славне минуле нашої України, її героїчна історія. З цією метою  слід проводити тематичні години, бесіди, вечори, конференції та інші виховні заходи.

     Зокрема, до тематичної виховної години «Батьківська хата» слід підготувати спогади  про батьківську хату, підібрати  вірші і пісні Павла Дворського «Смерекова хата, батьківський поріг», «Як побачу рідну хату» у виконанні  Павла Дворського, «Хата моя, біла хата» на слова Д. Луценка у  виконанні Раїси Кириченко та інші твори про батьківську оселю. Такий захід викликає у вихованців любов і повагу до рідної домівки, до батьків, бо саме з батьківської хати розпочинається пізнання світу. Вона вчить змалку поважати старших, шанувати батька і неньку, біти терплячим, чесним і трудолюбивим.

     Ефективним  методом у вихованні учнівської молоді є виховний захід на тему «Свято матері», куди запрошують вчителів, матерів. З великим почуттям до матері учні читають вірші поета Олександра Олеся «Швидко, швидко ми побачимось, рідна матінко моя… Наговоримось, наплачемось…» і «Моїй матері». Виконують самі і слухають пісню  О. Білаша на слова І. Бердника «Материнська пісня», інші пісні «Росте черешня  в мами на городі», «Пісня про рушник», «Мамина вишня» та ін.

     Джерела національних патріотичних почуттів і  переконань будуть справжніми у виховній годині: «Все на світі можна вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину», або «З чого починається Батьківщина?», де учні порівнюють і ототожнюють  Матір і Вітчизну.

     Таким чином, від почуття любові й поваги до матері залежить почуття до рідної землі, до Батьківщини. На завершення виховного заходу вчитель звертається до учнів: «Тож станемо на коліна перед Матір’ю-Україною і помолимось як Матері Божій (звучить пісня «Молитва за Україну»). Станемо на коліна перед Україною – і виростемо духом аж до небес. Є на світі одна Україна, як тільки одна є в нас мати, і їй наша найсвятіша любов!»

     З великим інтересом пізнають учні училища далеке минуле нашого краю. З цією метою у ВПУ створено історичний гурток, всі учні включені у рух під гаслом: «Мій край, моя  історія жива». Учасники руху знайомляться із визначними місцями Поліського краю, відвідують районний краєзнавчий музей, де є досить багато експонатів про  минуле і сьогодення краю /Березнівщини/. Класні керівники знайомлять учнів  з підприємствами та іншими закладами  району: швейною фабрикою, льонозаводом, фарфоровим заводом, спиртзаводом, сірниковою фабрикою, хлібокомбінатом і молокозаводом, паперовою фабрикою та іншими промисловими об’єктами. Учні є гостями лісного  коледжу, коледжу «Полісся», ліцею, гімназії, бібліотек. З учнями І-ІІІ  курсів проводяться екскурсії і  турпоходи у с. Маренин («Надслучанську Швейцарію», де збереглися залишки  замку у селі Губків, у Березнівський  дендропарк лісного коледжу, де росте  кілька тисяч екземплярів дерев  з різних континентів світу, відбувається знайомство із маєтком і парком графа  Малинського.

     Викладачем  історії проводяться усні журнали  по темі: «Козацькому роду нема переводу», створено галерею «Гетьмани України», «Символи України», «Березне вчора  і сьогодні», учні пишуть повідомлення по темі: «Історія мого села», у яких шляхом досліджень вивчають із першоджерел  час виникнення, назву та історію  розвитку свого населеного пункту. Це сприяє вихованню в учнів любові до рідного краю, його минулого, до своїх  предків; учні порівнюють і співставляють  життя і побут поліщуків в  минулому і сьогодні.

     Силами  викладачів історії, етнографії зібрано  велику кількість старовинних речей  побуту, одягу, взуття, виробничої діяльності і на цій основі створено музей  етнографії краю.

     В навчальному закладі проводиться  значна гурткова робота. Зокрема, в  училищі працюють різні гуртки: крою і шиття, мета якого – прищеплення  учням любові до обраної професії, вміння виготовляти різноманітні моделі одягу, брати участь у виставках  і конкурсах, займати призові  місця в області.

     Історичний  гурток працює під девізом «Мій край, моя історія жива». Метою і  завданням гуртка є відродження  всіх традицій поліського краю: кулінарії, ткацтва, гончарства, вишивки, в’язання і т.д. Учні дружно включились в рух  «Моя земля – земля моїх батьків». Вони вивчають фольклор і етнографію краю, збирають старовинний поліський  одяг своїх дідусів, бабусь, гончарні вироби, речі побуту, домашнього вжитку: сорочки, рушники, рублі, праски, гребінці, предмети ткацтва, тощо. Учнями зібрано багато українських народних (патріотичних, жартівливих, козацьких) пісень, легенд, колядок, щедрівок, старовинних рецептів українських страв і ін. Все це поповнило музей етнографії і кабінет історії України.

     Учні  драматичного гуртка, що діє при  ВПУ і завоював звання «Народний» використовують зібрані експонати  для постановки вистав.

     Учням прищеплюється любов до української  пісні. На базі училища працюють хоровий  гурток, вокально-інструментальний ансамбль, танцювальний гуртки. Вихованці із захопленням виконують як українські народні пісні, сучасні естрадні твори і свої власні, збираючи велику аудиторію слухачів і глядачів. Вони – дипломанти обласного конкурсу сучасної і української народної пісні. Це сприяє вихованню в учнів  не тільки національної гордості за незалежну  суверенну Україну, а й високої  духовної культури і естетичні смаки.

     «Краса  – могутнє джерело моральної  чистоти, духовного багатства, фізичної досконалості» /В.О. Сухомлинський/. Найважливіше наше завдання у цій царині –  навчити учнів бачити в красі  навколишнього світу доброту  і сердечність, духовне благородство і на основі цього утверджувати прекрасне  в собі.

     З перших днів навчання у Березнівському ВПУ викладачами, майстрами, класними керівниками і вихователями учням  прищеплюється любов до праці, вміння її цінувати і цінувати працю інших. Педколектив навчального закладу  прагне формувати у завтрашніх робітників переконання: моральної доблесті і  краси людина може досягти у повсякденному  трудовому житті, показуючи власний  приклад. Вони докладають всіх зусиль, щоб вихованці любили саме процес праці, відчували красу творчості. Підтвердженням цьому є кравецькі  майстерні, де працюють учні і мій  кабінет – прекрасний куток улюбленої  праці, у якому разом з групою працюю як на уроках, так і в позаурочні години.

     В училищі на високому рівні працюють спортивні гуртки. Тут працюють секції з настільного тенісу і шахів, волейболу і баскетболу, легкої атлетики, аеробіки. Серед училищних груп часто  проводяться різні спортивні  загально училищні, районні та обласні  змагання. Кращі учні беруть участь в обласних спартакіада і займають почесні призові місця.

     Все далі і далі відходять від на роки Великої Вітчизняної війни /1941-1945/. В 2009 р. ми відзначали 65-річчя визволення України від німецько-фашистських  загарбників, а в 2010 – 65-річчя великої  Перемоги над фашистською Німеччиною. Але не забувається великий подвиг нашого народу, який грудьми загородив  шлях фашизму і врятував світ від  коричневої чуми. Історія ще не знала  воєн, подібних тій, але вона не знала  і прикладів такої героїчної, самовідданої боротьби народу, який зумів  відстояти свободу і честь  своєї держави.

     1418 днів і ночей тривала війна.  А скільки доль скалічила вона, скільки забрала життів!

     Найголовніше  завдання вчителя історії, класного керівника, вихователя – зробити все, щоб вихованці ніколи не забували, терпеливо шукали свідчення про тих, хто загинув, визволяючи нашу землю, край від нацизму. І пам’ятали тих, хто ще залишився живий. З цією метою у ВПУ діяв військово-патріотичний клуб «Пошук», члени якого під керівництвом викладача історії розшукували ветеранів війни, які у 1944 році визволяли район і місто Березне від фашистів. Членами клубу було виявлено більше 10 ветеранів-визволителів краю. Вони проживали в різних містах СНД (Білорусії, Росії, Молдові і Україні). З ними було налагоджено зв’язок і переписку. В честь 65-ї річниці Перемоги СРСР у Великій Вітчизняній війні відбулася зустріч членів клубу «Пошук» з ветеранами на білоруській землі. На жаль, на сьогодні визволителі нашого краю пішли у вічність, а пам’ять про них збереглась у наших серцях, листах, фотографіях під час зустрічі.

     Тому  вважаю за необхідне у навчальних закладах проводити якнайбільше  виховних годин і заходів, присвячених  подіям Великої Вітчизняної війни  і пам’яті тих, хто кував і  наближав велику Перемогу. А ці заходи могли торкнутися душі молодої людини, щоб виховати в ньому справжнього  патріота своєї держави.

     Зокрема, на базі навчального закладу викладачем історії разом з бібліотекарем, залучивши учнів, ветеранів Великої  Вітчизняної війни, які проживають у місті, директора районного  краєзнавчого музею, інших гостей було проведено відкритий виховний захід  на тему «Ніхто не забутий, ніщо не забуто!», присвячений 65-річчю визволення України  від фашистських загарбників. На мою думку – це оригінальний захід. Горить Вічний вогонь, звучить пісня  «Давним-давно була війна, давним-давно  пройшла вона». Присутні на якусь  мить завмерли, сумно схилили голови перед пам’яттю. Бо  незабутня пам’ять – це та, яка переходить від покоління до покоління і вічно горить в наших серцях. Віддаючи дань поваги, учні поклали до пам’ятника загиблим воїнам квіти, а ветерани вручили сувеніри і живі квіти, привітавши зі святом Перемоги.

Виховувати  почуття патріотизму, палку любов  до Вітчизни – це щоденна робота вчителя і вихователя як на уроках, так і в позаурочні години. Зокрема, на виховних годинах, присвячених подіям Великої Вітчизняної війни, класний  керівник може запропонувати учням  розповісти про своїх дідусів-прадідів, учасників воєнних подій, принести їх фото, ордени, медалі.

     З якою пошаною ставляться внуки до своїх предків! Такі виховні заходи допоможуть молоді зберегти назавжди їх світлий образ. А Батьківщина  буде такою ж дорогою, як дідусь.

     Не  менш важливе завдання виховати шанобливе  ставлення до ветеранів війни, турбуватися  про них щодня, адже вони, на жаль, старіють. Ми про те забувати не повинні, бо їх ряди поступово рідіють. Хоча душа молода, але проходять роки і знати дають про себе старі  рани. Ні в бою, ні в труді не жаліли себе ветерани.

     Такі  заходи виховують в учнів почуття  обов’язку перед своїм народом, Вітчизною і готовністю на самопожертву.

     «Слово  – найтонше доторкання до серця. Воно може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в  добро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом. Мудре і добре  слово дає радість, нерозумне  і зле, необдумане і нетактовне приносить  біду. Словом можна вбити і оживити. Поранити і вилікувати, посіяти тривогу  і безнадію і одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити. Викликати посмішку і сльозу, породити віру в людину і зародити невіру, надихнути на працю і скувати сили душі…  Зле, невдале, нетактовне, просто кажучи, нерозумне слово може образити, приголомшити людину». (В.О. Сухомлинський).

     Національна свідомість і патріотизм починаються  зі ставлення до своєї мови. Поняття  рідна мова виступає поряд з поняттями  рідного дому, батьківської хати, материнського  тепла, Вітчизни. Тобто мова сприймається не просто як засіб комунікації і  не тільки як знаряддя формування думок, а як одне з головних джерел, що оживляють  патріотичні почуття, як рецептор духовного  життя людини.

     Рідна мова є одним із головним засобів  успадкування культури від покоління  до покоління.

     Проте не слід забувати сьогодні про мовні  проблеми на всіх етапах її розвитку. Вони існують в будь-якому багатонаціональному  суспільстві. Новітня історія свідчить, що доленосні проблеми свободи, незалежності, суверенітету, прав людини не можуть бути вирішені без вирішення мовних питань. Мало того, саме з боротьби за мову здебільшого  починається боротьба народів за свої права.

     На  цю тему рекомендую провести виховні  години, бесіди, вечори на такі теми: «Рідна мова – пісня солов’їна», «Наша  мова, мова калинова».

     Проводячи цей захід, пропоную учням підготуватися  до бесіди за темо «Не вмирає душа наша». Учні на виховній годині повідомляють про мужню боротьбу українських  діячів національно-визвольного руху за мову в Україні, яка ведеться ось  уже два століття. Чого тільки не приймали губителі нашої мови: «Емський указ», «Валуєвський циркуляр», заборона Петром І, радянським керівництвом, яке  висунуло ідею злиття народів у «радянський» і мов у єдину інтернаціональну російську. Але вона вистояла і живе. Не вмирає душа наша! Не вмирає.

     З метою формування патріотичних почуттів учнів, підвищення їх загальнокультурного  рівня, виховання національної свідомості, любові до рідної мови, ствердження  української мови як державної, в  нашому навчальному закладі вчителем української мови і літератури, вихователями проводяться Свята української  мови на тему: «Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема», «Люби, шануй, піднось до зір рідну українську мову», проводяться конкурси читців української поезії, конкурси читців власної поезії. Учні беруть активну  участь в щорічному районному  фестивалі власної поезії «Провесінь». Ці та інші заходи прищеплюють їм любов  до поезії, рідної мови і України.

     Отже, зміст роботи кожного уроку, виховного  заходу у навчальному закладі  викликає  інтерес до національної культури, мови, звичаїв, національного  одягу.

     Таким чином, шляхів досконального виховання  національної свідомості і патріотизму  безліч. Але всі вони починаються  з любові до рідної землі, мови, з  бажання майстерно володіти нею, з відчуття власної відповідальності за рідну мову, рідну землю, рідну  неньку - Україну.

     Виховання громадянина-патр