Падіння гетьманату та відновлення УНР

Падіння гетьманату та відновлення  УНР 

Восени 1918 р. країни Четверного союзу опинилися на порозі поразки в Першій світовій війні. У жовтні спалахнула революція в Австро-Угорщині, у результаті якої ця імперія розвалилася як картковий будиночок. На початку листопада відбувся революційний вибух у Німеччині. Із закінченням війни німецькі й австрійські війська мали залишити Україну. У цьому випадку режим гетьмана П.Скоропадського втрачав свою головну опору в особі окупаційної армії. У виниклій ситуації П.Скоропадський 14 листопада 1918 р. призначив новий Кабінет міністрів, що складався з російських монархістів, і проголосив Акт федерації, за яким зобов’язався об’єднати Україну з майбутньою небільшовицькою Росією.

Українські націонал-патріоти не могли  допустити об’єднання України з  Росією й того самого дня організували альтернативний тимчасовий верховний  орган УНР — Директорію — у складі В.Винниченка (голова), С.Петлюри (головний отаман), Ф.Швеця, О.Андрієвського й А.Макаренка. Директорія закликала народ до повстання проти гетьмана і направила на Київ загони повстанців чисельністю близько 60 тис. чоловік. На бік Директорії перейшли кращі гетьманські частини — Січові стрільці під командуванням Є.Коновальця та Сірожупанна дивізія (зага льною чисельністю близько 40 тис. чоловік). 21 листопада повстанці оточили Київ. Після довгих переговорів, що мали за мету забезпечи ти безперешкодний вихід німецьких військ зі столиці, загони Директорії 14 грудня 1918 р. тріумфально ввійшли до Києва. Скоропадський відрікся від влади й утік разом з німцями. Директорія проголосила відновлення УНР.

Діяльність Директорії в Києві (грудень 1918 - лютий 1919)

Третя фаза української державності  — період Директорії — була своєрідним продовженням першої — періоду Центральної Ради. Своєю декларацією від 26 грудня Директорія відновила всі закони УНР. Одним з головних пунктів декларації була обіцянка експропріації державних, церковних і великопоміщицьких землеволодінь для розподілу їх між селянами. Не менш соціалістичними були зобов’язання уряду діяти в інтересах робітників, селян і «трудової інтелігенції» та позбавити виборчих прав земельну й промислову буржуазію.

Із самого початку своєї діяльності уряд Директорії зіштовхнувся з численними внутрішніми й зовнішніми проблемами. Помірні соціалісти хотіли бачити в УНР парламентський лад, а ліві радикали прагнули до українського варіанта системи Рад. 9—12 січня 1919 р. в Києві відбувся VI з’їзд УСДРП, на якому його учасники відразу ж розділилися на прихильників радянської системи влади і тих, хто відстоював ідею парламентаризму. Голова уряду В.Чехівський висловився на з’їзді за владу Рад. Більшою помірністю відрізнялися виступи голови Директорії В.Винниченка і М.Порша. З’їзд завершився розколом у партії. Після відходу лівих радикалів була прийнята резолюція, що відкидала систему Рад і диктатуру пролетаріату і визнавала найбільш прийнятною формою парламентську систему.

Внутрішній конфлікт у Директорії збільшили несприятливі зовнішні обставини. Країни Антанти ще в грудні висадили в Одесі й інших чорноморських портах 60-тисячний десант, що мав запобігти поширенню більшовизму й надати військову допомогу білому рухові, насамперед Добровольчій армії генерала Денікіна. Одночасно з півночі в Україну почала наступ Червона Армія. 3 січня частини Другої Української радянської дивізії за підтримкою повсталого харківського пролетаріату захопили Харків, куди незабаром переїхав український Радянський уряд і Центральний Комітет Компартії України, 4 січня був утворений Український фронт під командуванням В.О.Антонова-Овсієнка. 12 січня більшовики захопили м. Чернігів і повели наступ на м. Київ.

Директорія не могла воювати  на два фронти, їй треба було вирішити, з ким укласти союз — з Антантою або з Радянською Росією? Винниченко схилявся до миру з більшовиками, Петлюра вважав, що потрібно домовитися із Францією й Англією і разом з ними боротися проти більшовизму. Зрештою 16 січня Директорія оголосила війну Радянській Росії.

В умовах зростаючої загрози захоплення Києва радянськими військами  Директорія провела ряд символічних  демонстрацій своєї суверенності: по-перше, 22 січня 1919 р. вона відсвяткувала формальне об’єднання («Акт злуки») УНР з утвореною ще восени Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР), а по-друге, 22—28 січня про вела в Києві засідання Трудового конгресу, якому приділялася роль революційного парламенту.

Трудовий конгрес (січень 1918)

У роботі конгресу брали участь близько 400 делегатів (з них 36 від ЗУНР). Найбільшу групу на цьому форумі складали члени Селянського союзу, що знаходився під впливом українських есерів, останні на той час уже розкололися на три фракції — ліву, праву й центр. Ліві були представлені так званими боротьбистами (від назви їх ньої газети «Боротьба»), що прагнули до встановлення влади Рад. Праві стояли на платформі демократичного соціалізму. Центр об’єднався навколо М.Грушевського, М.Любинського і М.Шаповала, що виступали за передачу влади «трудовим Радам селянських і робітничих депутатів». Зі своїми програмами і проектами резолюцій на конгресі виступили представники УСДРП і незалежні соціал-демократи, що відкололися від неї, а також делегати від єврейських партій Бунд і Поалей-Ціон.

Трудовий конгрес не зміг вирішити назрілих проблем. Більшість делегатів  висловилося за війну з Радянською Росією і пошук згоди у відносинах із країнами Антанти, після чого конгрес закрився. У зв’язку зі швидким наближенням 25-тисячної Червоної армії Директорія 2 лютого змушена була втекти з Києва й переїхати до Вінниці. Щоб полегшити переговори з Антантою, есери й есдеки вирішили відкликати своїх членів з уряду. 11 лютого 1919 року Винниченко залишив посаду голови Директорії, передавши свої повноваження Петлюрі. Незабаром найбільш авторитетні українські політики (В.Винниченко, В.Чехівський, М.Шаповал і М.Грушевський) виїхали за кордон, залишивши учасників національно-визвольної боротьби в стані повної дезорієнтації.

Директорія в  умовах більшовистської окупації України (лютий - липень 1919) та білогвардійської окупації (липень 1919 - червень 1920)

Захопивши 5 лютого 1919 року Київ, більшовики до кінця травня встанови ли Радянську владу на більшій частині території України.

У травні 1919 р. почався знаменитий «похід на Москву» білогвардійської Добровольчої армії Денікіна. Протягом червня-липня «білі» захопили Донбас, Таврію й Подніпров’я, включаючи Київ. На окупованій території установлювалася військова диктатура генерала Денікіна. Одночасно на Правобережжі проти радянських загонів діяли війська Директорії УНР під командуванням С.Петлюри. І білі, і петлюрівці не тільки боролися з більшовиками, але й влаштовували масові єврейські погроми (хоча сам С.Петлюра категорично відкидав звинувачення в погромах). За оцінками істориків, у 1919—1920 рр. у цих погромах загинуло від 35 до 50 тис. євреїв. Найбільш криваві погроми відбулися в Проскурові (нині Хмельницький), Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Коростені й Бахмачі.

У Західній Україні проти Галицької  армії ЗУНР активно діяли польські війська. Відновивши свою державність  і одержавши значну допомогу від  країн Антанти, Польща не визнала  незалежності ЗУНР і прагнула повернути  західноукраїнські землі під свою владу. У травні 1919 р. польський уряд відправив на український фронт у Галичині й на Волині сформовані у Франції дивізії генерала Галлера (60 тис. чоловік), і на початку червня поляки зайняли майже всю Галичину, за винятком трикутника між Дністром і Збручем. Тимчасовим пристановищем уряду ЗУНР і командування Галицької армії (що нараховувала приблизно 50 тис. чоловік) з липня до листопада був Кам’янець-Подільський. Тут також опинилася 35-тисячна армія Директорії.

Якби галичани й петлюрівці об’єдналися, вони могли б протистояти і  полякам, і білим, і червоним. Однак між двома формально союзними урядами й арміями не було згоди. Директорія УНР вважала головним супротивником білу і червону Росію і для перемоги над цим ворогом готова була укласти військово-політичний союз з Польщею. Галичани ж головним супротивником вважали поляків і для звільнення Галичини були готові домовитися з Денікіним. Восени армії галичан і петлюрівців, страждаючи від голоду та тифу, почали розвалюватися. До кінця жовтня в Галицькій армії залишилося не більше 4 тис. боєздатних солдатів, а Петлюра міг відправити в бій не більше 3 тис. чоловік. Інші або померли, або дезертирували.

6 листопада 1919 р. командувач  Галицької армії М.Тарнавський  приєднався зі своїми людьми  до білих. Залишки армії УНР, опинившись в оточенні білих, червоних і поляків, перейшли на партизанські форми боротьби, а їхній головнокомандувач Петлюра виїхав до Варшави, щоб вести переговори з урядом Польщі.

Восени того ж року провал походу Добровольчої армії генерала Денікіна на Москву призвів до чергової зміни військово-політичної ситуації. Червона Армія, перейшовши в контрнаступ, почала відтісняти білогвардійців на південь. У грудні 1919 р. радянські війська знову вступили на територію України і протягом січня-лютого 1920 р. захопили здебільшого Лівобережжя і Правобережжя. Денікін склав із себе верховне командування і виїхав за кордон, а його спадкоємець барон Врангель переховувався із залишками білої армії у Криму.

22 квітня голова Директорії С.Петлюра  підписав Варшавський договір з польським урядом, за яким «поступився» Польщі Західною Україною. В обмін голова Польської держави Ю.Пілсудський обіцяв йому військову допомогу в боротьбі з більшовиками. 25 квітня почався наступ польсько-петлюрівських військ (65 тис. поляків і 15 тис. українців) проти Радянської України. 6 травня вони захопили Київ. Однак очікуваної підтримки з боку широких прошарків українського селянства вони не одержали.

Тим часом більшовики оголосили партійну мобілізацію. Наприкінці травня на Південно-Західний фронт були перекинуті Перша кінна армія під командуванням С.М.Будьонного, 25-та Чапаївська дивізія, Башкирська кавалерійська бригада й інші частини. На фронті оперувала і Восьма кавалерійська дивізія Червоного козацтва. 12 червня 1920 року радянські війська знову зайняли Київ, після чого швидко очистили від поляків і петлюрівців Правобережну Україну. У серпні над Польщею нависла загроза більшовицької окупації. У цій критичній ситуації поляки мобілізували всі свої резерви, зупинили просування Червоної армії в бік Варшави і перейшли в контрнаступ. До осені їм вдалося зайняти західні райони України та Білорусії.

Падіння Директорії

Виснаживши свої ресурси, ворожі сторони (крім петлюрівців) вирішили сісти за стіл переговорів. 12 жовтня 1920 р. у Ризі між Радянською Росією, Радянською Україною та Радянською Білорусією, з одного боку, і Польщею — з іншого, був підписаний договір про перемир’я й попередній мир. За цим договором землі Західної України й Західної Білорусії залишилися під владою Польщі.

Закінчення радянсько-польської  війни дало більшовикам можливість зосередити всі сили для боротьби з бароном Врангелем. У листопаді 1920 р. війська Південного фронту під командуванням М.Фрунзе і за підтримкою повстанських загонів батька Махна штурмом узяли Перекоп і протягом тижня очистили Крим від білогвардійців. Одночасно війська Чотирнадцятої армії під командуванням І.Уборевича розгромили тридцятип’ятитисячну армію Директорії УНР між Дністром і Збручем. Залишки петлюрівських військ пере йшли через Збруч на територію, контрольовану Польщею, де були роззброєні й інтерновані.

Розуміючи власну поразку голова Директорії С.Петлюра 10 листопада 1920 року оголосив про припинення існування її як вищого державного органу УНР в Україні. Далі Директорія та уряд УНР працювали  в екзилі.