Основні етапи розвитку стародавньої культури східних слов'ян

      Скіфи мали свій  пантеон богів. За даними Геродота, особливою пошаною у них користувались  сім головних богів. Перше місце посідала Табіті — богиня вогню і стихії. Вона вважалася найбільш священною у всіх стародавніх індоіранських народів. На другому місці було вшанування подружньої пари Папая і Апі — богів неба і землі, що вважалися прабатьками людей і творців усього земного світу. Третє місце в пантеоні скіфських богів посідали чотири божества, що вважалися покровителями всього земного світу. Їх імена невідомі. Один з цих богів мав вигляд старовинного залізного меча, Геродот розповідає, що скіфи на честь цього бога будували із гілля величезний вівтар, на вершині якого ставили рівнокінечний хрест, і приносили цьому богові в жертву домашніх тварин і кожного сотого полоненого.

     Наступним етапом  розвитку культури стародавніх  слов'ян була так звана черняхівська культура, яку археологи датують від II до V ст. н. е. Цей період в історії України характеризується вченими як культура антів. Вперше на історичній арені анти з'явилися в період наступу тюрксько-монгольських племен на Європу. Розгромивши готів (375 p.), анти заволоділи Україною і розселилися по всій її етнографічній території в нинішніх кордонах. Анти займалися хліборобством. Вони жили окремими родами, які утворювали "город" для спільного обробітку землі і боротьби з ворогами. Це, очевидно, було територіальне об'єднання подібне до хуторів чи гірських карпатських сіл XIX ст. Згодом навколо города виростали "остроги" як торгові центри, в яких поселялися купці і ремісники. Осідали в цих місцях і багаті люди. Етнографічній науці відомо більше двох тисяч таких поселень.

      Анти були хоробрими  войовничими племенами, вони вели  довгі війни з візантійським  царством і багато запозичили  культурних цінностей інших народів.  Громадсько-політичний устрій антів  нагадував демократію грецького  типу. Так, візантійський історик Прокопій Кесарійський писав, що "слов'янами і антами не править один муж, але здавна живуть вони громадським правлінням, і так усі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно". Племена антів часто не жили в злагоді між собою, але в часи небезпеки вибирали талановитого полководця або князя і тоді авторитет його влади визнавав весь народ. Поступово розширювалися культурні і економічні стосунки антів з іншими народами, в тому числі і з Візантією. Деякі вчені, зокрема М. Семчишин, вважають, що анти були безпосередніми предками праукраїнців.

       Культуру антів  характеризують знахідки в могильниках  біля с. Зарубинці, а потім  біля с. Черняхів на Київщині. Так звану зарубинецьку і черняхівську  культури характеризує керамічне  мистецтво, яке має певні особливості. Кераміка зарубинецької культури вироблялася в основному вручну і мала чорний колір, а кераміка черняхівської культури вироблялася з допомогою гончарного кругу і мала сірий колір.

        Найбільш цінним, на думку археологів, виявились  знахідки біля с. Черняхів, де було розкопано 250 поховань. Виявилось, що в одних могильниках були поховані спалені покійники згідно зі звичаєм стародавніх слов'ян, а в інших — покійника закопували в могилі. Останній спосіб поховання, на думку деяких істориків, був запозичений у візантійських християн.

У розкопаних могильниках була знайдена кераміка, глечики, миски, кістяні гребінці, упряж, намиста та інші прикраси. У  декількох городищах було знайдено обвуглені рештки проса і пшениці, що вказує на досить високий рівень хліборобської культури антів, в інших городищах знайдено склади озброєнь, що засвідчує високий рівень військової культури антів.

      У житті антів  важливе місце посідало мистецтво:  одяг чоловіків і жінок був  прикрашений вишивками, дівчата  носили намиста, вінки, орнаментом прикрашувались побутові речі і зброя. Знахідка скарбів в околицях середнього Дніпра, зокрема Мартинівського скарбу, засвідчила, що золоті, срібні та бронзові прикраси інкрустувались самоцвітами. Розкопки археологами сотень селищ і городищ антської доби засвідчують, що Правобережна Україна від Києва до Карпат була густо заселена праукраїнськими племенами, що мали високий рівень культури. Ця культура формувалась упродовж століть під впливом традицій місцевих народів, особливо тих, що жили в полі грецької культури Причорномор'я. Вона мала самобутній характер і стала основою формування культури Київської Русі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Книгодрукування в Українi

Історична доля ставила український  народ в умови державного співжиття  з його ближчими сусідами, поляками, в яких книгодрукування виникло в 1473-1474 рр.[25]. А цей факт дозволяє висувати гіпотезу, що на українських землях друкарні з’явилися ще наприкінці XV ст. Наприклад, книгодрукування в Італії та Голландії з’явилося в 1465 р., в Чехії та Швейцарії – 1468 р., Франції – 1470 р., Угорщині – 1473 р., Англії – 1476 р. Навіть у Північній Америці книгодрукування почалося вже в 1639 р. До 1500 р. в 246 містах Європи було створено 1099 друкарень, що випустили більше як 40 тис. видань, загальним накладом близько 12 млн. примірників.

Для розвитку культури величезне значення мало поширення друкованих книг i початок  та розвиток друкарства. Велику роль вiдiграло  зародження в Краковi Й Чорногорiї  наприкiнцi XV ст. видання книг кирилицею  на церковнослов'янськiй мовi. У 1491 р. у Краковi мiщанин iз Франконii нiмець Швайпольт надрукував кириличним шрифтом богослужебнi книги "Октоїх", "Часослов" i. "Псалтир". Цi книги мали велике поширення в Українi, а через неї i в Росiї.

У Великому князiвствi Литовському книгодрукування почав бiлоруський учений-гуманiст Франциск Скорина (бл. 1490-1540). Спочатку у Празi у 1517 р. вiн видав церковнослов'янською мовою "Псалтир" i частини "Бiблiї". Переїхавши до Вiльно, Скорина видав "Малу подорожню книжищо" (1522) та "Апостол" (1525).

В Українi книгодрукування розгорнув  росiйський першодрукар Iван Федоров, який пiсля видання разом iз своїм  помiчником Петром Мстиславцем у  Москвi першої вiдомої датованої  друкованої книги в Росiї "Апостола" 1564 р. i "Часовника" 1565 р. внаслiдок переслiдувань вищого духiвництва й частини боярства змушений був перейти за "литовський рубiж". У 1572 р. Федоров з Бiлорусi перебрався до Львова i у 1573 р. на кошти, зiбранi небагатими мiщанами, заснував там друкарню. З неї у 1574 р. вийшов "Апостол" - перша друкована книга в .Українi, що повторювала московське видання цієї книги. Того ж року Федоров надрукував i другу книгу - перший схiднослов'янський "Буквар".

Через брак коштiв Федоров уже в 1575 р. залишив Львiв i влаштувався спочатку управителем маєтку Дерманського монастиря на Волинi, а через деякий час знову зайнявся влаштуванням друкарнi, тепер у м. Острозi. У цiй друкарнi, що мiстилася поруч з вiдомою Острозькою школою, в 1580 р. була надрукована "Книга нового завiту", а в 1580-1581 рр.- славнозвiсна "Острозька бiблiя", перше повне видання бiблiї в перекладi на старослов'янську мову.

З Острога Федоров повернувся до Львова, де й помер 5 грудня 1583 р. Друкарня Федорова, що через борги перейшла до рук кредиторiв, незабаром була викуплена Львiвським братсвом.

Пiсля заснування Федоровим друкарень  у Львовi й Острозi наприкiнцi XVI -у  першiй половинi XVII ст. виникли i дiяли  також iншi друкарнi - Дерманська, Рахманiвська. Луцька братська, Кременецька на Волинi, Стрятинська, Крилоська бiля Галича, Київська Лаврська, Почаївська, Чернiгiвська та деякi iн.

Наведені факти переконливо  підтверджують велику потребу для  українського народу в друкованому  слові, де на відміну від Московської  держави, не могла працювати ні одна друкарня. Значна кількість українських друкарень ставила українську культуру в один ряд з найрозвинутішими в культурному відношенні західноєвропейськими державами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Еволюція театру

Театр - це вид мистецтва, в якому образне відтворення дійсності відбувається у формі драматичної дії, сценічної гри, що здійснюється акторами перед глядачами

Театр займає особливе місце серед інших форм мистецтва, бо належить до так званих синтетичних  видів мистецтва, тобто об’єднує у собі різні види мистецтва. Основа театру – драматургія. Жанри драматургії: трагедія, комедія, драма. Елементи процесу створення вистави: режисерський задум, сценографія, музика, костюми, грим, освітлення, реквізит, бутафорія, декорації.

Існують різні  форми театрального мистецтва: театр  драматичний, музичний, ляльковий. Надзвичайно важливим є вплив на формування театру як виду мистецтва національних традицій і психологічних особливостей буття народу. Загальновідомо, що театр Китаю, Індії, Японії з особливим ритуалом використання масок, гримом, системою символів дуже відрізняється від європейського театру.

Театрознавство  як наука почалося в Європі з 20-х  років XX століття. Завдяки йому ми так  багато знаємо сьогодні про театр. Виникнення театру є ознакою повноліття нації (О. Островський). Дійсно, наявність національного театру свідчить про високу ступінь цивілізованості країни. Театр — це вид мистецтва, в якому образне втілення дійсності відбувається в процесі сценічної постановки, під час гри акторів перед глядачами.

Театр — це місце  для видовищ. Це мистецтво, засобами вираження якого є сценічна дія. Театр відноситься до просторово-часових видів мистецтва. Сценічне мистецтво висловлюється як в просторі, так і в часі. Театр зв'язаний ще з безліччю видів мистецтва — архітектурою, живописом, скульптурою, музикою, піснею, танцем. Отже, театр ще й синтетичний вид мистецтва.

Однією з особливостей театрального мистецтва є характер його чуттєвого сприйняття. Театр — це місце, де пульсують pathema — mathema — роеіта (від грецької — емоції-пізнання-поема). Театр — це місце, де кожна дія може бути імітована, але за всіма діями тут стоять лише дві реальності: щастя і горе або комічне і трагічне. Інакше кажучи, любов і смерть (Ерос і Танатос) — дві реальності, які визначають стан людини. Разом з тим театральне мистецтво дуже умовне, кожен глядач має багато можливостей для домислу, своєї трактовки зображуваної на сцені дії. Сказано ж бо, що маски і театральність є характерними рисами життя сучасної культури. Недарма Марина Цветаева вважала, що театр є центром фальші. А один з творців театру абсурду французький драматург Жан Жене саме за це й не любив театр. Він вважав, що західний театр є тривіальним відображенням відображення, символом занепаду суспільства. Західний театр будується на ідеї розваги, яка рідко коли сягає рівня справжнього мистецтва.

В кінці XIX —  на початку XX століття відбувається процес оновлення театру, причому не тільки репертуару, а й приміщень. Так, в одному тільки Лондоні було побудовано 29 театрів, тоді, як, наприклад, за радянської влади в столиці України не було побудовано жодного театру. На підмостках сцени дискутуються важливі соціально-громадські проблеми, актуальність яких приваблює глядачів.

В історії національної культури кожної країни був свій драматург  або режисер-новатор, який створив новий театр, що відповідав завданням часу. Так, з спектаклю за п'єсою Альфреда Жаррі «Убюкороль», власне, і починається історія драматургії і театру XX століття як Франції, так і світу. Цей перший драматург-авангардист своїми трагіфарсами значно розширив горизонти театрального мистецтва.

Вищими досягненнями європейського мистецтва були наступні театральні жанри: опера і балет. Ще раз нагадаємо вам, що початок XX століття в мистецтві характеризується боротьбою між академічним традиціоналізмом та авангардом.

Театральне мистецтво  теж не уникло цієї боротьби і змін, що сталися внаслідок цього. Поділ  на два основних напрямки відбувся і в театрі. Поряд з реалістичним театром успішно розвивався умовний або експресіоністський напрямок. У Франції це було об'єднання «Картель», в Німеччині театр очолювали М. Рейнгардт, Е. Піскатор, в Італії — Л. Піранделло і У. Бетті.

Модерністи розуміли вплив театру на світогляд людини. Вони вважали, що в сучасному світобаченні театр відіграє особливу роль серед  інших видів мистецтва. Один з ідеологів модернізму француз Ж. Лакан стверджував, що неврози, психози та інші відхилення у психіці людини спричиняються театральними ефектами особистості. Оскільки будь-яка людина перебуває в пошуках власної ідентичності, то вона обов'язково включається в гру, суть якої полягає в неодноразових перевтілюваннях.

Теорія Ж. Лакана була сприйнята багатьма режисерами-модерністами Франції, Англії, Німеччини, Росії та інших країн. Ідеї радикального перетворення сценічного мистецтва реалізувались в «трагедійному театрі», «театрі соціальної маски», «епічному театрі», «театрі абсурду», «театрі жорстокості» тощо.