Осип Гладкий атаман Задунайської січі

10 липня  1866 року помер останній кошовий  Задунайської Січі Йосип Гладкий.

Саме за Йосипа Гладкого (1789-1866), роль якого в історії українського козацтва оцінюється дуже неоднозначно, відбувався завершальний акт трагедії тієї гілки запорізького товариства, яка опинилась у вигнанні на Дунаї, і яка, власне, вважала себе спадкоємницею  Запорізької Січі, зберігши й відповідну назву.

Походив Йосип Гладкий (Бондар) з давнього козацького роду, що сидів на Полтавщині. На 31-ому  році життя він залишив свою багатодітну  родину в селі Мельників (Золотоноського повіту), де його батько Михайло Гладкий  був сільським головою, і подався  до Одеси. Та оскільки із заробітками йому тут не щастило, до того ж, як припускають, він зайшов у конфлікт із владою, то незабаром, мабуть, найнявшись на який корабель, він опиняється у Керчі, а звідти, теж на кораблі, перебирається на Дунай.

Як з’ясувалося, козацьке лицарство було саме тим  товариством, якого прагнула його шабельна душа, і він став рядовим козаком  Платнирівського куреня. За часів  кошового Григорія Головатого воював (у той самий час, що й наказний кошовий С.Мороз зі своїм полком – проти греків), підтримуючи дії турецької армії. Мабуть, показав себе непоганим вояком, оскільки незабаром товариство обрало його курінним отаманом. “Йосип Михайлович Гладкий, – пише А. Скальковський в своїй “Історії Нової Січі” – 1818року був обраний отаманом курінним у Задунайській Січі. Вирізняючись у своїй громаді і хоробрістю, і розумом, він заслужив собі в товаристві велику повагу і після обрання його був відправлений кошовим Василем Чернюгою ц чині полковника в експедицію проти грецьких заколотників” . І тут таки додає: “З усіх добрих козаків, які тужили за батьківщиною, Гладкий журився найбільше*. Гладкому посади курінного було замало.

За звичаями задунайського  козацтва, кошового мали право обирати  не тільки ті козаки, що перебували на Січі, а й ті, що жили по селах. Узявши це до уваги, Йосип Гладкий повів досить активну агітаційну роботу серед цих, осілих. Причому тактика його була такою: розмовляючи з селянами, він намагався звинувачувати в усіх недоліках старих січових козаків, які прийшли із Запоріжжя. Вони, мовляв, не зважають на потреби та проблеми осілого козацтва: самі не вміють господарювати й іншим не дають. їм аби лиш воювати та дбати про запорізькі січові традиції, а нам, он, із бідності-нужденності виходити треба. Може, такими словами переконував козаків, може, іншими, але аргумент виявився незаперечним. І коли в 1827 р. Василь Незамаївськвй відмовився висувати свою кандидатуру в кошові, щоб отаманувати ще один термін, саме осілі козаки висунули на отамана Йосипа Гладкого.

Те, як повівся Гладкий  далі, для багатьох із них виявилося  несподіванкою. Передусім, він негайно  усунув від старшинства козаків, які ще пам’ятали Запорізьку Січ, а отже, намагалися дотримуватись січових звичаїв. Посади ж їх повіддавав молодим козакам, для яких Запоріжжя та зруйнування Січі стали атрибутами давньої історії. У такий спосіб він готував козацтво до переходу на бік Росії, з представниками військового командування якої вже підтримував таємні контакти. Тобто можна з цілковитим правом говорити, що ще не маючи в руці булави задунайського кошового, Й. Гладкий уже по суті перебував на службі у росіян, тобто був їх агентом. І це з подачі росіян він посилено розпускав серед козаків чутки, що нібито турецький уряд має намір переселити все задунайське козацтво до… Єгиптує Що було цілковитою брехнею: козаки потрібні були туркам саме тут, на кордонному Дунаї, як військова сила, котра здатна протистояти росіянам.

Ще очевиднішими стали наміри Гладкого, коли, за наказом  візира Силістрії, він привів (навесні 1828 року) до цього міста двотисячний  полк козаків, які мали воювати на боці Туреччини проти Росії. Але  було помічено, що до полку він звів здебільшого тих, хто виступав проти  переходу під протекторат Росії. Тут він обдурив турків, сказавши, що повертається на Січ за новим полком. Насправді ж Гладкий зібрав близько півтисячі козаків, причому значна частина з них не знала про наміри кошового, на човнах перейшов Георгіївським гирлом Дунаю до моря, звідти зайшов у Кілійське гирло, і в такий спосіб постав (9 травня 1828 р.) перед генералом Тучковим: “Заданіє випалнєна, вашбродієї!”.

Звичайно, дехто  з дослідників готовий припускати, що Йосип Гладкий прибув до Ізмаїла в власної ініціативи, а не виконував завдання російського командування. Та є один факт, якого дуже нелегко вписати в цю версію. Саме тоді, коли Гладкий прибув до Ізмаїла, там перебував російський імператор Микола І. Поява петербурзького володаря в цьому віддаленому, прикордонному місті — явище настільки рідкісне й неординарне, що припустити, ніби приїзд царя, і прихід до міста кошового запорожців, ворогів Росії, – звичайний збіг обставин, просто неможливо. Швидше можна припустити інше: прибуття Гладкого, на догоду цареві, було заздалегідь зрежисоване військовим командуванням.

“Там їх стрів, — змальовує сцену появи кошового в Ізмаїлі історик М.Аркас, – комендант Тучков, котрий і привів кошового та його товаришів, задунайських козаків, до царя Миколи І, Гладкий поклав до ніг (!) цареві військові клейноди та грамоти, і з товаришами своїми прохав царської ласки. “Бог вас простить,рідний край прощає і я прощаю”, – промовив цар”. У коментарі історика Г. Швидкого до книги А. Скальковського “Історія Нової Січі” — теж наголошується на тому, що *И. Гладкий, прибічник проросійської орієнтації серед старшини, за попередньою домовленістю з російським командуванням під Ізмаїлом перейшов на бік Росії…”

Серед багатотисячного  задунайського козацтва вчинок кошового дістав оцінку однозначну: підлотна, огидна зрада! Покласти клейноди – тобто військові святині запорізького козацтва, які пощастило вивезти ще із зруйнованої Січі – до ніг російського царя – це акт холуйства, акт не знаної за всю історію існування українського козацтва ганьби. По суті, викравши клейноди, він позбавив військо святинь, до яких у козаків було просто-таки побожне ставлення. І передавати клейноди правителеві будь-якої держави кошовий міг лише за рішенням Великої козацької Ради, а не потай від коша, сяк-так збивши собі п’ять сотень спільників.

Та найжахливіше полягало в іншому: вдавшись до цього  акту, Гладкий прирік на винищення  всіх козаків, яких він у складі полку привів до Силістрії, усіх тих українських поселенців, які залишилися на турецькому березі Дунаю. Адже реакція турецького уряду була миттєвою: усі ті дві тисячі козаків, котрих Гладкий підступом привів до турецького міста, негайно були роззброєні, заарештовані й засуджені до смертної кари. Це вже згодом султан помилував їх, замінивши смертну кару на в’язницю. Недарма цей полк Й. Гладкий сформував винятково з тих козаків, які не бажали служити російському цареві, а отже, були в опозиції до нього як кошового. Отаман чудово розумів, що на них перших впаде кара розлюченого зрадою султана.

Втеча кошового з  усіма клейнодами дала також турецькому уряду підставу й собі ліквідувати Січ, та позбавити козаків усіх привілеїв. Це перетворило козацтво із союзника на ворога, але ворога вже беззбройного, знесиленого, адже кращі воїни виявлялися або заарештованими турками, або ж у стані росіян; дезорганізованого, якого турки дуже просто могли знищити.

” Трагічна доля спіткала тих, – підсумовує наслідки цього  вчинку кошового дослідник В.Бойко, – хто зостався на Січі та районі (тобто в селищах – Б.С.), після того, як отаман Йосип Гладкий 1828 року на човнах, з церковним, січовим майном пішов до Катирлеза, щоб звідти Кілійським гирлом дістатися до Ізмаїла на російську територію. Старі запорожці вже не могли, та й не хотіли, повертатися на батьківщину, і, турки, розлючені звісткою про перехід частини козаків на бік Росії, порубали їх. Смертельна небезпека загрожувала жінкам і дітям від молдаван і некрасівців. В 1828 році Січ у Верхньому Дунаївці знищено. По тому тут оселилися турки…”

Зрештою, кепсько  повелося і тим запорожцям, що пішли  з Гладким до Росії. Чимало з них шукали потім будь-якого способу повернутися на Дунай, до волі, і до останніх днів своїх тяжко кляли Гладкого за його зраду, і за те, що занапастив таку могутню козацьку силу – Задунайську запорізьку Січ.

Ну, а що сам кошовий? Як йому велося? Козаки знали про  ту невеличку гребельку, що перетинала всі дунайські плавні. Саме нею провів Йосип Гладкий російське військо. А потім узявся до стерна, а його офіцери сіли на весла байдака, в якому Микола І оглядав місце переправи. Хлопці веслували добре, аж оселедці впріли, і це сподобалось імператорові. Гладкого він прямо там, на переправі, обдарував чином полковника і Георгіївським хрестом, усі інші старшини, що прийшли з ним, теж дістали по хрестові. За що? А за те що, полишивши свою Задунайську Січ напризволяще, забувши кривди, що їх завдала козакам Російська імперія, прибігли до нього і кинули йому до ніг святі козацькі клейноди. А що, геройські хлопці, не кожен зважиться на таку підлоту! Імператор сподівався, що слідом за кошовим подадуться всі інші козаки, і турки залишаться без такої надійної військової сили.

Втім, як уже мовилося, не всі задунайці йшли з власної волі. Цікава і характерна для Й. Гладкого деталь: тільки підпливаючи до Ізмаїла, кошовий оголосив 500 козакам, які були з ним на човнах, що вони прибули, щоб здаватися росіянам, з якими, разом із Туреччиною, були у стані війни. Тобто значна частина козаків не була посвячена в задуми кошового. Ці “непосвячені” козаки зрозуміли, що їх обдурили, обурилися, запротестували, але вдіяти вже нічого не могли: як і куди повернеш тепер?

Щойно росіяни захопили гирло Дунаю, Гладкий спробував  був відновити Січ у Дунаївцях, але на його заклики відгукнулося дуже небагато охочих. Козаки знали: росіяни всіх переселять на свою територію, а потім, позбавивши козацького стану, віддадуть у кріпацтво.

Так воно у кінцевому  підсумку і сталося. Але дійство це мало свої етапи.

Перший полягав  у тому, що всім прихильникам Гладкого наказали перебиратися ні, не на Азовське узбережжя, між Бердянськом та Маріуполем, як вважають майже всі без винятку історики, котрі вдаються до хроніки подій, пов’язаних з долею задунайців-прибічників Й. Гладкого. У “Довідковій книжці Імператорської Головної квартири” віднаходимо дуже важливий для нас документальний запис:

“1828 р. травня 27. Запорожці, які залишалися в Туреччині, разом  із своїм отаманом Гладким перейшли на бік росіян і виявили велике сприяння переправі через Дунай.

1829 р. квітня 4. З цих козаків сформовано Дунайський козацький полк, переведений (водворенный) до Олександрійського повіту Катеринославської губернії”. Тобто ця офіційна інформація примушує мене відмовитися від усталеної версії з приводу створення Азовського козацтва, оскільки існував проміжний етап, пов’язаний з Дунайським козацьким полком, який базувався поблизу Олександрії.

До речі, послуга  росіянам під час переправи була настільки важливою, що в грудні 1831 року командування російське раптом знову згадало про неї і Дунайському полку було вручено прапор з написом: “За хоробрість і старанність, виявлені при переправі через Дунай 27 травня 1828 року*.

А коли ж і як було утворене Азовське козацьке військо? Відповідь знову ж знаходимо  в тій-таки імператорської “Довідковій  книжці”:

“1832 р., червень, 13. Затверджене положення про утворення  з цього (Дунайського – Б.С.) полку  війська. Воно переведене до Новоросійського  краю і назване “Азовським” у  складі: морського батальйону та 11-й  команд для крейсерства” .

Ті, хто підкорився цьому наказові, стали називатися “козаками Азовського війська”, а наказним отаманом, уже в чині російського генерал-майора, цар призначив знову ж таки Йосипа Гладкого.

Проте отаманування випало йому не з легких. Козаки не могли  подарувати Гладкому ні того, як підступно  він зрадив усе Задунайське козацтво, та обдурив тих, що йшли за ним на човнах по Кілійському гирлі; ні того, як кинув до ніг царя клейноди…

1849 року кошовий  отаман, тепер уже Азовського  війська, мусив подати у відставку, й відтоді, до самої смерті, що настала 10 липня 1866 року, жив на своєму невеличкому хуторі на Катеринославщині. Але це – за однією версією. За іншою – він нібито помер від холери не в себе на хуторі, а в місті Олександрійську.

Мені ж залишається  лише констатувати, що в наступному етапі цієї драми справдилося  все те, чого так побоювалися, що передбачали і про що попереджали  отамана козаки, які не відгукнулися на заклик Гладкого переходити на бік росіян. За два роки до смерті Гладкого, в 1864 році, цар Микола І своїм Указом скасував Азовське військо, – занадто вже живучим видався в ньому дух запорозького козацтва, – і частину, справді, перетворив на залежних від поміщиків селян, яких дозволено було брати у солдати, а частину звелів переселити на Кубань, подалі від України, щоб там, між Анапою та Новоросійськом, вони могли гинути у постійних сутичках з північнокавказькими народами, які боролися проти російських колонізаторів.

Ось такою виявилася  завершальна сцена трагедії спадкоємців  славного запорізького козацтва, останньої  подніпровської Січі його.

Список  літератури

1 Бойко А.В., Маленко Л.М. Матеріали до історії Азовського козачого війська. — Запоріжжя, 1995.

2. Аркас М.М. Історія України-Русі. — К., 1991.

3 Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775 – 1828. Історико-документальний нарис. — Одеса, 1994.