Нові індустріальні держави сучасності

Не дивлячись на всі  труднощі, модернізація країн «третього світу»

Йшла семимильними кроками. Їм вдалося створити вітчизняну промисловість, впровадити нові технології, а «зелена  революція» зняла загрозу масового голоду. Вони домоглись визнання своїх  проблем, як проблем глобальних. Їх голос чітко звучить на всіх світових форумах.

 

 

 

 

 

Змінилась їх соціальна  структура. Значна частина працездатного  населення вже працює за наймом, з’явився місцевий підприємницький  капітал, середній клас, відійшло у  минуле всесилля поміщиків і родової  знаті. Неймовірно, але загалом зріс рівень життя. Поступово формуються соціально-економічні умови для укорінення демократичних інститутів. Цей процес збігся з демократичними перетвореннями у Східній Європі

І завдяки цьому більше половини населення світу стало  жити в умовах політичної свободи. Такі динамічні зміни-ще один феномен

ХХ століття.

 

 

4. Динамічний розвиток нових індустріальних країн.                             

 

Помітним явищем у  світовій економіці став динамічний розвиток деяких країн, що розвиваються, які дістали назву « нові індустріальні держави» (НІК) . за відносно короткий час ці країни створили промисловий потенціал, розвинули окремі сучасні галузі індустрії. Вони різко збільшили промисловий експорт і посіли важливе місце у міжнародному поділі праці. Склад групи НІК не є незмінним . У 80-ті роки у неї включали країни й території Східної Азії (Південна Корея, о.Тайвань, Гонконг, Сінгапур), деякі найбільш розвинуті країни Латинської Америки (Бразилія, Мексика, Аргентина), іноді й Індію, Єгипет. Однак із зазначених країн лише азіатська четвірка «драконів» стабільно підтвердила свою репутацію нового полюсу зростання світової економіки і найчастіше пов’язується з поняттям «нові індустріальні країни». Намітилася тенденція розширення цієї групи краї за рахунок другої (Малайзія, Індонезія, Таїланд) і, у перспективі третьої (Туреччина, Філіппіни, Шрі-Ланка)  хвиль нових індустріальних країн.

 

5. Розпад колоніальної системи.

 

     Розпад  колоніальної системи відкрив  перспективи для суверенного  розвитку десятків нових держав. Ці держави займають понад 60% території Землі, де проживає 77% світового населення. Тут зосереджено 89,3% розвіданих світових запасів нафти і 50,5% газу (у країнах членах ОПЕК, відповідно,-77,6 і 41,4%). Більше 50% світових запасів і видобутку марганцевої руди, хромітів, кобальту, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки. За роки

 

 

 

 

 

 

незалежності ці країни здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів  у створенні основ фаціальної економіки.

Проте переважні більшості з них не вдалось істотно скоротити відставання від промислово розвинутих країн з ринковою економікою, вирішити багато гострих соціальних проблем.

Для характеристики колишніх колоній, напівколоній і залежних держав як особливого угрупування у літературі використовують різні терміни: молоді національні держави, країни, що розвиваються, країни «третього світу», країни, що визволилися, слаборозвинуті держави і т.п. Останнє визначення не відображає диференціації афро-азіатських й латиноамериканських країн за рівнем розвитку продуктивних сил і навряд чи підходить для характеристики їхнього промислового авангарду  -   нових індустріальних країн. Поняття «молоді національні держави» або «країни, які визволилися», не враховують специфіки історичного розвитку країн Латинської Америки, що вже тривалий час існують як національні, політично незалежні держави. Нарешті, досить поширений був термін країни «третього світу» за нових реалій світового розвитку-ліквідації біполярної структури світового порядку і конфронтаційної моделі політичних відносин Схід-Захід- практично втрачає сенс. В умовах, коли жоден із згаданих термінів не вповні відображає специфіку та складності різноманітного  масиву країн Азії,Африки й Латинської Америки, найбільш усталеним можна вважати термін «країни, що розвиваються», хоча й він досить умовний, адже країн, що не розвиваються, у світовій економіці немає. Виокремлення групи країн, що розвивається, у межах глобального економічного простору правомірне й з точки зору спільності  їхньої історичної долі і щодо конкретних історичних міжкраїнних соціально-економічних спільностей.

Хоча країни, що розвиваються, істотно різняться рівнем економічного розвитку, соціально-економічними структурами, мають національні, історико-культурні, релігійні своєрідності, можна виділити їхні спільні або близькі риси. Це пере усім кількісне і якісне відставання продуктивних сил від рівня пост індустріальних держав. Більшість даних країн має мало розвинену економіку їм притаманна відсталість соціально-економічної структури, яка характеризується багатоукладністю економіки, великою питомою вагою кастово-феодальних та інших докапіталістичних укладів. Спільною рисою переважної більшості цих країн є низький рівень життя населення, слаборозвинутість соціальної інфраструктури, й нарешті, їхньою

 

 

 

 

 

особливістю є набагато істотні ший і жорсткіший вплив  релігій, традицій, ніж в індустріальних країнах. Зазначені властивості  визначають й особливість ринку  країн, що розвиваються, «недосконалість» функціонування ринкових механізмів у  цих країнах. Деякі згадані своєрідності данних країн досить стійкій, інші ж (наприклад, рівень індустріального розвитку) змінюються і в останнє десятиріччя « розмиваються», що й призводить до поглиблення диференціації цих країн. В економічній літературі часом вказується й на таку спільну ознаку цих країн, як асиметричну взаємозалежність між ними та провідними центрами глобальної економіки.

Тривалий час на аналізі  відносин країн, що розвиваються, з  країнами з розвинутою ринковою економікою позначалось ідеологічне протистояння у світі. Реальність же переконливо свідчить про необґрунтованість такого ідеологічного підтексту. Суперечності між зазначеними групами країн таки існують (вони можуть модифікуватися, слабнути чи поглиблюватися), але не є антагоністичними, конфронтаційними. Конфліктність не домінує у цих відносинах. Зростання транс націоналізації виробництва й капіталу, висування на перший план глобальних проблем призводять до такого рівня взаємозалежності держав, що жодна з проблем країн, які розвиваються, не може бути вирішена без тривалого співробітництва вказаних двох груп країн ( і не тільки їх). Тим паче це не можливо в умовах антагоністичного конфлікту між ними, що призвело б до глобальних катаклізмів та краху економіки багатьох країн, які розвиваються.

Одним із прикладів такого співробітництва, в ході якого шляхом компромісів, поступок, вироблення прийнятних підходів вдалося запобігти реальній загрозі «вибуху» міжнародних економічних  відносин, став пошук розв’язання  проблеми заборгованості країн, що розвиваються. Таких же зусиль світового співтовариства у перспективі вимагатиме й розв’язання глобальної проблеми пов’язаної із ситуацією у найменш розвинутих країнах. Отже, конфронтаційна модель відносин «країни,що розвиваються-розвинуті країни» не відображає сучасну реальність.

Хоча частка країн, що розвиваються, у світовому виробництві  дещо підвищилась за 1980-1990рр., виробництво ВНП на душу населення зростало дуже повільно через високі темпи росту населення, а в багатьох державах навіть абсолютно скоротилося. Це зумовило збереження значної дистанції між ними і країнами з розвинутою ринковою економікою. У 1991р. ВНП на душу населення складав

 

 

 

 

відповідно 830 і 18211 дол. (Латинська  Америка 1984 дол., Африка 572 дол.). Ще більш  разючим є відставання країн, що розвиваються, від розвинутих за рівнем науково-технічного потенціалу, розвитку «людського капіталу». Рівень підготовки робочої сили тут у середньому визначається так: 3,7р. шкільної освіти, у розвинених країнах-10 років. На країни, що розвиваються, припадає 15% світових витрат на освіту, 13% - інженерів, учених, хоча тут зосереджена більшість населення світу. У виданих у світі патентах їхня частка становить 1%, у загальному обсязі НДЦКР-2% .

 

 

6. Соціальні проблеми.

 

Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набувають соціальні проблеми. У країнах з високим рівнем безробіття мільйони людей позбавлені можливості брати участь у виробництві й різко обмежені у споживанні. У 90-х роках новий приплив робочих рук тут складатиме 36 млн.чол.  Для створення нових робочих місць, підвищення кваліфікації або забезпечення існування маси незайнятих людей потрібні великі кошти, в той час як існує гострий дефіцит фінансових ресурсів. Незважаючи на притаманну всім країнам, що розвиваються,  соціально-економічну відсталість, між ними існує істотна різниця у рівні розвитку продуктивних сил, динаміці соціального росту й, нарешті, у ступені адаптації до техногенної цивілізації.

У 80-х –на початку 90-х  років диференціація країг, що розвиваються, помітно посилилась. Нерівномірність розвитку зазначеної групи країн спричинена багатьма соціально-економічними, політичними та іншими факторами. Відмінність умов виробництва (зокрема, забезпеченість природними ресурсами), демографічні ситуації, місця. У міжнародному поділі праці, як і специфічність політичної ситуації, будуть і в перспективі визначати дедалі більшу ймовірність розвитку цих держав. Через те аналіз багатьох процесів, що відбуваються у країнах які розвиваються, сьогодні вже неможливо роботи лише на основі агрегатних узагальнених показників по всій групі країн. Це вимагає виділення окремих груп країн, які характеризуються спільними умовами й закономірностями розвитку. Особливу групу утворює, наприклад, більшість країн-експортерів нафти, які мають високий рівень прибутку на душу населення, значні експортні надходження.

 

 

 

 

 

 

 

7. Висновок.

 

У 70-х роках ці країни динамічно розвивалися, інвестували  великі кошти у національну економіку, соціальну інфраструктуру. Однак  через падіння у 80-х роках попиту на нафту й різке зниження світових цін на неї ці держави в останні роки уповільнили темпи росту і відчувають труднощі. Нові індустріальні країни у 80-ті роки перетворились на полюс світового зростання. Азіатські НІК мали в останні десятиріччя найвищі у світі темпи економічного зростання і промислового експорту. 90-ті роки показали, що , крім НІК, так би мовити, першої хвилі, з’являються НІК другого ешелону- Малайзія, Таїланд, Індонезія. Динамічно модернізуючи свою економіку диверсифікуючи галузеву структуру господарства, НІК займають дедалі помітніше місце у глобальній економіці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література:

1. Т.Д.Пономарьова  « Я пізнаю світ».
2. А.І.Китов  «Розвиток нових держав».
3. І.А.Павленко «Держави після Другої світової війни».
4. О.О.Соловей  «Соціальні проблеми індустріальних держав».
5. www.google.com.