Наукова періодизація Історії України

Наукова періодизація Історії  України

1. Наукова періодизація "Історії України", її аналіз та оцінка 
 
Для розуміння процесу української історії є вкрай важливими критерії-упорядники, які впорядковують історичні дані, що багаті на події та явища. Таким критерієм розвитку виступає наукова періодизація української історії. 
 
Першим, хто спробував логічно та обгрунтовано здійснити загальну наукову періодизацію українського історичного процесу був Михайло Грушевський. Його концепція про наукову періодизацію історії України була викладена у статті "Звичайна схема "русскої" історії і справа раціонального укладу історії Східного Слов'янства" (1904 р). Категорично заперечуючи домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, дослідник називає єдиним спадкоємцем Києва "українсько-руську народність", яка, на думку дослідника, і створила Київську державу, а тому необхідно вивчати історію "кожної народності окремо, в її генетичнім преємстві від початків аж до нині". Схема розвитку українського історичного процесу знайшла своє втілення на сторінках багатотомної "Історії України-Руси". Порогом історичних часів для українського народу Грушевський називає IV вік по Христу, а перед тим "про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи". 
 
Головним змістом першого періоду історичного життя нашого народу була організація Руської держави, об'єднання її в одне "політичне тіло" та прийняття християнства. 
 
Другий - перехідний період - відкривається серединою XIV століття, коли землі України увійшли до складу Великого Князівства Литовського та Польші. У цей час форми суспільно-політичного життя і побуту під впливом інших держав змінюються. Як результат - загострення протиріч між урядовою і привілейованою меншістю і масами. 
 
Третій період - це період народної боротьби з ворожим суспільно-економічним устроєм. Поєднання цієї боротьби з релігійною 
 
та національною - своєрідна риса змісту нової доби української історії. В цей час національне почуття "доходить до небувалого напруження", та боротьба не може бути виграна, бо на перешкоді стає сильна організація - Московщина, з одного боку, і Річ Посполита з іншого. 
 
Отже, М.Грушевський виділяє декілька періодів історії України, поєднуючи їх у дві доби - стару (старі часи, княжий та литовсько-польський періоди) та нову (козацький період), які називає тезою і антитезою, що доходять до синтези українського відродження початку XIX століття. 
 
Одночасно з М.Грушевським науковець Дмитро Іванович Дорошенко підготував бібліографічний покажчик джерел з історії України, який вийшов 1904p. Він містив 25 розділів і 722 позиції. В даному покажчику автор уперше подав свою схему періодизації історії України: археологічний період; княжий; литовсько-польський (Козаччина); московський (Руїна, Гетьманщина); Запоріжжя; середина XVIII — 60-ті роки XIX ст.; новітня доба. Покажчик був високо оцінений і надовго став добрим бібліографічним довідником з україніки.  
 
У радянські часи вищезгадані підходи до періодизації історії україни було засуджено. Періодизація історії України, виходячи з моментів політичних, державних, національних, релігійних, зображення Історичного поступу українського народу окремим від розвитку інших народів, особливо російського, була названа антинауковою. 
 
Історичну схему М.Грушевського в основному прийняли і відповідно доповнили історики в діаспорі. О.Оглоблин виділяв три основні періоди розвитку українського народу і його держави. Перший період - це княжа державна формація (Київська Русь і Галицько-Во-линська держава); другий - козацько-гетьманська держава і третій - модерна українська державність, яка відродилася в 1917-1918 р.  
 
В сучасній зарубіжній україністиці історію розуміють як серію "культур" ("цивілізацій"), які йдуть одна за одною, або співіснують одна з одною, а в середині цих "культур" розглядають історію як взаємодію різних вікових "поколінь". Ці принципи періодизації загальної історії історики переносять і на періодизацію історії українського народу, формулюючи дві основні ідеї історичного розвитку української нації: ідею європеїзму і ідею української державності. 
 
У сучасній українській історіографії проблема періодизації українського етногенезу є дискусійною - досі ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. На наш погляд, періодизація українського поступу грунтується на етапах формування української державності. Пропонуєься така періодизація: 
 
Стародавня історія - до VI ст. 
 
Середньовіччя - Київська Русь, Галицько- Волинська держава, 
 
Русько-Литовське князівство. VII-XV ст.  
 
Ранньоновітня історія - Українська козацька держава XVI-XVIII ст.  
 
Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій -XIX ст. 
 
Українська революція. 1917-1921 рр. 
 
Радянська Україна. 1921-1991.  
 
Україна незалежна. 1991-1999. 
 
Перший великий етап формування держави і права України: від часу появи перших державних утворень на території України у Північному Причорномор'ї і Приазов'ї (до нової ери) і закінчується часом, який передував Лютневій демократичній революції.  
 
В межах цього першого етапу історії держави і права України досить чітко виділяються такі періоди: 
 
1) перші державні утворення і право на території Північного Причорномор'я і Приазов'я (середина І тис. до н.е. — V ст. н.е.);  
 
2) становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII ст.);  
 
3) держава і право феодально-роздробленої Русі (XII—XIV ст.);  
 
4) суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою іноземних загарбників (кінець XIV — перша половина XVII ст.);  
 
5) формування Української національної держави та її розвиток у період народно-визвольної війни 1648—1654 pp., автономія України у складі Росії у другій половині XVII ст.;  
 
6) суспільно-політичний лад і право України в період обмеження її автономії царатом (перша половина XVIII ст.);  
 
7) кінцева ліквідація царатом автономного устрою України (друга половина XV111 ст.);  
 
8) суспільно-політичний лад і право України у складі Російської імперії (перша половина XIX ст.);  
 
9) суспільно-політичний лад і право України в період проведення в Росії буржуазних реформ (друга половина XIX ст.);  
 
10) суспільно-політичний лад і право України на початку XX ст. (до лютого 1917p.). 
 
Другий етап історії держави і права України містить такі періоди:  
 
1) суспільно-політичний лад України після перемоги Лютневої демократичної революції (лютий-жовтень 1917 p.);  
 
2) українська національна державність (листопад 1917—1920 pp.);  
 
3) утворення Української радянської республіки, держава і право УСРР в роки громадянської війни і воєнної інтервенції;  
 
4) держава і право України в умовах нової економічної політики (1921 — початок 1929 pp.):  
 
5) держава і право України в період тоталітарно-репресивного режиму (1929—1941 pp.);  
 
6) держава і право України в роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945 pp.);  
 
7) держава і право України у перші повоєнні роки (1945 — середина 1950-х pp.);  
 
8) держава і право України в період десталінізації (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х pp.);  
 
9) держава і право України у "Брежнєвський період" неосталінізму (середина 1960-х — середина 1980-х pp.);  
 
10) держава і право України в період "перебудови" (1985—1991 pp.).  
 
Другий етап закінчується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу перемогу здобуло одвічне прагнення народу України — створити незалежну суверенну Українську державу. 
 
 
 
 
 
  
 
  
 
2. Боротьба за національну автономію Галичини  
 
в революцію 1848-49 рр. Здобутки і втрати 
 
 
 
Події 1848 року різко прискорили формування національної свідомості українців Галичини. Як підкреслює польський історик З.Фраз "В половині XIX в. народовий рух український — як тоді ще говорили — русинський, увійшов у стадію остаточної кристалізації. Од Весни Народів справа руська вже перестала бути лише забаганкою етнографічно-мовною і стала проблемою політичною". 
 
Певною мірою сприяла становленню українського національного руху і австрійська адміністрація в Галичині та губернатор Ф. Стадіон. Керуючись принципом "розділяй і владарюй" щодо підкорених народів "клаптикової" Австрійської імперії, її державні чільники були не проти використати український рух, як противагу польським повстанцям. Тим більше, що з часів реформ імператора Йосифа II австрійська влада мала певний авторитет в українського населення. 
 
Зростання національної самосвідомості українців в під час революційних подій 1848 року, після довгих років латентного існування, було настільки потужним і неочікуваним, що серед польських кіл Галичини почала розповсюджувалась інформація про те, що "українців (русинів) видумав губернатор Стадіон". Щодо цього З. Фраз пише, що "У 1848 році Стадіон не мусив "видумувати Русинів", щоб використати їх у боротьбі з Поляками, він тільки швидко зрозумів та оцінив політичні вигоди, які несла підтримка молодого, але автентичного українського (русинського) руху". 
 
Українці, значною мірою, виправдали сподівання австрійських урядовців. За свою вірність монархії вони отримали прізвисько "тірольців Сходу", оскільки саме населення Тіролю на заході імперії виявилось самим лояльним до Габсбургів. З українців було утворено парамілітарні національні організації "Народну гвардію" та "Батальйон гірських руських стрільців", що блокував гірські перевали в Карпатах з метою не допустити об'єднання польських та угорських повстанців. Організатором української діяльності виступила Головна Руська Ради — перша політична організація галицьких українців, яка утворилась 2 травня 1848 року у Львові для оборони прав українців з представників греко-католицького духовенства та міської інтелігенції. На її чолі стояли спочатку єпископ Г. Якимович, а пізніше крилошанин М. Куземський. 
 
Члени Ради ревно поставились до справи і першим ділом організували друк часопису, що став рупором українських сил в Галичині. 15 травня 1848 року в першому номері газети "Зоря Галицька" було вміщено першу відозву "до руского народу" організації, що назвала себе "Рада народна руска". У цій відозві сповіщалось про введення 25 березня 1848 року в Австрійській імперії Конституції яка гарантувала права та свободи громадян країни та про утворення представницького органу галицьких українців під назвою "Рада народна руска". 
 
Звертаючись до українців Галичина у цій відозві члени Головної Руської Ради намагались пробудити їх національну свідомість, апелюючи до славного минулого, традицій самостійного державно-політичного існування в минулому. При цьому чітко наголошується на єдністі українців по обидва боки австро-російського кордону: "Конечна потреба для нас Русинів такого збору тим явніше ся окаже, скоро ся заставимо, чим нарід наш бил, в якім стані досі зіставал і яким при наданні тепер конституції бити може і повинен. Ми Русини Галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого пілтретя міліона землю Галицьку замешкує. Той нарід бил колись самодільним, рівнял ся в славі найможнішим народам Европи, мал свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних князів, — одним словом: бил в добрім биттю, заможним і сильним. Через неприязні судьби і різні політичні нещастя розпал ся поволі той великий нарід, стратил свою самодільність, своїх князів і прийшол під чуже панованнє". 
 
У своєму звертанні до історичної пам'яті народу автори відозви близькі до козацьких літописців, анонімного автора "Історії Русів", харківських романтиків, діячів Кирило-Мефодіївського товариства. Тривале бездержавне існування розірваного між різними державно-політичними утвореннями українського національного організму не могло остаточно вбити пам'ять про власну державну велич, мрію про незалежне майбутнє, прагнення реалізувати цю мрію. Одночасно цей документ перегукується і з ідеями визвольного руху інших слов'янських народів, що попали в залежність від Австрії — чехів, словаків, поляків, сербів, хорватів, словенців. 
 
Відозва Ради до всіх українців в Австрійській імперії не лише "будила" національну свідомість та історичну пам'ять. Вона містила і певні орієнтири на майбутню діяльність українського руху: "Пробудил ся уже й наш лев руський і красну нам ворожить пришлість. Вставайте Браття, вставайте з долгого сну вашого, бо уже час. Вставайте! але не до зради і незгоди! но двигнім ся разом, щоб піднести народність нашу і забезпечити далі нам свободи. Пожиткуймо з тої способности, абисьмо не покрили ся ганьбою перед світом і не стягнули на себе нарікання поколінь наступних. Поступаймо з другими народами в любові і згоді! Будьмо тим, чим можем і повиннісьмо. Будьмо народом". 
 
Стати народом. Відчути силу власної правди. Це надзавдання для маси, що втратила практично повністю панівні прошарки, що представлена, головним чином, селянською масою — малоосвіченою, але вірною традиціям. Досягти поставленої мети можна лише на основі національного солідаризму, на що й вказують автори відозви. 
 
Скликаний з ініціативи Головної Руської Ради Собор руських вчених у Львові став помітною подією в культурному і громадському житті Галичини. Його учасники, зокрема Я. Головацький, виступили з обґрунтуванням ідеї про те, що українська мова є єдиною і спільною для Східної і Західної України, мовою одного народу, що розділений між двома імперіями. Саме ідея єдності нації стала фундаментальним принципом, на якому базувалось вирішення всіх інших питань, що ставив перед собою Собор. 
 
Головна Руська Рада намагалась максимально використати історичний момент для того, щоб створити умови для подальшого розвитку українського народу в Австрійській імперії. Однією з головних передумов вважалось завдання об'єднати всі землі імперії населені українцями в один коронний край зі значними автономними правами. Першим кроком для цього повинно було стати розділення Королівства Галичини і Лодомерії на дві частини — українську і польську. У листі до цісаря від 9 червня 1848 року зазначалось, "... щоб ті простори Галичини, що є замешкані Русинами, творили для себе провінцію з осідком політичної краєвої управи у Львові. Отся часть обминає східні округи Галичини з руським населеннєм, так як ся часть краю була первісно самостійним князівством, та в кінці червеноруським Воєвідством — та щоб ті частини краю, що замешкують Мазури, відділено від "руської провінції". Ся часть краю обминає західну частину Галичини і має польське населеннє". 
 
Скориставшись виборами до австрійського парламенту українцям вдалось сформувати групу з 36 депутатів (до кінця існування Австрійської імперії більше жодного разу українці не мали такого великого представництва), які відстоювали вимогу об'єднання в єдиний коронний край Східної Галичини, Буковини, Закарпаття та Лемківщини. Цю пропозицію було підтримано Слов'янським з'їздом у Празі 1848 року, незважаючи на шалену протидію польської делегації. 
 
Було організовано і потужний тиск на владу з боку української громадськості. "До віденського сейму систематично надходили листи з підписами української людності. 29 серпня Ф. Смолка занотував: "Особисто читав, що Русини подали другу петицію з 15 000 підписів", за день до цього Г. Шашкевич писав, що з Тернополя прислано 32 аркуші підписів, 1 вересня отримав листи з 40 000 підписів, 5 листопада кількість їх зросла до 65 000, а в кінці 1848 р. — до 100 000. Остаточно до кінця січні зібрано понад 200 000 підписів". 
 
Ідея створення з австрійських земель населених українцями єдиного коронного краю з широкими автономними правами, з власним парламентом, українськими університетами та школами, надовго стала одним з головних лозунгів українського руху. Вона була своєрідним західноукраїнським відповідником ідей наддніпрянців про відродження гетьманської козацької автономної держави в складі Російської імперії. Ідея напівсуверенності українського народу в Австрії в формі територіальної автономії, висунута Головною Радою, стала тією об'єднавчою вимогою, що примирювала українців незалежно від їх політичних орієнтацій. Вона вже не зникала ніколи, й була основою так званої мінімальної політичної програми галицьких українців аж до остаточного розвалу Австро-Угорщини в 1918 р. 
 
На жаль ця ідея залишилась лише прожектом, що так і не був реалізований. Незважаючи на послідовну підтримку Головної Руською Радою політичної лінії на лояльність правлячій династії Габсбургів, центральна імперська влада вирішила взяти курс на підтримку польської громади, що була представлена не священиками та інтелігенцією, а заможними землевласниками. 
 
"Австрійський уряд, наляканий революційними подіями, спочатку пішов назустріч деяким вимогам українців. Але коли революцію було придушено, він виконав лише одну обіцянку: наприкінці 1848 р. заснував у Львівському університеті кафедру української мови, яку очолив Я. Головацький". 
 
Поляки, що відчули реальність загрози втрати впливу в Східній Галичині, розгорнули проти українців шалену кампанію. Їх звинувачували перед центральним австрійським урядом в проросійських намірах, в бажанні прилучити населені ними землі до Російської імперії, в схильності до бунтів та повстань. З полонізованих українців вербувались члени полонофільських організацій, що користувались фінансовою та іншою підтримкою з боку заможних поляків та галицької влади. Полонофільство, що ширилось в середовищі української молоді напередодні "Весни народів" і спиралось на ідеї революції та відродження Речі Посполитої як держави чотирьох рівноправних народів, перетворювалось на досить вигідну роботу. 
 
Чітко виражена антиукраїнська позиція польського революційного руху, спроби протидіяти процесам національного відродження, кампанія дискредитації українців та їх представницьких органів в очах віденських правлячих кіл призвели до того, що, після подій 1848 року, полонофільство досить швидко втратило свої позиції серед українців в Галичині. 
 
Полонофільство, як і українофільство, не було єдиним чітко вираженим напрямком політичної орієнтації галицьких українців в середині XIX сторіччя. Один з сучасників тих подій, греко-католицький священик В. Подолинський виділяв, як пише К. Левицький, в тогочасному українському русі в Галичині чотири "партії": "Чисто руську, значить українську; польсько-руську; австрійсько-руську і російсько-руську, та заявляє, що партія чисто українська хоче України вільної і незалежної (виділення К. Левицького — О.С.), а змагає до неї просто, безоглядно або через Славянщину. А далі каже о. Подолинський, що ми є Українці і віримо "міцно" у воскресіннє України, скорше чи пізнійше бо минув той час, коли ми вагалися в куті виявити своє ім'я...". 
 
Але й українофільська течія не стала провідною після бурхливих подій 1848 року та реакції, що настала по всій імперії на початку 1850-х років. 
 
Переорієнтація австрійської адміністрації в Галичині на польських магнатів, нездійсненні сподівання на підтримку Відня у вирішенні проблем українців призвели до того, що домінуючі позиції серед них зайняли, на деякий час, прихильники так званого "москвофільства". 
 
Під тиском зростаючого революційного руху в країні австрійський уряд видав 25 квітня 1848 р. першу австрійську конституцію (за прізвищем автора – конституцію Піллерсдорфа), яка проголошувала монархічно-конституційні порядки та деякі буржуазно-демократичні права і свободи громадян, встановлювала гласність суду, відповідальність міністрів перед парламентом, надавала парламенту виключне право видавати і скасовувати закони. Однак уже 16 травня того ж року вона була припинена в своїй чинності. 
 
Користуючись конституційними свободами, представники галицької інтелігенції і греко-католицького духівництва заснували 2 травня 1848 р. у Львові Головну Руську Раду на чолі з єпископом Г. Яхимовичем, яка звернулася до віденського уряду, а згодом – до рейхстагу з проханням про поділ Галичини на українську і польську частини, про створення окремого коронного краю з українським крайовим сеймом, з українськими установами, судами і школами. 
 
Обмежену програму Головної Руської Ради підтримали закарпатці, які прагнули вийти зі складу Угорщини й об'єднатися із Східною Галичиною у складі Австрійської імперії. Представники ж Буковини вимагали відокремлення від Галичини і виділення її в окремий край з своїм сеймом. Ця вимога була задоволена в 1849 р., що ще більше посилювало дроблення західноукраїнських земель.  
 
У березні 1849 р. молодий австрійський імператор Франц-Йосиф "дарував" імперії нову антидемократичну так звану "откройовану" конституцію. Вона створювала централізовану державу, в якій вся повнота виконавчої влади була зосереджена в руках імператора і його міністрів. 
 
Законодавча влада належала імператору разом з рейхстагом, який складався з двох палат. До верхньої палати (Oberhaus) входили обрані на строк п'ять років делегати від крайових сеймів, а нижня палата (Unterhaus) обиралася прямими виборами повнолітніми платниками не менше 5 гульденів безпосередніх податків на рік за нормою один депутат на 100 тис. населення. Прийнятий обома палатами законопроект вимагав обов'язково санкції імператора. 
 
Для управління окремими коронними краями імператор призначав наділених широкими повноваженнями намісників (Staathalter). Крім того, при імператорі cтворювалася на правах дорадчого органу призначена ним Державна рада, яка була єдиним реалізованим на практиці заходом откройованої конституції. 
 
Березнева конституція 1849 р. у 77-й статті проголошувала, що всі австрійські коронні краї одержать свої крайові конституції. Для Галичини крайова конституція була видана патентом імператора від 29 вересня 1850 р. Того ж самого дня була надана крайова конституція і для Буковини. 
 
Крайова конституція для Галичини налічувала 82 статті і складалася з таких розділів: "Про край" (ст. 1–6); "Про крайове представництво взагалі" (ст. 7–9); "Склад крайового представництва" (ст. 10–55); "Компетенція крайового представництва" (ст. 56–81); "Кінцеві постанови" (ст. 82). 
 
Крайова конституція для Галичини, порушуючи єдність краю, ділила його на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський), тобто суто польський, змішаний польсько-український і суто український. Начальником крайової адміністрації був намісник, якому підпорядковувалися призначені сеймовими куріями президенти округів. 
 
Поділ Галичини на три округи був невдалою спробою вирішення національних суперечностей у Галичині, де поляки становили 45,9 % населення, українці – 45,4 %, євреї – 7,1 % та інші – 1,6 %. Тому аж ніяк не можна погодитися із твердженням відомого польського історика права професора Львівського університету О. Бальцера, що встановленням трьох окремих округів штучно порушувався органічний зв'язок окремих складових частин Галичини, а тим самим применшувалося значення краю як цілості в державному організмі. Таку ж позицію займали польські правлячі кола, які заперечували український характер Східної Галичини і виступали тоді і пізніше проти будь-яких культурних і політичних домагань галицьких українців. 
 
Одночасно з крайовою конституцією для Галичини було опубліковано обширну крайову виборчу ординацію (86 статей), яка детально регулювала порядок утворення виборчих округів, складення списків виборців, порядок голосування і підрахунку голосів, видання посвідчення про обрання і перевірку повноважень депутатів, причому основну роль у всіх цих питаннях відігравав намісник. 
 
Видана в березні 1849 р. загальнодержавна і крайова конституція для Галичини 1850 р. так і не були введені в дію. Пізніше патентом від 31 грудня 1851 р. вони були і формально скасовані. Австрія знову перетворилася в самодержавну монархію, в якій і мови не могло бути про автономію окремих народів. І тільки пізніше, наприкінці 60-х рр. XIX ст., ставши двоцентровою (дуалістичною) державою, Австрія вступила поступово на шлях буржуазного конституціоналізму. Однак і тут державна влада перебувала в руках земельної аристократії, а пригнічення окремих народів, зокрема слов'янських, продовжувалося аж до розпаду імперії Габсбургів у 1918 р.