Мовознавство в Стародавній Греції та Римі

Реферат на тему

Мовознавство в давній Греції та Римі

Київ 2012

                                                             ЗМІСТ

1.Мовознавство у стародавньому світі…………………………………………3

2.Періоди розвитку лінгвістичної думки у Давній Греції……………………

3.Дві концепції мови у діалозі Платона «Кратіл»………………………………

4.Онтологічні побудови ”Категорій” Арістотеля…………………………………

5. Мовознавство Давнього Риму………………………………………………..

6.Висновки……………………………………………………………………….

7.Список використаної літератури………………………………………………

     Перші мовознавчі концепції виникли приблизно у 5 столітті до нашої ери у стародавніх країнах: Індії, Греції, Римі, Китаї. Своє мовознавче вчення також розвинули араби.
В загальному, мова розглядалася у трьох аспектах:
- загальнокультурному;
- загальнофілологічному (Стародавня Індія);
- загальнофілософському (Давньогрецька філологічна школа).
     У Давній Індії мовознавство використовувалося головно для аналізу і опису древніх гімнів («Веди»), що були написані санскритом, який у той час переважна більшість людей не розуміла. Індійські мовознавці вперше здійснили спробу класифікувати звуки за фізіологічним принципом, відкрили морфологічний закон словоформи як структури, розробили теоретичні проблеми лексико-морфологічного принципу класифікації слів на частини мови, виділивши імена і дієслова, а також багато іншого. Найвідомішим представником індійської філологічної школи вважають Паніні, який жив у 4 столітті до н. е.
    Давньогрецьке мовознавство у першому періоду (V-ІІІ століття до н. е.) можна характеризувати за принципами розгляду мовних явищ як загальнофілософське, а в другому (ІІІ століття до н. е. — IV століття н. е.) як послідовно мовознавче. Існувало дві мовознавчі школи «Фюсей» (за природою) і «Тессей» (за умовою), між якими велися різні дискусії з питань мови. У другому періоді (ІІІ століття до н. е. — IV століття н. е.) найбільшого розвитку досягнула Олександрійська школа.           Найвидатнішим її представником був Арістарх. Загалом, у давньогрецькій лінгвістиці були розвинуті такі розділи: фонетика, морфологія, синтаксис і стилістика. Більшість мовознавців стверджують, що підвалини сучасної лінгвістики були закладені саме у Давній Греції.
    Давньогрецьке мовознавче вчення продовжували розвивати римські вчені. Вони доповнили класичні розділи грецького мовознавства — фонетики, морфології, синтаксису — даними з латинської мови. Граматичні терміни античної Греції дійшли до нас трансформованими на латинський зразок через праці Доната «Граматика» (4 століття) і Прісціана «Граматичне вчення» (6 століття).
    Арабська філологічна школа багато запозичила від давньоіндійської, проте менше приділяла уваги граматиці та фонетиці, але більше лексикології. Великий внесок у мовознавчу науку зробила лексикографічна праця Махмуда аль Кашгарі «Диван турецьких мов» (11 століття) — багатомовний словник близькосхідних мов.
    У Стародавньому Китаї причина виникнення і розвитку мовознавства була приблизно такою ж, як і в Індії — потреба тлумачення древніх текстів. Мова китайськими лінгвістами розглядалася як продукт природи. На поч. 13 століття китайські мовознавці прагнули дослідити конкретні теоретичні питання у галузях: текстологія, ієрогліфіка, фонетика і діалектологія. Також у цей час велася активна лексикографічна робота. Було укладено словники рим, діалектичних синонімів, енциклопедичні словники, етимологічні тощо.

    Періоди розвитку лінгвістичної думки у Давній Греції

    У Давній Греції мовознавство розвивалось дещо в іншому напрямі, ніж у Давній Індії і Китаї. Початок античному мовознавству поклали філософи, тому розріз­няють два періоди: філософський (V—III ст. до н. е.) і александрійський (III ст. до н. е. — IV ст. н. е.).
    Філософський період. У цей період предметом наукових дискусій було питання про природу слова і відношення слова до речі. Філософів цікавило, отримує кожна річ назву відповідно до своєї природи (physei) чи зв'язок між назвою і річчю є довільним, установлюється людьми за умовною згодою, свідомо (thesei).
    Так, Геракліт (VI—V ст. до н. е.) стверджував, що кожне ім'я нерозривно пов'язане з річчю, назвою якої воно служить. В імені розкривається природа речі.
    Протилежну думку висловив філософ Демокріт (V—IV ст. до н. е.): імена речам дають люди на свій розсуд. Як доказ своєї правоти він наводив приклади невідповідності між словом і річчю:
1) одне слово може називати декілька різних речей (багатозначність);
2) одна річ може називатися різними словами (синонімія);
3) різні слова можуть збігатися за формою і звучати однаково (омонімія);
4) значення слів можуть змінюватися;
5) існують поняття без однослівної назви.

    Суперечки давньогрецьких учених відображені у творі філософа Платона (прибл. 427—347 рр. до н. е.) «Кратіл, або про правильність імен» у формі діалогу між Кратілом, який обстоює тезу про природний характер назв, і Гермогеном, який наполягає на тому, що назви встановлюються законом. Сам Платон не підтримує жодної з цих точок зору, а лише резюмує: важливим є не протиставлення, а визнання, що в мові панує глибока внутрішня цілеспрямованість, а не невмотивована, свавільна примха. Платонові ж належить і перша спроба виділення частин мови: він розрізняє ім'я і дієслово.
    Повнішу й точнішу картину частин мови окреслює Арістотель (384—322 рр. до н. е.) у своїх творах «Поетика» і «Риторика». Він виділяє імена, дієслова і допоміжні слова (сполучники та зв'язку). Щоправда, Арістотель не розмежовує частини мови і члени речення, тому імена ототожнює з суб'єктами, а дієслова з предикатами. Це є свідченням того, що Арістотеля, як і Платона, не цікавили частини мови як мовні категорії. Він їх виділяв у зв'язку з філософськими пошуками у сфері проблем мислення, тому ототожнював ці категорії з категоріями логіки чи, правильніше, підпорядковував логічним категоріям. Його якоюсь мірою можна вважати основоположником логічного напряму в мовознавстві.
    Арістотелю мовознавство завдячує також введенням поняття початкової форми (для імен — форма називного відмінка, для дієслів — форма 1-ої особи) і граматичного роду (розрізняє чоловічий, жіночий і середній рід). Важливим є й те, що він перший наблизився до розуміння знакової природи мови.
    Подальша робота з уточнення мовних категорій пов'язана з філософською школою стоїків (від назви портика Stoa в Афінах, де збиралися представники цієї школи) — однією з головних течій елліністичної й римської філософії кінця IV ст. н. е., яка розробляла основи морального життя і вбачала їх у подоланні пристрастей, в «силі духа», що виявляється в підкоренні розумові та долі.
    Стоїки уточнили й розширили класифікацію частин мови (встановили п'ять частин мови: дієслово, сполучник, член, власні імена й загальні назви), уперше ввели поняття відмінка в систему відмінків і виділили прямий і непрямий відмінки.
    Вступивши в суперечку про «природний» чи умовний характер назв і вважаючи, що слова спочатку були «правильними, істинними», вони стимулювали розвиток етимології. Однак, не маючи наукових принципів етимологізування, вони довільно тлумачили «правильні» значення слів, чим завдали шкоди етимології.
    Стоїки торкнулися питання аналогії та аномалії в мові, тобто наявності чи відсутності закономірностей у самій мові. Щодо розуміння цього питання виокремились аналогісти, які інтерпретували мову як систему чітких правил, що не мають винятків, і аномалісти, які доводили, що мова допускає відхилення від закономірностей. Ця дискусія мала важливе значення для створення нормативної граматики, де поряд із граматичними правилами («аналогіями») стали наводити винятки з правила («аномалії»). Суперечка між аналогістами й аномалістами була настільки популярною, що привернула увагу до проблеми і далеких від філософії та мовознавства людей. Є свідчення, що навіть Юлій Цезар написав працю про аналогію.
    Александрійський період. Бурхливого розвитку класична традиція у мовознавстві зазнала в Александрійській державі Птолемеїв (III ст. до н. е. — V ст. н. е.) — Єгипті. Саме тут граматика відокремилася від філософії, стала самостійною наукою. Це було зумовлено виданням класичних літературних творів (Гомера, Есхіла, Софокла та ін.), необхідністю філологічної інтерпретації цих творів, нормуванням спільної єдиної літературної мови всієї Греції — так званого койне.
     Найвідомішими мовознавцями александрійської школи є Арістарх Самофракійський (217—145 рр. до н. е.), Діонісій Фракійський (170—90 рр. до н. є.) і Аполлоній Діскол (II ст. н. є.). Арістарх Самофракійський видав і прокоментував твори Гомера, Гесіода, Архілоха, Піндара, Есхіла й Арістофана. Коментарі зводились до розбору текстів і виправлення помилок.
     Найбільшою заслугою Арістарха Самофракійського є створення повної класифікації частин мови. Він виділив вісім частин мови: ім'я, дієслово, дієприкметник, займенник, прислівник, сполучник, прийменник, член (артикль), і класифікація набула завершеного вигляду.
     Учень Арістарха Самофракійського Діонісій Фракійський створив підручник граматики. У цьому підручнику він уперше трактує частини мови в суто морфологічному (не синтаксичному) аспекті й уводить поняття акциденцій, тобто граматичних категорій. Так, у дієслові він виділяє категорії часу (теперішній, минулий і майбутній), стану (активний, пасивний і середній) та особи (перша, друга і третя).
    Аполлоній Діскол — основоположник грецького синтаксису, який він визначає як учення про словосполучення. У словосполученні, на його думку, головну роль відіграють дієслово та ім'я. Синтаксичну теорію Аполлонія Діскола, викладену в його основній праці «Синтаксис», взято за основу багатьох пізніших шкільних граматик.
     Крім граматики александрійські мовознавці глибоко опрацювали фонетику. Вони чітко розрізняли звуки й букви. Звуки класифікували на голосні та приголосні. У букві розрізняли два елементи — зображення і назву.

Дві концепції мови у діалозі Платона «Кратіл»

     Розглядаючи в рамках філософської мовної проблематики дихотомію «природа/ домовленість» або, інакше, «природа/ закон», можна відзначити два напрямки розгортання цієї проблеми: стосовно питання походження мови та стосовно засад її функціонування. Прояснюючи умовну/ природну співвіднесеність слова та позначуваного ним предмета, ми таким чином прояснюємо (і розв’язуємо) питання як онтологічного, так і гносеологічного виміру мови, проте не слід забувати, що такий поділ усе ж залишається умовним, позаяк природне чи умовне походження мови відповідно передбачає природний/ умовний зв’язок між іменем та самою річчю.
     У діалозі “Кратіл” Платон викладає дві теорії мови, два підходи та способи прояснення стосунків між мовою та світом речей: договірну теорію, коли ім’я є лише знаком речі і дається їй за попередньою домовленістю, та теорію природної відповідності між словом та означуваною ним річчю. В процесі розгортання дискусії між учасниками діалогу Сократ, не висловлюючись однозначно на користь тієї чи тієї сторони, загалом схиляється до неспроможності слів «досягати істини сущого». Істинне буття властиве лише ідеям, імена лише виражають речі через наслідування суті речей.
     Але неоднозначність точки зору Платона щодо статусу мови та мовних знаків у діалозі «Кратіл» проявляється неодноразово. Мотивуючи (посилюючи) спочатку теорію Кратіла і наводячи різної значимості доведення істинності етимологій слів, автор далі переходить до ствердження (і доведення) істинності поглядів іншого учасника діалогу, Гермогена.
Ідеальна “першомова” Платона виявляє риси вторинної, постаючи як наступний крок після вавилонського мовозмішання”. Природна мова, що розуміється як відповідність імен речі її сутності, є пост-розривом, першим, ще невідрефлектованим рухом і зусиллям відчуженої істоти відновити єдність смислу – внутрішнього і зовнішнього.
           Фактично Платон, як раніше Геракліт, звертається до діалектичного методу поєднання розбіжних точок, зведення в єдину лінію протилежностей, – як вихід за межі ratio, але не в абсурд, а на більш високий рівень цілісності – застосування прийому антиномічності як спроби утримати цілісність бачення мовного феномена. Тому треба сказати, що точка зору Платона на питання мови була неоднозначною і не давала певної відповіді, і врешті-решт була лише постановкою проблеми, вказуючи на певні вузлові точки мовної проблематики, та – з причини домінування у вченні Платона ролі ідей, з настановою безпосередності їх (невербального) сприйняття, – варто зазначити, що сам Платон радше схилявся до розуміння мови як суспільного утворення у вигляді системи знаків.

Онтологічні побудови ”Категорій” Арістотеля

     Еволюція античних теорій мови являє собою картину поступової деградації міфологічної свідомості з поступовим виходом на перший план ролі поняттєвого мислення, що у результаті призвело до критичного знецінення ролі логосу, а відтак – мови і мовлення до рівня випадкових знаків.
      Якщо Платон приходить до необхідності виходу за межі мови, щоб “пізнати речі без імен”, то Арістотель звертає увагу на те, яку роль відіграють імена в структурі речення, а точніше – у судженні. Висловлюючи судження, вважав Арістотель, ми з’ясовуємо місце предмета цього судження в будові речення.
      Як відомо, Арістотель був першим, хто дав визначення мови як системи знаків («те, що у звукосполученнях, – це знаки уявлень у душі, а написане – знаки того, що у звукосполученнях»). Таке витлумачення мови наголошувало в першу чергу на співвідносність елементів мовної системи. На перший план висувається питання про те, яким чином мова функціонує як система, як співвідносяться граматичні категорії у реченні, яким чином взагалі мовні знаки можуть відображати реальність. Світ постає як світ структурований, світ відносин та взаємозв’язків. Варто також згадати, що Арістотель був прибічником теорії тотожності буття і мислення: форми мислення є водночас і формами буття, і навпаки (на відміну від Парменіда, він розрізняв «буття» як предикат і «буття» як дієслівну зв’язку, тобто можна висловлювати судження про небуття, не перетворюючи його цим самим на буття). Істинна мова – це правильно побудована система мовних знаків, в якій можна розпізнати певну аналогію онтологічним категоріям Арістотеля.
     Таким чином, категорії Арістотеля є універсально-логічним вираженням буття, отже, з логікою (як логічною системою категорій) у нього впритул стикаються гносеологія та онтологія, тому вчення про категорії є водночас і логікою, і онтологією, і гносеологією.
     Якщо у Платона поняття мало бути визначеним через свою протилежність (єдине – через множинне і навпаки), з чого випливало твердження, що ідеї існують лише у системі відношень, а тому відношення є найпервиннішим за самі співвідносні елементи, то Арістотель, не погоджуючись із Платоном, вважав, що протилежності не можуть взаємодіяти між собою, породжуючи все існуюче у світі, і тому між ними має перебувати (існувати) щось іще, посередник, – те, що Арістотель називає терміном» (латинський відповідник – «субстрат»), що дослівно «гіпокеймено перекладається як «те, що засадове», «те, що в основі». І тоді протилежності співвідносяться завдяки і через посередництво субстрату і постають вже не як суб’єкти, а як предикати цього посередника, тобто протилежності – це те, що «говориться» про субстрат.
    Розгляд Арістотелевої системи категорій взаємопов’язаний з його вченням про форму як першу сутність. Субстанція, на думку філософа, повинна відповідати таким вимогам: по-перше, бути здатною до окремого існування, і по-друге, бути мислимою, пізнаваною у речі. „Самостійне існування беззастережно ” властиве одиничному, окремим речам. Але окрему річ не можна осягнути розумом чи то виразити у понятті. А от більш загальне поняття, рід, можна пізнати інтелектуальним шляхом, але ж „роди існують поза видами ”, тобто не мають самостійного існування. Запропоноване Арістотелем поняття форми є найближчим, яке задовольняло б вимогам критеріїв сутності: форма як суть буття речі.
      Поняття, згідно з Арістотелем, є логічним судженням (у граматичних категоріях: реченням), де головний член (іменник-сутність) є його головним центром, фокусом усього речення. Воно є початком відліку судження, стрижнем, до якого додаються характеристики, які уточнюють його status quo.
     Мова, визначена Арістотелем як знаки „знаків уявлень у душі”, водночас є безпосереднім середовищем для відображення категорійних побудов Логосу. Як було зазначено вище, самі слова (імена) не є ні істинними, ні хибними, – істинність чи хибність з’являються від поєднання/ роз’єднання, тому, не відмовляючи мові в її онтологічних запитах, Арістотель переносить центр ваги своїх філософувань у царину логічних операцій.
     Оскільки перша сутність має самостійне існування через те, що не є зумовленою жодною з якостей, то відповідь на питання, завдяки чому відбувається процес «в-явлення» суті (власне механізм появи в існуючому чистої без’якісності буття), Арістотель знаходить, стверджуючи, що перша сутність – це завжди суб’єкт, або актуалізація здатності матерії набувати форми. Нероз’єднанність матерії та форми, яку наголошує Арістотель, є умовою постійних перетворень, що їх зазнає матерія. Іншими словами (у категоріях мовлення), отримують утілення переважно ті ”уявлення у душі” людини, які спрямовані до абсолютної актуалізації, переходу на рівень довершеності як повної відповідності форми та матерії, задуму Деміурга.
     Як зазначалося вище, на думку Арістотеля, самі імена чи то дієслова не є ні істинними, ні хибними– до моменту, коли не будуть пов’язані з дієслівною зв’язкою “бути” чи “не бути”, тобто доки не будуть поставлені у граматичні та семантичні відношення з іншими категоріями. Істинне та хибне полягає у поєднанні та розділенні, і мислення є здатністю до здійснення цих операцій. Тобто до початку мовлення слово існує лише як знак, є мовчазною вказівкою на смисл. І лише акт вимови слова є участю в істині/ хибності. Можна сказати, що онтологічність мови чітко проявляється у момент активної участі у мові, власне у момент вимови слова. Мовлення є екзистенційно-онтологічною підвалиною мови. Слово природним чином відображає буття, є налаштованим на буття, натомість кожна людина постає певним модусом, модифікацією логосу як здатності до осягнення, розуміння смислів. Тому мовлення постає як атрибут істоти мовної, як участь її в єдиній мові.
          Мовознавство Давнього Риму

     Мовознавство Давнього Риму не залишило оригіна­льних праць. Римські мовознавці переповідали погля­ди давньогрецьких учених. Заслуговують уваги праця «Про латинську мову» Марка-Теренція Варрона (116— 27 pp. до н. е.), де описано граматичну систему латинсь­кої мови за давньогрецькими зразками, та підручник ла­тинської мови Квінтпа-Реммія Палемона (І ст. до н. е.), де вперше подано впорядковану латинську граматич­ну термінологію, яка стала основою термінології су­часного мовознавства. Пізніше з'являються два варіан­ти (поширений і скорочений) граматики латинської мови Елія Доната (прибл. 350 р. н. є.) і найповніша граматика латинської мови Прісціана (прибл. 526— 527 pp. н. е.). Обидва підручники майстерно написані й служили 1000 років (аж до середньовіччя) в Європі як зразкові граматики латинської мови. За їх взірцем створювали граматики живих європейських мов.
     Внесок римських мовознавців у граматичну теорію полягає в тому, що вони вивели з частин мови член (ар­тикль), якого немає в латинській мові, ввели вигук, від­крили новий відмінок — аблятив і числівники поділи­ли на кількісні та порядкові. Вивчаючи ораторське мис­тецтво, вони глибоко досліджували і стилістику на всіх мовних рівнях (фонетичному, морфологічному, лексико-семантичному, синтаксичному, а також на рівні тексту). Прикладом є підручник із красномовства «Institutio oratoria» («Ораторські настанови») Марка-Фабія Квінті-ліана (прибл. 35 — 96 pp. н. е.)
 

Висновки
     Таким чином, Арістотель продовжує рухатися у напрямку, заданому Платоном, деонтологізуючи знак, здійснюючи „перефокусування” з онтології на гносеологію та логіку. Слово стає довільним знаком, повністю байдужим до того, який саме предмет воно називає. Тим самим був здійснений поштовх до розвитку штучних мов. Сфера об’єктивованих форм (сфера розуму) максимально віддаляється від сфери матеріального наповнення цих форм, їхньої смислової організації. Всупереч Платону зближаючи граматичну структуру мови та онтологічну структуру реальності (категорії), Арістотель не просувається далі рівня граматики.
    Еволюція античних теорій мови являє собою картину поступової деградації міфологічної свідомості з поступовим виходом на перший план ролі поняттєвого мислення, що у результаті призвело до критичного знецінення ролі логосу, а відтак – мови і мовлення до рівня випадкових знаків.


 

Список використаної літератури

1. Алпатов, В.М. Історія лінгвістичних ученій.М., 1998.

2. Амірова, Т.А., Ольховиков, Б.А., Рождественський,