Культурно-національний рух в Україні у XV– середині XVII ст.

      Пізніше, з кінця XVIII – початку XIX ст.ст., в академії почали викладати історію і географію. Уперше статус Академії був закріплений Гадяцькою угодою 1658 р., у 1701 р., завдяки наполяганням гетьмана Мазепи, Петро I підтвердив рівень Києво-Могилянської академії як найвищого навчального закладу. Тут було 8 класів, тривалість навчання – 12 років. Студентам буде цікаво дізнатися про організацію навчально-виховної роботи в Академії. Так, лекції відбувалися: щопонеділка, щосереди і щоп’ятниці – від 7 до 10 годин ранку та від 13 до 17 годин дня; щовівторка, щочетверга та щосуботи – від 7 до 10 годин ранку та від 13 до 15 години дня. Учні займали місця в класі відповідно до своїх успіхів. На перших лавах сиділи кращі учні – “senatus”, решта учнів мала назву “populus”. У кожному класі був “диктатор”, звичайно, перший учень. На зразок єзуїтських шкіл, догляд за поведінкою учнів і чистотою класу покладався почасти на самих учнів. Наприклад, “цензор” повинен був доглядати за охайністю класу та тишею до приходу вчителя; обов’язком “авдитора” було вислухати засвоєння матеріалу лекції від учнів, закріплених за ним, а також пояснити їм те з лекцій, чого вони не зрозуміли. При перевірці засвоєння лекцій “авдитор” робив помітки проти прізвищ учнів: знає, не знає, помилився, нічого не знає, хворий. “Сеніори” доглядали за поведінкою малих хлопців по квартирах, “директори” допомагали малим учням засвоювати лекції, “візитатори” стежили за поведінкою усіх учнів, навіть “сеніорів” і “директорів”. “Каліфактори” (сікарі або гарячителі) призначалися у кожний клас для виконання тілесної кари над товаришами. Тілесні покарання (3-12 ударів різками) передбачалися для учнів молодших класів.

      Щодо  студентів двох вищих класів – інструкція допускала такі кари: пересторогу, позбавлення певних прав, кінець кінцем, виключення з Академії. Іспити відбувалися двічі на рік: у грудні та у червні. У класах філософії та богослов’я відбувалися колоквіуми або диспути. Диспути були тижневі, місячні й кінцеві. Останні відбувалися після закінчення якогось відділу предмета.

      Києво-Могилянська  академія не була тоді становою, в ній  навчалися діти всіх прошарків суспільства. Так у 1737 р. в академії навчалися діти: козацької старшини – 22, офіцерських – 1, ратушних чиновників – 2, купецьких – 6, простих козаків – 84, міщан – 66, ремісників – 7, селянських дітей – 39. Багато приїжджало з сусідніх слов’янських і не слов’янських земель. До нас у науку приїжджали росіяни, білоруси, серби, болгари, румуни, молдавани, греки. Студентів було порівняно багато: у 1742 р. – 1243 чол., у 1744 р. – 1160 чол., у 1751 р. – 1193 чол., у 1765 р. – 1059 чол. Контингент закордонних студентів становив: у 1763 р. – 127 чол., у 1737 р. – 122 чол., у 1790 р. – 47 чол.3 Цікаво, що знання студентів оцінювалися за 7 рівнями: “доброго, мірного, старанного, неслабкого, слабкого, худого, безнадійного” навчання.

      Спочатку  науки в Академії викладалися  майже виключно латинською мовою, а українська та польська були допоміжними. Але згодом слов’яно-руський напрямок зміцнюється, що було пов’язано з формуванням української національної держави, а потім входженням України під протекторат Росії. Книжна українська мова десь на 70 років стає однією з мов освіти, науки і літератури. Книжною українською мовою пишуться художні й тогочасні наукові твори, літописи, гетьманські універсали, інші державні акти, ведеться офіційне листування.

      Академія  заснувала колегії в Гощі, Вінниці, Кремінці, Чернігові, Переяславі й постійно їм допомагала. Ці колегіуми, в свою чергу, ставали місцевими просвітительськими осередками. Так, Харківський колегіум був центром освіти Слобідської України. А 1765 року при ньому відкрили додаткові класи, де викладали інженерну справу, артилерію, архітектуру, геодезію, географію. Історія Києво-Могилянської академії дає змогу об’єктивно проаналізувати взаємодію української та російської культур цього періоду. Цей вплив втілився не тільки у переїзд до Петербурга та Москви великої кількості освічених українців, а й у запозиченні російською культурою цілих напрямків та масивів української культури. Стосовно Росії Україна починає відігравати роль посередника, транслятора у передачі досягнень латинської європейської культури. [10] 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  ІІІ

УКРАЇНСЬКА  КУЛЬТУРА НАПЕРЕДОДНІ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ 1649-1657

    Потужний  культурно-освітній рух згуртував  позбавлений власної державності  народ, підносив його національну свідомість, сприяв утвердженню визвольних ідей. Високий злет української культури XVI – першої половини XVII ст., оцінюваний дослідниками як золотий вік, засвідчив, що українці готові до боротьби за самостійний розвиток культури та за державну незалежність. [13]

    Отже, коли з приходом Польщі було поставлено під сумнів формування українців  як окремої етнічної спільності, в Україні розгортається визвольний рух проти польської колоніальної політики. Українська знать встрачає роль виразника національних інтересів, роль провідної верстви визвольного руху. Ці функції перебирає на себе козацтво, яке вже в XVI ст. заявило про себе як про помітну соціальну силу.

    Феномен Запорозької Січі слід вважати новим явищем політичної культури цього періоду, яка була праобразом майбутньої української державності.

    Після укладення Берестейської унії і  посилення наступу католицизму  в Галичинi та на Волинi культурно-освітні сили переносять свою дiяльність зі Львова й Острога до Києва, ближче до місця зосередження козацтва, яке дедалі активніше виступає захисником культурно-національних інтересiв українського народу.

    Початки козаччини припадають на XV ст. У XVI ст. козаки починають об'єднуватись у військову організацію. Найбільш визначним їх організатором був Дмитро Вишневецький (Байда), який у 1550 р. об'єднав розпорошені групи козаків і побудував фортецю на острові Мала Хортиця — Запорізьку Січ. Наприкінці XVI ст. внаслідок по¬літичних обставин значення козацтва зростає. Це поясню¬валось тим, що під впливом Польщі український та біло¬руський елементи поступово починають нівелюватися, особ¬ливо в Галичині. У XVI ст. тільки дрібна шляхта зберегла своє національне обличчя, а знатні українські роди перехо¬дили на службу до поляків, відмовляючись від своєї мови та культури. Польська колонізація знищила також україн¬ську шляхту на Поділлі, Київщині та Брацлавщині, а зго¬дом і на Волині. Чимало представників української феодальної верхівки, спокушені польською культурою, привілеями та посадами, переходять у польський табір.

      Головними осередками культурного  життя були Києво-Печерський і  Богоявленський монастирі з братством  і школами, які дістали безпосередню підтримку гетьмана П.Сагайдачного і козацтва в цiлому.

    Наслідком протистояння католицькій експансії  в Україні була мобiлiзація усіх інтелектуальних сил українського суспільства, яка спричинила піднесення культурно-нацiонального руху в останній чверті ХVI - на початку ХVIІ ст. Характерне явище – виникнення полемічної літератури. Вона торкалася актуальних і злободенних проблем, була розрахована на контакт з широко освiченою аудиторiєю, студентами братських шкіл, їх викладачами, духовенством, православною шляхтою, що надавало їй високого громадянського звучання. [14]

       Підтримуючи ідею об'єднання католицької і  православної церков під верховенством  Папи Римського, Польща протягом усього XVI ст. систематично пропагувала унію, використовуючи проповідь, літературу та школу. Велася завзята полеміка між прихильниками унії та її опозицією, результатом чого і став унікальний жанр українського письменства — полемічна література. Остання справила великий вплив на подальший розвиток культури, зокрема літератури та філософської думки.

       Полемічна література дала поштовх розвитку української  культури, протягом багатьох десятиліть надихала українських патріотів  на боротьбу за свою віру і свободу.

    Боротьба  українців проти асиміляції значно посилюється в останній чверті XVI ст. із появою братств. Вони згуртували навколо себе прогресивні сили, які рішуче виступили за розвиток національної культури. Велику роль у цьому відігравали братські школи та друкарні. Саме для шкіл І. Федоров видав у 1574 р. "Буквар", а в друкарні князя К. Острозького — славнозвісну Острозьку Біблію. Усього в Україні діяло 25 друкарень, 17 з них видавали книги українською мовою.

    На  початку XVII ст. основним культурним центром  стає Київ. Тут велику просвітницьку  та культурну роботу виконували братство та осередок учених при Києво-Печерській лаврі. Продовжуючи традиції Львова та Острога, вони невтомно боролися проти асиміляторських заходів католиків та уніатів: українською мовою друкувалися букварі, граматики, словники, історична та полемічна література.

    Величезний  вплив на відродження української  культури справила Києво-Могилянська  академія. Вона була першим навчальним закладом в Україні. Викладання тут  велося національною мовою, з глибокою шаною до вітчизняної історії  та культури, на засадах всестановості.

    Намагання уряду Речі Посполитої полонізувати та покатоличити українців виявилися  марними. Культурні осередки, братства, полемічна література, мережа шкіл, Академія сприяли розвитку національної самосвідомості українців, не дали загинути православній вірі та українській культурі. 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВКИ

      Позитивні зрушення в культурі праці та господарюванні пов´язані з налагодженням Україною активних торгово-економічних зв´язків з Європою. Поява елементів громадянського суспільства та моделі-зародку (Запорозька Січ) національної державності в політичній та правовій культурі; зростання цивілізованості у сфері побутової культури; суттєві якісні зміни в культурі духовній, зумовлені впливом ідей гуманізму та реформації, створили сприятливий ґрунт для зростання національної свідомості Українського народу, зміцнення його віри у власні сили, згуртування в боротьбі за свою землю, віру, права та незалежність.

      Процес  формування культури українського народу в XV—середині XVII ст. був одночасно відображенням складного процесу остаточного оформлення українського етносу, що завершився в основному в XVI ст.

      Причиною повільного культурного розвитку України цього періоду стали руйнівні наслідки ординської навали, загарбання українських земель литовськими та польськими феодалами, агресія Кримського ханства та Османської Порти.

      Однак, незважаючи на це, культура української  народності жила і розвивалася. А саме тогочасна лiтературна мова, був започаткований перший у нашій країні театр. Із стін Києво-Могилянської академії вийшло багато визначних державних, громадських, політичних і освітянських діячів, письменників, поетiв, художників і композиторiв, які відзначились у різних сферах суспільно-полiтичного і культурного життя України, зробили значний внесок у національно-визвольну боротьбу.

      Узагалюнюючи  період XV— XVII ст. у розрізі культурно-національного руху можна дати йому оцінку як золотиму періоду, внаслідок високого злету української культури. І саме це є засвідченням, що українці були готові до боротьби за самостійний розвиток культури, національну думку та за державну незалежність.