Культура доби Київської Русі

Семінар 4. Культура доби Київської Русі.

І.  Період язичництва в культурі східних слов’ян.

1. Східні слов’яни та їх етнополітичне оточення.

2. Колізії язичницької та християнської традиції.

У духовному  житті давньої  України найважливішою подією було прийняття християнства. Разом 3 християнською вірою прийшли основні зміни в усьому світогляді й щоденному житті громадянства. Про давні слов'янські вірування дійшли до нас дуже неповні й неточні відомості. Грецькі й римські письменники, що вважалися слов'янщиною, небагато переказали нам про релігійні погляди наших предків. Так, Прокопін писав про слов'ян: «Вони признають за пана єдиного бога, що посилає блискавку, і йому жертвують корови й усяку худобу. Не визнають провидіння й не вірять, щоб воно мало якусь силу над людьми. Як хто має перед собою очевидну смерть — чи слабості, чи на війні,— обіцяє за своє життя, якщо не загине, жертву богові й, як врятується, дає обіцяне й думає, що цією жертвою врятував собі життя. Вони поклоняються річкам, німфам, деяким іншим божествам, жертвують усячину та з цих жертв собі ворожать». В наших джерелах найвищий бог виступає під різними назвами, як: Перун, бог громів, Хорс — сонце, Сварог — вогонь, Дажбог — податель добра. Поклонялися також Велесові, богові багатства й худоби, Стрибогові, богові вітрів. імен інших божеств не знаємо. Також не знати напевно, котрі з цих богів були здавна слов'янські, а котрих слов'яни прийняли від  інших народів. Так, Перун — це, може, германський Донар, що прийшов до слов'ян від варягів. Так само Хорс,— мабуть, божество, прийняте від іранців. Багато було різних другорядних божеств, яких назви дотепер ще залишилися в народній пам'яті, як русалки, мавки, водяники, лісовики, домовики й інші. Жертви богам приносили на різних місцях. В особливій пошані були деякі річки, болота, колодязі. Жертвували також у гаях, гад старими деревами, при вогнищі, Під оборогом. Купці, що щасливо переправлялися через дніпрові пороги, спинялися на острові Хортиця I там Під старезним дубом складали в жертву хліб I м'ясо, а деколи й птицю, причому кидали жереб, чи зарізати їх, чи пустити живими. Коли купець приїздив на торг, жертвував богам знову хліб, м'ясо, молоко, цибулю, всякі напої та просив божества допомогти йому в торгівлі. Як торг ішов тяжко, він повторював жертви й приходив з поклоном і дарунками також до менших богів. Як усе випродав, дякував богам, забивав у жертву кілька штук худоби, частину роздавав убогим. Окремих святинь наші предки, не мали. Також небагато було фігурних зображень богів. У Києві тільки перед княжим двором стояли статуї головних божеств: Перун був 3 дерева 3 срібною головою та золотими вусами. Слов'яни не мали також окремих жерців, кожний складав жертви сам. Але у великій шанобі були знахарі й чарівники, що лікували людей і займалися ворожбою. Знали їх під різними назвами, як волхви, кудесники, , відуни, ворожбити, зШйники. Ворожили й пророчили не тільки чоловіки, але й, і то переважно, жінки: «багато волхвують жінки чародійством і отрутою й іншими бісовськими хитрощами». Деколи волхви бралися за широкі віщування. Але й у щоденному житті було багато різних вірувань: «Вірять у зустріч, у чихання, у птичі голоси й у ворожбу»,— оповіщає Кирило Турівський. Вірили в те, що недобре зустріти по дорозі чорноризця; що якщо спотикнеться — це віщує лихо; що є лукаві душі. Останки цих вірувань I дотепер стрічаємо в народі. У народних обрядах збереглися також спомини давніх слов'янських свят I злучених з ними обрядів. Прихід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли поворот сонця й розквіт природи. Це свято злилося пізніше з християнським Великоднем і Зеленими святами. Русальний тиждень був присвячений русалкам, що тоді виходили з води й гуляли по берегах. У цьому часі святкували також Мерт-вецький великдень, присвячений пам'яті померлих предків. Свято Купайла, що зійшлося з днем св. Івана — це в  той час, коли цвіте папороть, можна бачити заховані скарби й розуми ти мову звірів. Молодь плела вінки, розкладала вогонь, виводила довкола нього танки, перескакувала через вогонь сама й переганяла через нього худобу, щоб забезпечити їх перед чарами.

3. Християнська реформа князя Володимира 988 року.

Хрещення  Русі. Політичні та культурні наслідки

   У Х столітті християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 році. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988—990 рр. Християнство стверджувало феодалізм - антагоністичну систему , базовану на визиску однієї частини суспільства іншою. В цьому відношенні нова віра стала знаряддям гноблення і насильства в руках експлуататорів. По – друге - давало спотворений образ навколишнього світу. Сувора система влади й підкорення в небесному царстві , проповідувана середньовічним християнством, стала одним з головних важелів для утвердження цілком реального панування в царстві земному. Виникнувши як релігія пригнобленого люду, християнство швидко трансформувалося у свою протилежність. Почавши запереченням і засудженням будь – якої форми державного життя , воно завершило свій розвиток тезою про божественну природу всякої влади. Християнство освячувало соціальний устрій , заснований на к ласовій та становій стратифікації суспільста, але в той же час рішуче стверджувало рівність всіх пред богом, що стало підвалиною принципово нової соціально - етичної концепції - теоретичної бази всіх соціальних рухів, у ому числі антифеодальних та тираноборчих. Стверджуючи про ефемерність земного життя , суєтність усього поцейбічного, християнство позбавляло людину реальної рперстпективи, переконувало у непотрібності боротьби за покращення життєвих умов. Обіцяючи в и нагороду в потойбічному світі, воно ставило головною умовою покірливість світу земному, що цілком влаштовувало можновладців. Християнство стверджувало соціальну рівність всіх перед богом, а головне - повну свободу вибору і поведінки. Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва, спробу пристосувати його до потреб централізованої держави. Язичницькі боги на чолі з Перуном повинні були викликати у людей не тільки повагу, але і страх, символізувати волю правителя, обов'язковість його наказів, невідворотність покарання. Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком. У Візантії — на відміну від західноєвропейських країн — церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади. Певну роль відіграло і те, що дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами. Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на «біле» і «чорне». При церквах мешкали численні служителі: крім священика, були т. зв. «церковні люди» — ігумен, диякон («біле духовенство»), а також просфірниці, паломники, лікарі, задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів. Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для «білого» духовенства, всі церковні люди могли мати сім'ї, члени яких також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління. Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051). Чернецтво, або «чорне» духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного. Хрещення Київської Русі сприяло значному розширенню її зв’язків з християнськими країнами Європи, а отже і розширенню можливостей для запозичення від них різноманітних культурних здобутків, серед яких і в галузі політики та політичної думки. Посередником у поширенні на Русі досягнень світової культури стала Візантія, яка синтезувала культурні надбання християнського Сходу і Заходу, а також культурні традиції попередньої античної епохи з її детально розробленими правовими нормами, формами державотворення і політичного життя. Поряд з цим, слід враховувати, що культурні здобутки Київської Русі періоду християнізації не були лише наслідком запозичення чужих традицій. Насправді культурні зв’язки між Давньоукраїнською державою і Візантією та західноєвропейськими країнами відзначалися помітними взаємовпливами. Освоєння українцями вартостей візантійської та західної культури відбувалося у взаємодії з процесами внутрішньої еволюції давньоукраїнського суспільства, наявними досягненнями у сфері його державного життя, традиціями дохристиянської (язичницької) культури, включно з притаманними їй початковими політичними уявленнями [2 ; 29-59]. Подібною була і специфіка сприйняття українцями-русичами християнської ідеології. Християнство в Україні-Русі, як і скрізь, набувало етнічних рис. Абсолютна Євангельська істина сприймалась українським народом відповідно до його психічних властивостей, історії і побуту, що відбилось не лише на його релігійних обрядах, моралі, а й на виховному ідеалі, який став одним з важливих світоглядних чинників формування нової політичної свідомості українського етносу, вартостей його політичної культури. Християнство не заперечувало всього того, чим жив до його прийняття український народ. Воно залишало й освячувало те, що не суперечило його духові. Таким чином, вироблявся світогляд, мораль, звичаї та норми (включно з політичними), в яких органічно поєднувалось євангельське вчення з деякими непротивними йому елементами попередньої дохристиянської української культури [3; 118]. Християнський світогляд став важливою підвалиною формування самосвідомості індивіда в давньоукраїнському суспільстві. Попередні міфологія і язичництво, яке на ній ґрунтувалося, були самосвідомістю родоплемінних спільностей. В них людина ще не повністю осмислювала себе як особистість, на першому місці в її світосприйнятті були потреби роду, племені, її особисте “его” розчинялося у загальному, спільному. Християнство ж проголосило принцип всезагальної гріховності і цим змістило центр уваги людини з зовнішніх відносин на її відносини з самою собою, на осмислення себе у системі людських стосунків, свого місця у світі, своєї відповідальності перед Богом і людьми. У дохристиянському світі панував культ сили. Християнство ж принесло на Русь нові моральні вартості, передусім любов до ближнього, милосердя, прощення, що, в свою чергу, вплинули і на розвиток політичної культури українського етносу. Значну роль не лише у моральному й політичному прогресі давньоукраїнського суспільства відіграли також проголошені християнством принципи рівності всіх перед Богом, однаковості прав і обов’язків, засудження ним міжплемінної ворожнечі тощо. Вплив християнської ідеології на культурний розвиток Київської Русі був і досить складним. Тут переплелися інтереси Церкви з потребами державно-політичного життя. Яскравим зразком цього стала діяльність Ярослава Мудрого, який здійснював широку антивізантійську політику разом з першим українським митрополитом Київським Іларіоном (з 1051 р.), прагнучи звільнити Українську Церкву з-під залежності від Константинопольського патріарха і цим зміцнити міжнародний престиж своєї держави, що, безумовно, створювало сприятливі можливості для розгортання активної патріотичної просвітницької діяльності в давньоукраїнському суспільстві. Так, починаючи з ХІ ст., суттєвим складником його ідеології стає політична думка, в основу якої була покладена ідея патріотизму, любові до своєї Батьківщини і відданості її державним інтересам. Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів — церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з Візантією — найбільш розвиненою феодальною державою з передовою культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення. Після офіційного хрещення Русі князем Володимиром йде наслідування візантійського стилю сакрального мистецтва у вигляді загартованого добою іконоборства та остаточно сформованого естетичного канону класичної зрілості, що не відповідає естетичним смакам русича, відлякує „іноземною” довершеністю. Тому візантійське мистецтво зазнало творчого переосмислення, адаптації до місцевих умов. Діалог культур сприяє творчому піднесенню староруських митців – монахів-літописців та іконописців, архітекторів – обдарованих учнів грецьких майстрів та місцевих умільців, що працюють у традиціях сакрального мистецтва Візантії. Навіть відображення суто національної тематики (фреска „Сім’я Ярослава Мудрого” у Софії Київській) наслідує візантійські джерела демонстрації богообраності князя (імператора). Адаптаційний потенціал вітчизняної культури розкривався на кожному етапі її культурно-історичного розвитку. За доби Середньовіччя він найбільше відбився у мистецтві, яке, як ми уже зазначили, репрезентувалося у адаптації класичного візантійського мистецтва до місцевих умов. Діалог давньоруської та візантійської культурних традицій фіксувався у численних прикладах формотворення специфіки, власне давньоруського культурного простору через адаптацію. Мистецтвознавці визначають, принаймні, п’ять відмінностей давньоруського образотворчого мистецтва від візантійського. У плані розміщення фрескового розпису давньоруське мистецтво відрізняється 1) відсутністю суворої геометричності; 2) покриттям масиву стіни у вигляді „суцільного килиму”; 3) зображення не маскують масив стіни, а виявляють його тектоніку. У плані синтезу форм мистецтва тут прослідковується більш органічне поєднання фресок та мозаїк; більш різноманітний орнаментальний колорит [5]. Затвердження християнства на Русі мало далекосяжні та багатогранні наслідки для всебічного розвитку суспільного життя. Це був закономірний акт, підготований усім ходом історичного розвитку та глибоко мотивований об’єктивними потребами епохи. На відміну від язичництва християнство було ідеологічну систему не первіснообщинного, а класового устрою. Затвердження нового феодального базісу визначило безперечну перемогу нової надбудови, якою в умовах середньовічної Русі могло бути тільки християнство. Встановлення нової релігії реально захоплювало будь – які прояви соціального життя. Укріплюючи феодальний устрій на Русі, християнство тим самим сприяло укріпленню Давноруської держави та зміцненню її політичної могутності. Рівною поміж рівних виступала Київська Русь у світовому оточенні. Християнська діалектика, активно використовувана давноруськими філософами та публіцистами, стала основою для багатьох (іноді дуже цікавих) ідей. Це у свою чергу, слугувало поштовхом для швидкого прогресу у сфері творчого життя, що забезпечило розвиток давньорусської культури. Важливим чинником в історії ранньої Русі був розвиток писемності та розповсюдження грамоти. Як відомо, східонослов’янська писемність сформувалася раніше від офіційної християнизації країни та незалежно від неї, але використовувалася переважно у чисто практичних цілях. Принципово важливим етапом була поява книжковості у середині ІХ ст. Саме тоді Русь починає створювати свою церковну літературу та започатковує літописи. На основі археологічних знахідок (берестяні грамоти у Новгороді) можна припустити, що грамота у Київській Русі не була прерогитивою одного тільки духовенства, вона охоплювала і феодалів і демократичні шари народу. Церква активно сприяла розвитку давноруської архітектури та образотворчого мистецтва. Більшість кам’яних споруд, збудованих на протязі Х – ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним та станковим живописом. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку. Культура Київської Русі виступала як частина єдиної середньовічної цивілізації, підпорядкована тим закономірностям, які були властиві останній, незалежно від національних особливостей та специфіки. У першу чергу це стосується суспільної думки, яка у всій Європі розвивалася під безпосереднім впливом християнської ідеології.

2. Політичні та культурні наслідки прийняття християнства.

1. Вплив візантійської християнської культури на культурну традицію Київської Русі.

Руське мистецтво  епохи Середньовіччя починаючи  з Х ст. і до кінця ХVІІ ст. невідривно пов'язане з Церквою і християнською вірою. Але задовго до свого хрещення наші пращури могли ознайомитися з художньою творчістю, розкішшю і витонченістю культури Візантії, то здійснюючи на неї набіги, то вступаючи з Цареградом у торгові відносини. Цим і пояснюється те, що Володимир охрестив Русь саме за грецьким обрядом: його вразила розкіш візантійських храмів. Починаючи з початку Х ст. давні русичі поступово стали використовувати візантійський мистецький досвід, вкладаючи при цьому у витвори мистецтва неповторну слов'янську духовність. Іконопис з'явився на Русі разом з християнством як завершена канонізована форма вираження релігійного світогляду, освяченого вищим авторитетом вселенської церкви. Іконописання перебувало під жорстким контролем ставлеників Візантії – грецьких митрополитів і здійснювалося за канонічними «лицевими» взірцями , «єрминіями» або «типиками». Візантійський вплив виразно позначається на мініатюрах і заставках рукопису, але в буквицях він практично відсутній. Скоріше тут можна уловити зв'язок із західноєвропейським ініціалом. Різноманітність в їх виконанні говорить про творчу самостійність і професіоналізм київських художників.

2. Монастирська культура Київської Русі.

Монахи  і монастирі з'являються в християнському світі з IV століття. Традиційно монастир вважався місцем усамітнення, куди людина йшов, щоб присвятити своє життя служінню Богові. Саме слово "монастир" у перекладі з грецької означало "усамітнене місце". Монастир населяла громада ченців, що жила у відповідності до статуту-особливим зводом правил монастирського життя.

Хто ж  такі ченці? Їх часто називають ченцями, так як на відміну від мирян вони вибрали "іншу" життя, "інший" шлях. Монах-це той, хто покинув тлінний гріховний світ, відмовився від "радостей земного життя", щоб за допомогою щоденного аскетичного подвигу (молитва, піст, милостиня), що здійснюється заради Христа, досягти духовної чистоти. Кінцева мета ченця-особисте спасіння для особистого життя. Але, уподібнюючись Христу, яка прийняла на себе гріхи всього людства, чернець молиться за весь світ, за кожну людину. Приклад такої досконалої життя дали перші христи-Андської святі, батьки-пустельники, що стали взірцем чернечого подвижництва.

У Древній  Русі монастирі з'явилися одночасно  з прийняттям християнства. Руссю  були сприйняті візантійські зразки чернечого буття, і тому на відміну  від Західної Європи тут ніколи не було військових чернечих організацій (лицарських орденів) і жебракуючих  ченців.

З Візантії прийшло в Давню Русь поділу чернецтва на кілька категорій. Перш ніж стати ченцем мирянин повинен пройти період послуху-виконання тих чи інших робіт в монастире.Еслі настоятель монастиря переконується, що послушник твердо має намір стати ченцем, він здійснює обряд постригу, висхідний до старозавітній символіці посвячення людини богу. І обрізання волосся як знаку рабства в греко-римському світі. Наступні два ступені-це постриг у малу схиму і велику схиму. Постригається в схиму приносить нові, більш суворі обіти. Після постригу в малу схиму монах одягає мантію, звідки і пішли вирази "постригти в мантію" і "мантійних монах". Після постригу у велику схиму йому дають кукіль-головний накидка, що спускається на плечі, груди і спину із зображеними на ньому хрестами. За традиціями всіх руських ченців ченці не повинні їсти м'ясо, а молочні продукти і рибу можуть вживати в їжу в обмеженій кількості і в особливі дні.

Спочатку  монастирі з'явилися в Києві  та Новгороді. Вони грунтувалися представниками князівської династії або ж приватними особами, тобто ктиторские монастирі, і звичайно облаштовувалися на околицях міст, на землі, що належить знатним людям.

Як слід було очікувати, найбільше монастирів у XI столітті було засновано в Києві - дев'ять, з них два жіночих. Серед чоловічих були збережені донашіх днів Києво-Печерський і Видубицький.

Житія російських святих і чудотворців докладно розповідають про те, як засновники найбільш значних  монастирів прагнули усамітнитися, піти від світу, щоб "мовчати"(У чернечому практиці слово "безмовність" означає повну відмову від розмов з іншими людьми і занурення у молитви). Але, якщо поглянути на карту, де зазначено розташування російських середньовічних монастирів, неважко помітити, що ці обителі нерідко стояли на припиненні торгових шляхів, що сприяло їх збагачення і зростання. Так, річка Шексна, що протікала неподалік Кирило-Білозерського монастиря, здавна була однією з найважливіших торговельних артерій Півночі. Волоколамськ, де з'явився Іосифо-Волоцький монастир, знаходився на древньому шляху "з варяг у греки". Численні монастирі створювалися у відокремлених куточках уздовж берегів Оки і Волги, після завоювання Казані й Астрахані це зробило їх місцями відпочинку та торгівлі для подорожуючих по річках купців.

Малоосвоєних  землі, оточували нові монастирі, саме розташування обителей на пограниччі різних князівств (приклади тому-Іосифо-Волоцький, Пафнутьеф Боровський, Кирило-Білозерський монастирі) - все це робило їх привабливими для селян, які прагнули залишити колишніх власників і знайти заступництво біля церкви.

Всього  в кінці XIII в. налічувалося 120 (24) монастирів, з низ 99 (24) міських і 21 сільський. Відзначимо істотне переважання міських монастирів - вони складали 83%. Чим це пояснити?

Мабуть, тут зіграло роль поширення християнства спочатку серед багатих і заможних людей, близьких до князів і жили разом з ними в містах. Багаті купці й ремісники теж жили в них. Звичайно, і прості городяни брали християнство швидше, ніж сільські смерди.

Динаміка  підстави та особливості поширення монастирів підтверджують, що дата хрещення Русі - 988 р. - умовна і позначає тільки початок активних дій правлячої верхівки Київської держави по християнізації населення.

Простежуючи розміщення монастирів по регіонах, можна  бачити, що поширення християнства, розпочавшись у Київській землі, пішло потім в Новгородській-Псковську і Смоленську землі, в Білорусію і потім у Північно-Східну Русь. Нашестя татаро-монголів прискорило заселення Північно-Східної Русі, і відповідно в ній зросла кількість монастирів.

Але поряд  з ними існували і дрібні приватні монастирі, власники яких могли ними розпоряджатися і передавати їх спадкоємцям.

Ченці в  таких монастирях не вели спільного  господарства, а вкладники, побажавши  піти з монастиря, могли вимагати свій внесок назад.

3. Архітектура та мистецтво Київської Русі.

У розвитку культури Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні  особливості. Її основа — самобутня  культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської  культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздробленістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності. Також часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції або знищення

   Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена на­самперед дерев'яними спорудами. Археологічні дослідження виявили численні залишки зрубних будівель. Окремі з них — справжні шедеври народної архітектури. Такими, во­чевидь, були будинки заможних верств населення, згадувані в писемних джерелах під назвою "хороми". У великих містах князівсько-боярські і купецькі "хороми" мали два і більше поверхи. Житло бідноти — однокамерні будинки площею до 20 м2. Із дерева зводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а також церкви, храми. Свідчення літопису про 600 київських храмів, знищених пожежею 1124 р., підтверджують це. Контакти з візантійсь­кою культурою обумовили виникнення монументальної кам'яної архітектури. Довгий час вважалося, що першою кам'яною спорудою була Десятинна церква (989—996 рр.). Проте аналіз даних про палаци княгині Ольги, а також відкрит­тя монументальної будівлі в центрі найдав­нішого київського дитинця, що старша за Десятинну церкву, принаймні, на 50 років, суттєво коригує цю думку. Перші ка­м'яні будівлі на Русі з'явилися під орудою візантійських майстрів. Так, Десятинна церква належала до хрестово-купольних візантійського типу храмів. Після завершення будівництва церкву прикрашали іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і ус­падкував як посаг за принцесою Анною. Підлога була вик­ладена майоліковими плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками і прикрашені мозаїчними панно. В оздобу Деся­тинної церкви покладено багато мармуру, що дало підстави сучасникам називати її "Мраморяною". Перший кам'яний храм Київської Русі став останнім оплотом героїчних захис­ників Києва від ординців у грудневі дні 1240 р. Літописець повідомив, що через велику кількість киян, які зібралися на хорах, обвалилося склепіння, поховавши усіх, хто шукав порятунку від татаро-монголів.