Країни Африки в міжвоєнний період

1. Національно-визвольний рух 

У Північній Африці він  набув форми відновлення незалежності держав, що раніше тут існували. У XX ст. ці вимоги, як правило, поєднувалися з програмами модернізації держав за європейським зразком. Яскравим прикладом  стала національно-визвольна боротьба у Марокко, де населення піднялося  на повстання. З'явилася Республіка Ріф, що проіснувала 6 років (1920-1926). Повсталим вдалося розгромити під Анвалем іспанську армію.

Після об'єднання зусиль Іспанії та Франції, коли було застосовано  танки і залучено частину марокканців, колонізаторам вдалося відновити  своє панування.

У Центральній і Південній  Африці опір колонізаторам носив  характер періодичних збройних виступів під керівництвом місцевих вождів. Враховуючи перевагу європейців в озброєнні  та ворожнечу між різними племенами, вони становили небезпеку для  колонізаторів.

Перша світова війна нічого не змінила в житті африканців. Значних бойових дій на їхній  території не велося. Німецькі колонії  порівняно легко захопили війська  країн Антанти. Єдиний значний фронт  виник для захисту Суецького  каналу. В бойові дії на боці Антанти  було втягнуто Єгипет. Своєрідною віддякою за це стало надання йому у 1922 р. незалежності. Проте англійські війська залишились у країні, в їхніх руках знаходився Суецький канал і таке становище  було закріплено договором 1936 р.

Колишні німецькі колонії  були оголошені підмандатними територіями. Формально це означало контроль над  ними з боку Ліги націй. Оскільки головну  роль у Лізі націй відігравали  колоніальні держави (Англія та Франція), вони нічого не змінили у системі  управління колоніями. Змінилась лише метрополія. Камерун і Того були передані в управління Франції, Намібія  і Танзанія — Великобританії, Руанда — Бельгії.

Найбільш розвиненою країною  Африки був Південно-Африканський Союз — англійський домініон, створений  у 1910 р. після об'єднання бурських республік та англійських колоній  на півдні Африки. Наявність значних  природних ресурсів дала можливість провести тут індустріалізацію і  тим самим зміцнити економічну самостійність.

Домінування бурів серед  білого населення ПАС зумовило витіснення англійців з бізнесу і державного апарату. Це мало серйозні наслідки для  корінного чорношкірого населення. Бури виступали проти надання  африканцям будь-яких прав. Вони встановили в ПАС режим расової дискримінації  та сегрегації.

Організованих форм набула боротьба небілого населення ПАС  у 20-х роках. Ініціатором руху стала  індійська община, яка, використовуючи тактику ненасильницьких дій, досягла  значних успіхів.

Приклад індійців перейняли  африканці, в 1923 р. утворивши Африканський національний конгрес. Поступово АНК переріс у масову організацію.

2. Здобуття незалежності Єгиптом

Британські війська придушили  його 13 вересня 1882 р. та окупували країну. Проте аж до 1914 р. Єгипет формально  вважався частиною Османської імперії. 19 грудня 1914 р. Єгипет став султанатом під британським протекторатом (першим султаном став Хуссейн Каміль (1914 — 1917 pp.) і залишався ним до 28 лютого 1922 p., a 16 березня Велика Британія запровадила  незалежну конституційну монархію і султан Ахмед Фуад став королем  Фуадом І. За собою британці залишили контроль над обороною та комунікаціями  імперського значення. Після смерті батька 28 квітня 1936 р. королем став Фарук  І. 26 серпня 1936 р. у Лондоні було підписано  британсько-єгипетський договір  про розширення автономії Єгипту. Він, зокрема передбачав перебування  британських військ на єгипетській  землі впродовж наступних 20 років  із наступним їх виведенням. Під  час Другої світової війни Єгипет був найважливішою британською  військовою базою.

3. Країни й території Тропічної та Південної Африки.

У Тропічній Африці Франція володіла Французькою Західною Африкою (Французьким  Суданом, Сенеґалом, Даґомеєю, Нігером, Французькою Ґвінеєю, Верхньою Вольтою, Мавританією, Берегом Слонової Кості), Французькою Екваторіальною Африкою - територією в Центрально-Західній Африці, яка підпала під управління Франції в 1910 р. З них потім постали нові держави: Центрально-Африканська Республіка, Ґабон, Чад, Конґо, Камерун, а також Мадаґаскар.

Наприклад, Камерун, який населяли близько 200 етнічних груп, у 1911 р. став колонією Німеччини, а в 1916 р. був окупований англійськими і французькими військами. Відповідно до мандата Ліги Націй, західна  частина Камеруну управлялася Британією, а східна - Францією. З часом Британія включила західну частину країни до складу іншої своєї колонії - Ніґерії, а Франція виокремила «свою» частину Камеруну в окрему колонію.

У південній частині Африки ще в 1910 р. постав британський домініон - Південно-Африканський Союз, населення  якого становили нащадки голландських переселенців - бури та місцеві чорношкірі африканці. Попри те, що свого часу у ході війни 1899 -1902 рр. проти Британії бури пізнали ціну свободи, вони, утім, здійснювали політику расової дискримінації  щодо африканців, позбавляючи їх землі  та виокремлюючи в закриті поселення - резервації. Така політика роздільного, окремого проживання населення однієї країни на підставі раси отримала в  Південній Африці мовою африкаанс (мова бурів) назву апархейду, або апартеїду.

У 1923 р. в результаті реорганізації  Південно-Африканського Тубільного Національного Конгресу, створеного в 1912 р., постав Африканський Національний Конгрес - організація, що добивалася більшої  незалежності Союзу від Великої  Британії.

Африканський континент ще тривалий час залишався сировинним додатком до європейських колоніальних імперій  і лише на початку 60-х рр. XX ст. розірвав пута колоніалізму.

4. Використана література:

1. http://geosite.com.ua/index/0-113
2. http://eduknigi.com/istor_view.php?id=319
3. http://ukrkniga.org.ua/ukrkniga-text/818/28