Київська русь

Київська Русь

Русь 882 – 1240

Емблема 10 — 11 ст. Герб 13 ст.. Київська Русь наприкінці 11 століття

Столиця Київ

50°27′ пн. ш. 30°31′ сх. д. (G)

Мови Давньоруська (давньоукраїнська)

Релігії Язичництво

Християнство

Форма правління монархія

князь

- 882—912 Олег

- 912—945 Ігор

- 945—972 Святослав

- 980—1015 Володимир І

- 1015—1054 Ярослав

- 1113—1125 Володимир ІІ

Історичний період Середні віки

- Засновано 882

- Припинило існування 1240

Валюта Гривня

Ки́ївська Русь (старосл. Рѹсь, грец. Ρωσία (Росі́я); 9 століття — 1240) — середньовічна монархічна держава династії Рюриковичів у Східній Європі з центром у місті Києві. У середньовічних джерелах її називали Русь або Руська земля. Термін «Київська Русь» впровадив до наукового обігу Микола Михайлович Карамзін.

В часи свого найбільшого розквіту на початку 12 століття сягала від Карпат до Волги та від Чорного до Балтійського морів.

Сприятливі географічні умови (добрий клімат, родючий чорнозем, перехрестя важливих сухопутних та водних шляхів, врешті, доступ до двох морів) були підставою її розвитку, а з другого боку, близьке сусідство з азійськими степами, звідки раз-у-раз наступали кочові орди, було однією з причин її занепаду.Зміст [сховати]

1 Історія 

1.1 Утворення

1.2 Період розквіту

1.3 Період міжусобиць і роздробленості

1.4 Монголо-татарська навала і  занепад Київської Русі

2 Зовнішні відносини

3 Державний устрій

4 Економічне  життя

5 Соціальне  життя

6 Культура

7 Національне  питання

8 Література

9 Джерела  інформації

Історія Утворення

 Київська  Русь на початку свого існування

Київська  Русь X-XI ст.

 

Постання  Київської Русі ще й досі не має  одностайного відображення у працях істориків. Найстаріша, норманська теорія постання Руської держави опирається на дослівну інтерпретацію «Повісти временних літ» та на деякі лінґвістичні досліди і твердить, що засновниками Руської держави були варязькі дружинники, які на чолі з своїми князями прибули спершу до Новгорода В., а звідти поширили своє панування на Київську землю. Між прихильниками норманської теорії (Г. З. Баєр, Г. Ф. Міллер, А. Шлецер, М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін, А. Кунік та ін.) і її противниками (М. Ломоносов, С. Ґедеонов, В. Васильєвський, Д. Іловайський та ін.) розгорнулася завзята полеміка, яка чимало розхитала основні тези норманської теорії. Українська історіографія, почавши від М. Максимовича (далі М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій, Д. Дорошенко, М. Чубатий та ін.), відкидає вирішальну роль норманів у заснуванні Русі, не заперечуючи проте певного впливу їх на державне будівництво. Радянська історіографія рішуче заперечувала норманську теорію, вважаючи її за антинаукову і «буржуазну». Але в різних модифікаціях вона й досі знаходить у західному науковому світі поважних прихильників. (Див. Норманська теорія, Теорії походження київської держави, а також Русь).

 

За літописним переказом князь Кий разом  з братами Щеком і Хоривом  та сестрою Либіддю заснував Київ — майбутню столицю східнослов'янської  держави та сучасної України. У середньовічних джерелах Київську Русь називали Руссю  або Руською землею. Давньоруська держава постала внаслідок об’єднання розрізнених східнослов'янських племен у племінні союзи та племінні княжіння навколо території Середньої Наддніпрянщини (Русі у вузькому або етнічному значенні) та Великого Новгорода.

 

Виникнення Київської Русі традиційно пов'язують з формуванням у середині IX ст. Київського князівства князями Аскольдом та Діром, та з об'єднанням князем Олегом північних та південних східнослов’янських земель. Поширення влади Київських князів на нові території, формування системи адміністрації, судочинства і збирання данини розгорнулися у часи князювання Ігоря (912-945), Ольги (945-964†969), Святослава (964-972) .

[ред.]

Період  розквіту

 

Велике  значення у розвитку Руської держави  мало прийняття християнства Володимиром Великим бл. 988. Нова релігія не тільки призвела до піднесення культури населення, але також здобула Русі належне місце серед європейських держав. Другим важливим чинником у державному будівництві Руської держави була розпочата за Ярослава Мудрого кодифікація права (впроваджено перше руське зведення норм світського права «Руська Правда»), що пізніше знайшла остаточне оформлення у «Руській Правді» (див. ЕУ 1, 411-19 стор.). Таким чином, за князів Володимира Святославича (978—1016) та Ярослава Мудрого (1019—1054) Київська Русь трансформувалася в одноосібну ранньофеодальну монархію на основі християнської віри візантійського обряду.

[ред.]

Період  міжусобиць і роздробленості

 

Мапа Русі часів роздробленості XII ст.

 

Мапа Русі часів роздробленості XIII ст.

 

По смерті Ярослава в Київській  Русі розгорнулася міжусобна боротьба за великокняжий престол. Сильну центральну владу на короткий час відновили  онук Ярослава Мудрого князь Володимир  Мономах (1113—1125) та його син князь  Мстислав (1125—1132). З середини XII ст. у державі Київська Русь розпочалася доба удільної роздробленості та відцентрових процесів, які набули значного поширення. Одноосібна монархія перетворилася на колективний сюзеренітет роду рюриковичів. У другій половині XII — на початку XIII ст. Київська Русь складалася з низки самостійних державних утворень, земель-князівств.

 

Ярослав Мудрий, вмираючи, поділив  Київську Русь поміж своїх синів, передавши зверхню владу найстаршому  з них і передбачаючи т. зв. сеньйоральне (старшинне) спадкоємство київського престола. Але поділ Русі викликав тривалі княжі усобиці, що разом з нападами половців призвели до занепаду могутності Русі. Любецький з'їзд князів у 1097 році перетворив Руську державу на своєрідну федерацію князівств, ввівши, замість сеньйорату, засаду вотчинности (дідичности). У межах Руської держави створилися фактично незалежні князівства: Київське, Чернігіво-Сіверське, Переяславське, Володимирське (Волинське), Гал., Турово-Пинське, Полоцьке, Суздальське та Новгородське.

 

Сильного удару по Києву завдало його руйнування та пограбування військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського у 1169 році. Але не зважаючи ні на що, Київ залишився аж до нападу татар у 1240 головним політичним, економічним, церковним і культурним центром Київської Русі й далі вважався «матір'ю руських городів». Об'єднуючими чинниками Русі були: спільна династія Рюриковичів, однакові форми політичного устрою князівства, право, релігія й церква, врешті, літературна мова, що великою мірою нівелювало й послаблювало ті відосередні сили, які випливали з різниць розмовних мов, побуту та економічних умов поодиноких частин Руської держави.

Монголо-татарська навала і занепад  Київської Русі

 

В 1223 дружини київського, чернігівського, галицького та волинського князівств, які виступили спільно з половцями, зазнали нищівної поразки у битві на р. Калці з передовими загонами монголо-татарського війська на чолі з Джебе та Субедеєм, яких підтримали деякі князі, а також слов'янське населення степів (так звані бродники).

 

Після навали полчищ монгольського  хана Батия у 1237—1241 рр. Київська Русь припинила існування. 1240 року ордами монголів було захоплено, розграбовано та зруйновано столицю держави - Київ. Більшість руських земель опинилася у васальній залежності від держави монголо-татарських завойовників — Золотої Орди.

Зовнішні відносини

 

Київська Русь існувала за безперервної боротьби зі степовими кочівниками (печенігами, торками, половцями). Для  організації відсічі кочівникам збиралися з'їзди князів (Любецький  з'їзд 1097 р., Долобський з'їзд 1103 р. та інші). Значну роль у становленні Київської Русі відіграв візантійський вплив (церковний, соціокультурний, політичний) та торговельні відносини з Візантійською імперією. Дві поїздки до Константинополя здійснила княгиня Ольга. Під час однієї з них вона прийняла хрещення від константинопольського патріарха. На міжнародній арені Київська Русь заявила про себе походами на Візантію київських князів Аскольда (860), Олега (907), Ігоря (941, 943), Святослава (969—971), Володимира (989), Ярослава (1043), спрямованими на захист торговельних інтересів. На руських землях поширилася церковно-богословська література (проповіді, повчання, житія святих тощо), перекладна грецька богословська література, а також літописи з мініатюрами. В XI ст. з'явилися ізборники — рукописні книги зі світськими текстами та повчаннями. Під час князювання Володимира Святославича викарбувано перші давньоруські золоті та срібні монети — златники та срібники. Значно поширилась писемність. За доби Ярослава Мудрого відкрито школи для духівництва, перекладачів та переписувачів, створено першу рукописну бібліотеку при Софійському соборі в Києві.

Державний устрій

 

Київська Русь була монархією. На чолі її стояв Великий князь. В його руках була зосереджена найвища  законодавча, виконавча, судова і військова  влада. Дорадчим органом князя була боярська рада. У виняткових випадках велике значення мали постанови віча, зборів вільних горожан, які часто не погоджувалися з княжими директивами. Виконавчими службовцями, що діяли від імені князя, були намісники, посадники, воєводи, тисяцькі, тіуни, митники та ін.

Економічне життя

 

Металообробка часів Київської  Русі

 

Головним зайняттям населення  Київської Русі було хліборобство, при чому в південних її частинах (у степу і лісостепних смугах) воно мало форми орного, у північно-лісовій  смузі — підсічного (вирубного) рільництва. Також були розвинені скотарство, мисливство, рибальство та бджільництво; на високому ступені розвитку стояло ремесло, що постачало металеві знаряддя, кераміку й скло, зброю, ювелірні вироби, тощо. Важливим джерелом прибутку Руської держави була торгівля, яка використовувала міжнародний водний «шлях з варяг у греки», а також сухопутні шляхи зі Сходу на Захід. Розвиток ремесла і торгівлі, адміністративні та оборонні потреби сприяли утворенню нових та зростанню старих і нових міст.

Соціальне життя

 

Основну верству населення Русі становили вільні селяни-смерди й  напіввільні закупи, які змушені  були відробляти свої борги, але не втрачали громадських прав; позбавлені тих прав були раби, холопи (челядь), яких в Руській державі було небагато. Міщани займалися головним чином торгівлею і ремісництвом. Упривілейовану вищу верству населення творили бояри, звичайно власники більших земельних маєтків, і княжа дружина.

Культура

Детальніше: Культура Київської Русі

 

Культуру Київської Русі слід розглядати в контексті матеріальних та духовних досягнень того часу. До матеріальної культури цієї доби можна віднести досягнення в галузі ремесел, архітектури, живопису тощо. До духовної — досягнення в галузях науки, літератури, усної народної творчості, музики, театру та інші.

Національне питання

 

Справа національної приналежности  населення в Київській Русі була і є досі контроверсійною темою  східно-європейських істориків. Дискусію на цю тему розпочав російський історик  М. Поґодін, який гадав, що первісним населенням теперішньої України були великороси, які під натиском татар еміґрували на північ, а на їхнє місце згодом прийшли «від Карпатських гір» українці. Погляди Поґодіна розвинув філолог О. Соболевський. Ця теорія викликала заперечення українських вчених (М. Максимович, М. Дашкевич, П. Житецький, А. Кримський та ін.). М. Грушевський своєю ст. «Звичайна схема ,русскої’ історії й справа раціонального укладу історії сх. слов'янства» (1904) й капітальним твором «Історія України-Русі» довів, що українці є автохтонами на своїй землі, що продовженням Київської Русі була Галицько-Волинська держава і що російська історія починається не з Києва, але з Володимира над Клязьмою у 12 ст. Схему Грушевського, яка була прийнята українською історіографією, визнали й деякі російські вчені (О. Прєсняков, М. Любавський та інші). Оскільки схема не відповідала політичним планам радянського керівництва, за директивою комуністичної партії радянські історики створили у 1930-их pp. нову схему історії Східної Європи, підставою якої є теза, що творцем Руської держави була, мовляв, «єдина древньоруська народність», з якої щойно пізніше, десь у 14 — 15 ст., відокремилися український, російський і білоруський народи. Новітня українська наука, спираючися й далі на схему М. Грушевського, розбудувала її в історичній (М. Чубатий, Н. Полонська-Василенко та ін.), археологічній (Я. Пастернак) та лінґвістичній (С. Смаль-Стоцький, Ю. Шевельов й ін.) площинах.