Іспанія у перші роки після  Франко. Специфіка  переходу до демократії

   Від середини 70-х років розпочався поступовий, але неухильний процес переходу Іспанії  до демократії. Прихильники колишнього режиму здійснили кілька спроб повернути владу шляхом заколотів (1978,1981). їх підтримувала армія, на рахунку якої за останні 150 років було 30 путчів.

   15 червня 1977 р. відбулися перші вільні  вибори. Перемогу на них здобула  виборча коаліція Союз демократичного  центру, яка об'єднала противників франкізму і представників центристських сил.

   А. Суарес висунув ідею "національного  консенсусу", яка дістала широку підтримку загалу. В жовтні 1977 р. відбулося підписання так званого пакту Монклоа (від назви урядової резиденції). Ним передбачалося здійснення низки політичних та економічних заходів для "транзитного переходу" до демократії (встановлення парламентського контролю над З МІ, реорганізація служб правопорядку, демократизація системи соціального забезпечення й освіти, визначення статусу державних підприємств, податкова реформа тощо). Документ підписали всі представлені в парламенті партії: СДЦ, ІСРП, КПІ, Консервативний народний альянс та ін. Пізніше до пакту приєдналися профспілки, оскільки він передбачав стримування інфляції та ліквідацію безробіття. "Пакт Монклоа" визначив напрями конструктивного співробітництва суспільних сил у сфері практики переходу до демократії. 31 жовтня 1978 р. на засіданні обох палат Генеральних кортесів — Конгресу депутатів і Сенату — був схвалений текст конституції, яка легітимувала парламентську модель правління. На загальнонаціональному референдумі, що відбувся 6 грудня 1978 p., абсолютна більшість іспанців підтримала проект Основного закону, який став становим хребтом нової демократичної іспанської системи. Основний закон виписаний добротно і кваліфіковано, з урахуванням досвіду провідних демократичних країн. В Основному законі визнається свобода підприємництва в рамках ринкового господарства, але водночас наголошується, що "публічні власті гарантують і охороняють її існування відповідно до загальних економічних вимог, включаючи необхідність планування" (ст. 38) — державного регулювання. Пост міністра оборони обійняв стійкий конституціоналіст — генерал-лейтенант Мельядо, який рішуче взявся за проведення військової реформи, оскільки франкістськи налаштована армія чинила опір, саботувала рішення демократичного парламенту. 29 січня 1981 р. уряд А. Суареса пішов у відставку. 23 лютого, коли в Конгресі депутатів відбувався другий тур голосування по кандидатурі прем'єр-міністра від СДЦ Леопольдо Кальво Сотело, до залу засідань увірвалися гвардійці під орудою підполковника А. Техеро Моліна, які, погодивши свої дії з дивізійним генералом X. Мілансомдель Воском, мали намір здійснити державний переворот. Призначення королем цивільного військовим міністром було лише приводом до насильницьких дій заколотників. Король негайно надіслав Мілансудель Воску телекс такого змісту: "Той, хто повстає, готовий спровокувати — і він понесе за це відповідальність — нову громадянську війну... Наказую тобі повернути в казарми всі підрозділи, які ти привів у рух... В ім'я Іспанії, по-перше, і в ім'я корони, по-друге, наказую тобі виконати все, що я тобі сказав". Загальнонаціональна маніфестація на захист демократії, конституції і свободи, в якій взяли участь 1,5 млн. чол., наочно підтвердила прагнення іспанців остаточно покінчити з минулим. До відповідальності було притягнуто 32 військовослужбовці. Ватажки військової змови отримали по ЗО років тюремного ув'язнення. Король і уряд чимало зробили для перебудови армії. Після Мельядо військовими міністрами призначалися лише цивільні особи. Розроблено кодекс прав і обов'язків військовослужбовців. Водночас відбувався процес деполітизації армії. Державна структура, що раніше служила диктаторові і фаланзі, була поставлена на службу народові, а не політичним партіям.

   Демонтаж  франкізму здійснювався як процес звільнення від нетерпимості, духу громадянської  війни через суспільне примирення і дійсний консенсус. Так, державну пенсію почали отримувати всі, хто стояв по різні сторони барикад. Однак франкізм витіснявся повільно Й обережно. Політичне керівництво країни добре розуміло, що спроба одним ударом покінчити зі старим режимом могла завершитися трагічно: генералітет, ніскільки не вагаючись, кинув би армію проти народу. Тому, взявши за правило гнучкість і обережність, воно обрало шлях поступової зміни основоположних законів без їх формального порушення. Такої практики дотримувалися всі іспанські демократичні уряди 80-х років, очолювані А. Суаресом, Л. Кальво Сотело, Ф. Гонсалесом... Зокрема, саме в період урядування соціаліста Ф. Гонсалеса (1982—1996 pp.) відбувся остаточний перехід від диктатури до демократії, а модернізована Іспанія стала невід'ємною частиною демократичної Європи. Уряд соціалістів запровадив безплатну освіту і медичне обслуговування, відбувалася масштабна приватизація державної власності, надходження від якої за 14 років становили 1,5 трлн песет. Неабияку роль у наповненні державного бюджету відігравав туризм. Так, у 1982 p., коли Іспанію відвідало 42 млн. туристів, прибутки від нього становили 6,4 млрд. дол.

   Попри окремі допущені помилки, реформи в  Іспанії були добре пророблені, їх реалізація загалом відбувалася  спокійно, без глибокого травмування  основної частини іспанського суспільства. Країна поступово набула образу сучасної, зайняла гідне місце в європейському та світовому співтоваристві.

   Водночас  в іспанському керівництві зріло  переконання, що тільки інтеграція в  західні військові структури  і механізми допоможе зжити в  генеральському середовищі мікроб путчизму й гарантувати безпеку для Іспанії, що шлях у цивілізовану Європу лежить через НАТО та ЄЕС. Утім, такий підхід аж ніяк не завадив Іспанії проводити самостійну зовнішню політику на міжнародній арені і, зрештою, цілком себе виправдав. У травні 1982 р. Іспанія увійшла в НАТО, що стало для неї лікбезом у галузі демократії й сучасного військового будівництва для іспанського генералітету. Але тоді це викликало бурхливі протести частини електорату. По Іспанії прокотились багатотисячні антинатовські мітинги, у перших рядах яких був і соціаліст Хав'єр Солана — майбутній Генеральний секретар НАТО. Запевнивши іспанців, що Іспанія не братиме участь у військових структурах НАТО, Гонсалесу вдалося заручитися їхньою підтримкою щодо входження країни в НАТО. Ставлення іспанців до альянсу поступово змінювалося, і в 1998 р. здійснився остаточний вступ до цієї організації. А в 1986 р. Іспанія стала членом-учасником Європейського економічного співтовариства й, урешті-решт, перетворилась на органічну частину Західної Європи. Цей процес не був одностороннім. За останні 25 років країни Заходу вклали в Іспанію у вигляді прямої допомоги та інвестицій сотні мільярдів доларів.

   Король  Хуан Карл ос — особа надзвичайно  популярна. Іспанці переконані, що корона, як символ єдності і життєстійкості країни, не допустить ніяких акцій з боку сил. які хотіли б зупинити демократичний процес. Король не має монополії на владу. Без підпису голови Конгресу депутатів або прем'єр-міністра його декрети та укази не можуть набути чинності. Державна скарбниця досить ощадливо субсидує королівський двір. Хуан Карлос — непересічна особистість: яхтсмен, вправний вершник, займається тенісом, дзюдо, карате, пілотує суперсучасні винищувачі.

  Іспанія у 80-ті роки.

  Реформації  другої половини 70—80-х років полегшувались тим, що не вимагали кардинальних змін у сфері економіки, пов'язаних з переділом власності. Йшлося лише про модернізацію економіки, її поступову інтеграцію у світове співтовариство. Основне завдання полягало у подоланні відсталості та виході з економічної кризи, що вразила Іспанію у середині 70-х років. Іспанці, згуртовані "пактом Монклоа", з розумінням поставилися до жертв, пов'язаних із стабілізацією економіки, заради майбутніх успіхів. Самі ж реформатори ніколи не забували про те, що тільки забезпечення високого рівня платоспроможності населення створює реальні умови для швидкого піднесення економіки. У цілому ж період оздоровлення економіки був скорочений завдяки тому, що іспанському урядові наприкінці 70-х років удалося уникнути різкого зниження рівня життя іспанського загалу.У 80-ті роки в Іспанії відбулося зниження темпів економічного розвитку. Однак уже наприкінці 80-х років приріст продукції виробництва помітно зріс і в 1988 р. становив 7 %. За багатьма важливими показниками (ВНП, загальний обсяг торговельного обороту, особисте споживання на душу населення тощо) Іспанія наблизилася до розвинутих країн світу, а за деякими навіть випереджала їх. Так, за золотовалютними резервами (70 млрд. дол.) вона займала друге місце у світі, а по забезпеченню ними імпортних операцій перше.

   Зовнішня  політика іспанського уряду 80-х —  першої половини 90-х років здійснювалася  в контексті західноєвропейського зовнішньополітичного курсу: Іспанія  виступала проти ракетно-ядерної  політики СРСР в Європі, засуджувала радянське вторгнення в Афганістан. Останні колонії

  Національна проблема

   У внутрішньому житті Іспанія зіткнулася з проблемами національного характеру. Іспанія етнічно неоднорідна  країна. її населяють кастільці —  власне іспанці, каталонці та галісійці зі своїми мовними особливостями, баски, які не мають спільних етнічних коренів з жодним народом. Іспанська історія (тривале панування маврів) сприяла формуванню традиційно сильного регіоналізму.

   Іспанські реформатори після Франко добре  усвідомлювали, наскільки важливою для Іспанії є національна проблема. Уже в 1977 р. Суарес створив особливе міністерство у справах регіонів. У статті 2 Основного закону зафіксовано: "Конституція основана на непорушній єдності іспанської, нації, єдиної і неподільної батьківщини всіх іспанців, вона визнає і гарантує право на автономію для національностей і регіонів, що складають її, а також солідарність між ними". Проте неоднаковий рівень автономії, наданої Країні Басків і Каталонії (більше самоврядування), й Андалузії, Галісії та Валенсії (менше самоврядування), призвели до активізації "автономістських сил". У 1980 р. уряд Суареса почав виправляти становище, надавши широку автономію Андалузії. Хоча в цілому демократизація країни сприяла ослабленню сепаратизму, все ж автономістські тенденції не зникли. У 1990—1991 pp. хвиля націоналістичних рухів захлеснула Басконію і Каталонію — індустріально розвинуті і досить благополучні в соціальному відношенні. Час від часу терористичними актами нагадує про себе ЕТА (Асоціація борців за свободу Басконії), котра вперше заявила про себе ще наприкінці 60-х років. її ідеологія — суміш націоналістичних вимог, ультралівих доктрин і католицького фундаментализму. На перший план ЕТА висуває вимогу незалежності і побудову соціалістичної держави басків, в межі якої мають увійти населені цією народністю території провінції Наварра і навіть райони південної частини Франції. Тероризм ЕТА уже забрав більше як 800 життів. Діяльність ЕТА вносить серйозний дисонанс у розмірений ритм життя іспанського суспільства, що європеїзувалося і хоче спокою. Як результат поступово скорочувалася соціальна база баскського сепаратизму. Якщо у 80-х роках за політичне представництво ЕТА, партію "Еррі Батасуна" віддавали свої голоси 15 % басків, то сьогодні — лише 7,5 %. Баски дедалі більше усвідомлюють: вихід з Іспанії — це проблеми економічного розвитку і зниження рівня життя. Разом з тим доброю прикметою сучасної Іспанії, пов'язаною з поглибленням демократії в усіх сферах життя, є припинення діяльності багатьох інших екстремістських організацій.

  Внутріполітичний  та економічний розвиток Іспанії  у 90-х роках XX — на початку XXI ст.

   Характерною особливістю життя країни в першій половині 90-х років була нерівномірність  економічного розвитку. У 1991—1992 pp. спостерігався застій в економіці, а в 1993 р. — навіть спад виробництва. Порівняно з 1992 р. ВВП скоротився на 1 %. Однією з причин цих негараздів іспанці вважають зростання корупції в найближчому оточенні глави уряду соціалістів Феліпе Гонсалеса. На сторінках іспанської преси замиготіло слово "соборно" (хабар). Спалахнули грандіозні скандали з викриттям корупції в урядових колах, у яких були замішані міністри, президенти банків, великих державних компаній. Водночас через ухилення впливових осіб від сплати податків страждав бюджет. Однак порушені справи так і не були доведені до кінця.

   З березня 1996 р. на позачергових виборах  ІСРП зазнала поразки. До влади прийшла  консервативна Народна партія на чолі з Хосе Марія Аснаром. Причиною поразки соціалістів, на думку самих іспанців, стало суспільне перенапруження. Надмірні жертви в ім'я модернізації країни призвели до зниження рівня життя, збільшення безробіття. Сюди ж додалася корупція партійної верхівки ІСРП і високих державних чиновників.

   Уряду Хосе Аснара вдалося знизити інфляцію та банківську ставку, яка наблизилась до середньоєвропейського рівня, що стимулювало зростання капіталовкладень. ВВП у 1997 р. становив 580 млрд. дол., а частка Іспанії у світовій продукції — 1,5 %. Поліпшилось становище з внутрішніми боргами. Останнім часом партія Аснара змістилася до центру. З партії були виключені прибічники застосування насильницьких методів у політичній боротьбі (діалектики "кулаків та пістолетів"). Аснар запевнив профспілки, що життєвий рівень трудящих не буде знижений. А наприкінці травня 1997 р. було підписано угоду між профспілками і об'єднаннями підприємців, у якій передбачалося застосування економічних важелів для зменшення безробіття. Угоду називають новим "пактом Монклоа". Значні повноваження були надані автономіям. Водночас було поставлено питання про відміну загальновійськової повинності і переведення армії на професійну основу. У січні 1999 р. Іспанія вступила до Європейського економічного та валютного союзу, у 2002 р. слідом за іншими західноєвропейськими країнами ввела нову грошову одиницю — евро.

   Консерватори  зарекомендували себе як прихильники  новацій. Вони активізували роздержавлення власності. Лише в 1997 р. надходження  від приватизації становили 1,6 млрд. песет. Держава продовжила розпродаж  своєї* частки у багатьох компаніях (телекомунікаційна "Телефоніка", енергетична "Ендеса"). При цьому держава дотримувалася курсу на розпорошення власності у стилі народного капіталізму. Так, кількість власників акцій тієї ж "Телефоніки" сягнула 1,4 млн. Джерелом внутрішніх інвестицій стали іспанські банки.

   Водночас  відбувався процес транснаціоналізації  іспанської економіки. Та ж "Телефоніка" об'єдналася з "Бритіш телекомунікейшнз" та американською компанією "Ем-Сі-Ай" і утворила компанію "Консерт". Значна частина акцій іншої компанії телезв'язку — "Ретевізіон" — належить німецьким та італійським компаніям. Обидві іспанські компанії займають солідні позиції у телезв'язку латиноамериканських країн.

   Модернізація, таким чином, здійснювалася не тільки завдяки новим технологіям і новій техніці, а й пошукам нових форм господарювання в системі економічної демократії. Це засвідчує стан справ у енергетиці. "Електричний протокол", що набув чинності в січні J998 p., передбачав передачу енергосистем нового покоління тим, хто зможе зменшити собівартість електроенергії, оскільки від цього залежить конкурентоспроможність продукції. Лібералізація енергоринку надала можливість вибирати постачальників електроенергії.

   Пошук урядом Хосе Аснара важелів економічного успіху, довіра до нього громадян Іспанії забезпечили консервативній Народній партії чергову перемогу на парламентських виборах 12 березня 2000 р. Партія Аснара здобула 183 мандати із 350. Головні завдання, що їх ставить перед собою новий уряд Аснара — це боротьба з тероризмом і вирішення проблеми зайнятості (уже в 2001 р. безробіття скоротилося майже на 6 % порівняно з 2000 p.). Загальне погіршення господарської кон'юнктури у світі на початку XXI ст. не обійшло й Іспанію. 1 хоча темпи зростання виробництва у 2001 р. дещо сповільнилися (2,8 % проти 4,1 % у 2000 p.), однак Іспанія перебувала у кращому становищі порівняно з іншими європейськими країнами.

   Найбільш  розвиненими галузями іспанської економіки  є машинобудування, автомобіле- і  суднобудування, електротехнічна та хімічна промисловість. Водночас Іспанія — великий виробник вина, цитрусових, пшениці й рису. 1/10 частину ВВП становлять прибутки від туризму.

   Іспанія, обравши вільну ринкову економіку, не тільки відкрилася світові, а й  здійснює економічну політику завоювання ринків у Європі та світі високоякісною і дешевою продукцією. Іспанія — заможна країна. Близько 70 % населення становить середній клас. Середньомісячний дохід на душу сягає 2 тис. доларів. Іспанія ставить завдання до 2010 р. досягнути цілковитої зайнятості, а в перспективі — приєднатися до "великої сімки" найбільш розвинутих країн світу.

   Досить  інтенсивно розвивалися іспано-українські стосунки. 31 грудня 1991 р. Іспанія визнала  незалежність України, а ЗО січня 1992 р. встановила з нею дипломатичні відносини. У квітні 1992 р. між обома країнами було підписано Меморандум про консультації. 7—8 жовтня 1996 р. Іспанію з державним візитом відвідав президент України Л. Д. Кучма. Після завершення переговорів з королем Хуаном Карлосом та главою уряду Хуаном Аснаром було підписано Договір про дружбу і співробітництво між Іспанією і Україною. Тисячі українських дітей, особливо з районів, що постраждали від чорнобильської катастрофи, щороку оздоровлюються в Іспанії.