История української культури

Характерними виробами були широкі браслети, на яких зображувались складні орнаментальні композиції, звірі, птахи, казкові персонажі, танцюристи, музиканти.

Ювеліри широко застосовували техніку  скапі (орпаменти з най-топшого  дроту), штампування і тиснення.

Вершиною ювелірної техніки Київської Русі були вироби з перс-городчастої емалі — золоті княжі діадеми. Широко відома, наприклад, діадема з с. Сахнівки па Черкащині. Золоті пластинки діадеми прикрашені різнобарвним рослинним орнаментом, що був символом життєдайної сили, та перлинами; на середши пластинці зображено Александра Македонського, що злітає на небо, — мотив, у якому вбачають не тільки ілюстрацію до середньовічної легенди, а й образ Дажбога — захисника й покровителя Русі.

Отже, якщо у часи Володимира і Ярослава нова культура, активно утверджуючи себе, прагнула промовляти мовою монументальних архітектурних образотворчих форм, то в останню третину XI — на початку XII ст. образотворча мова стає більш динамічною, здатною виражати багату асоціаціями думку. Утверджується смак до вишуканих рафінованих форм.

2.Прикладне мистецтво:  церковне і народне

Прикладне мистецтво  слов'янських племен періоду формування держави Київська Русь характеризувалося  глибоким прагматизмом мислення, утилітарністю  і не було схоліє на сучасне декоративне  оформлення речей. Середньовічний майстер створював форму і орнамент речей, які набували символіки відповідно до ритуальної цінності і зразка. Відомо, що екстровертна форма моральної свідомості середньовіччя поєднувала художню символіку з матеріальною цінністю. Значну силу мали архетипові образи і підсвідоме. Саме тому символіка творів прикладного мистецтва тісно пов'язана з комунікативними і релігійними функціями, які доповнювалися соціальними, економічними, політичними. Прикраси визначали соціальний статус особи у становій ієрархії, мали сакральне і престижне значення. Визначне місце посідали твори мистецтва в системі уявлень про честь і славу. Вони поєднували в собі духовну цінність з релігійно-етичними мотиваціями. "церковно-монастирське"):. Впорядкування отримання данини, що сприймається або як феодальна рента, або як форма зовнішньої експлуатації за типом контрибуції (колективний характер панування однієї етнополітичної спільності над іншою), або як внутрішній податок, встановлений державою, висуває на перше місце в розвитку прикладного мистецтва міста, які брали участь у перерозподілі данини. Саме в них формується нова княжа адміністрація, посилюється процес консолідації панівної верхівки, у тому числі місцевої племінної, виникають нові типи прикрас не тільки воїнів-дружинників, а й "примучених" ними племен 2.

"Полюддя" — невід'ємна і суттєва риса соціально-політичного устрою Київської Русі, "кружляння", за Константином Багрянородним, мало і ритуально-магічний, і соціальний аспект, і свідчить не лише про численні функції князів

Запровадження християнства на Русі сприяло розвиткові прикладного мистецтва, що призвело до масового виробництва речей християнського культу — хрестів, іконок, медальйонів. Безумовно, ці твори мистецтва правильніше віднести до дрібної пластики, ніж до прикладного мистецтва з обов'язковою для них біфункціональністю — поєднанням і органічною сполукою утилітарної і естетичної функцій. Запозичені з Візантії образи і декор набувають місцевого забарвлення, і поступово формується нова, християнська і світська, іконографія творів мистецтва.

Походження давньоруського прикладного мистецтва.  Пам'ятки прикладного мистецтва східних слов'ян і Русі язичницької доби відомі з другої половини XIX ст. завдяки широким археологічним дослідженням дружинних курганів, знахідок скарбів прикрас. Джерелознавча база пізніше розширилася за рахунок сільських могильників, культурного шару давньоруських міст, особливо Києва, Чернігова, Галича, Райковецького городища та ін.

Волинська реміснича традиція або художня школа хвилею рознеслася по всіх землях Русі після Любецького з'їзду 1097 р. Саме тоді виразно оформилася нова художня система із семантикою образів в прикладному мистецтві — створення нового стилістичного витриманого убору. Розвиток волинської традиції, можливо, був пов'язаний з переселенням частини майстрів у міста Середнього Подніпров'я. Саме з цією школою можна пов'язати розвиток "каролінгського" або "старохорватського" плетива, спільного як для болгарських рукописів X ст., так і для чернігівської скульптури XII ст.

Пам'ятки християнського мистецтва.  Культурні й релігійні зв'язки Русі з Візантією з кінця X ст. набули такого інтенсивного характеру, що у XIX ст. давньоруське мистецтво розглядалося як складова частина візантійського. Корекція поглядів перших дослідників, у тому числі Н. П. Кондакова, проведена Г. Ф. Корзухіною, яка не тільки довела місцеве походження частини хрестів-енколпіонів, іконок, а й визначила величезний обсяг імпорту церковного начиння: літургійного посуду, світильників (хоросів), панікадил, кацей тощо.

До видатних пам'яток християнського мистецтва належать Малий і Великий сіони з ризниці Софійського собору в Новгороді. На думку В. Г. Пуцко, Малий сіон — константинопольського походження і виготовлений в середині XI ст., він став зразком для Великого сіону, виготовленого в Києві між 1113 і 1125 рр. на замовлення Володимира Мономаха. І. А. Стерлігова заперечує київське походження Великого сіону і вважає, що його виготовлено у Новгороді в 10—20-х роках XII ст.

Іконоста́с (іконостав, грец. — образ і місце) — стіна з ікон у храмі східного (візантийського) обряду, яка відокремлює вівтар від центральної частини. Має «царські» та двоє бічних «дияконських» дверей (воріт). Іконостас стоїть на підвищенні — солеї, за «царськими» воротами має завісу.

Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я та азійського китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.

Головними культурними  центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде». Цей князь розбудував Берестя і Кам'янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом та Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спаський монастирі.

Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок також не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів.[26].

Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 — 15 століть[27]. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах, що ймовірно свідчить про католицькі впливи на майстрів західноруських земель. Моду у декоративному мистецтві, особливо у обробці зброї і військових знарядь, диктували азійські країни.

Починаючи з 13 століття на території князівства поширилася нова для Русі культура західноєвропейського лицарства. Відомо, що галицько-волинські князі і бояри неодноразово проводили лицарські турніри, які називалися «іграми». Разом з різними запозиченнями у військовій справі, розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.

Розвиток культури в  Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу