Густинський літопис як джерело української етнографії

 

Вступ

Густинський літопис –  цінне джерело української історіографії  і мовознавства початку XVII ст. – є разом з тим і чудовою етнографічною пам’яткою. У ньому найбільш яскраво втілились етнографічні традиції стародавньоруського літописання. Ряд розділів її («Летописец о нашом народе, от коего на израсте, и како и корда на сія страны вселился, и чего ради Русю наречеся»; «О начале козаков»; «О идолах Руских») мають етнографічний характер. Густинський літопис, або як названий він автором – «Кроймика», що базувався на численних руських, польських і грецьких джерелах, не є простою компіляцією.

За справедливою оцінкою  радянського історика Марченка М. І., це «твір з певними власними тлумаченнями фактів, запозичених автором із різних джерел, з оригінальними поглядами  його складача на історію як предмет».

Написання твору, на думку  більшості дослідників, відноситься  до початку XVII ст. (приблизно 1620 р.) ¹. Вважають, що автором його міг бути відомий на той час український письменник Захарій Копистенський.

Пам’ятка дійшла до нас у списку, виконаному ієромонахом Михайлом Лосицьким 1640 р. в Густинському монастирі (біля Прилук), тобто там, де і був знайдений.

Переписуючи літопис, М. Лосицький  мав на меті поширення серед знань  про минуле своєї батьківщини, передачу їх з покоління в покоління, врятування від забуття нащадками. Літопис, отже, ще до публікації його, що відбулась  лише в новітній час, як і більшість  тодішніх літературних творів, поширювався  в рукопису.

 

 

 

Походження назви  «Русь»

Що ж до етнографічного змісту, то тут особливо помітна  розробка тієї ж проблеми походження Русі, «Российского народа, от коего  колена израсте, и како и корда  в сія страны вселися, и чесо ради Русю наречеся».

Складач Густинського літопису наводить з цього питання дані Початкового літопису про розселення слов’янських племен і х сусідів. Оригінальною в пам’ятці є розвідка про походження терміна Русь – «чесо ради наш народ Русю наречеся». Підхід автора до розв’язання цього питання, можна сказати, суто науковий. Боючись бути необачним, він уникає категоричних тверджень. «Есть здѣ, - говорить він, - недоуменіе многим, откуда, і в кая лѣто, и чесо ради наш словенський народ наречеся Русю». Шукаючи відповідь, складач пам’ятки звертається до чисельних руських, грецьких, античних джерел, наводить різні міркування їх авторів щодо питання. Цікаво відзначити, що серед інших поглядів, вже тут висловлено походження назви «Русь» від «рѣки, глаголемые Рось».

Авторитет Початкового літопису, однак, був для автора настільки  великим, що він зрештою приєднується до думки «отца нашого Нестора, лѣтописца  Русского», і виходячи з аналогій у інших народів («понеже в  оная времена от вожов своїх славных и храбрых, народы и языки обыкошася именовати, яко же ляхи от Леха, чехи от Чеха и проч») виводить «Русь от Рурика князя своего»².

 

 

 

 

 

 

 

 

«О козаках»

Досить цінним в етнографічному відношенні розділом Густинського літопису є невеличкий розділ «О козаках». Він  містить в собі чи не першу в  науці розвідку про походження, етнічну  належність, спосіб життя запорізьких  козаків.

Інтерес автора пам’ятки до козаків був цілком закономірним. Бурхливі політичні події на Україні в XVI – на початку XVII ст., зокрема вихід на міжнародну арену запорізького козацтва і його роль у боротьбі з турецько-татарськими загарбниками, а пізніше – з агресією польських панів, спрямовують інтереси українських книжників по лінії виявлення етнічних джерел, розповідної українського козацтва, його способу життя. Зокрема, до характеристики українського козацтва з боку його походження, національної належності і способу життя звертаються складачі «Протестації»³.

Автор Густинського літопису розглядає козаків як «народ Рускій». Самий термін «козак» виводиться ним від власного імені «Козак», яким буцімто називався перший вибраний «спосредь себе» отаман козаків: «от него же и сами потом козакам нарекошася».

Виникнення запорізького козацтва справедливо пов’язують автором з боротьбою проти турецького-татарських загарбників. Автор, однак, розглядає козаків не стільки як захисників українського народу, скільки у вигляду молодців, що «начаша сами в татар скую землю ходити, а оттуда многия многия добытия приности… и даже доселе не перастают пакости творити Татаром и Турком». Густинський літопис, що був написаний у монастирі, являв собою пам’ятку феодальної літератури. Не дивно тому, що соціальна суть козацтва у пам’ятці не була відбита.

В розділі «О козаках» ми зустрічаємо найбільш ранні, хоча й  дуже короткі, відомості про спосіб життя, звичаї козаків. «А старійшину себе сзбирают спосередѣ себе, мужа храбра и смісленна по поему древнему обычаю; живут всегда на Запорожю, рыбы ловяще, их же без соли на солнцу сушат; а на зиму насходяться кардо во свій град, толко з килка сот оставляют на курень стрещи стрѣльбы и чолнов, а на лѣто паки обираються. И сим образом, козаки начало свое пріяше»⁴.

Отже, інтерес до походження слов’ян, що виник ще в Стародавній Русі, в українських письменників поглибений, поновлений інтересом до виникнення власне українського («руського») народу, «козаков».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«О идолах Русских»

Цінним в етнографічному відношенні є розділ літопису «О идолах Русских». Тут ми зустрічаємось з  однією з найбільш ранніх форм вірувань слов’ян. Автор вертається до цього питання не тому, що стародавньоруські боги, за його словами, «достойны суть воспоминания, но да увидим, каковою слепотою тогда діавол бяше человѣки и в таковое безуміе приведе; яко не токмо не знаху истинного бога, но еще приведе их в се, яко и худым и бездушным вещем и стихіям догоподобную часть воздаваху».

В цьому вступі автора звертають  на себе увагу два моменти: приступаючи  до описання дохристиянської релігії  слов’ян, складач пам’ятки керується вже поклоніння «бездушним вещем и стихиям» являє собою одну з небагатьох у ранній схаднослов’янскій літературі звісток про тотемізм слов’ян, зокрема східних. Вказівки про тотемізм слов’ян містяться також вкінці розділу «О идолах Русских». «Иные же, - говорить автор, - не только поклонялись многочисленным богам, но кладезем, езером рощеніям жертвы приношаху. О сих единому нѣкоему богу на жертву людей топяху». Автор зауважує, що і «доныне иѣкоих странах… во день пресвітлого Воскресения Христова, собравшеся юніи и играюще, вплетают чловека в воду», що призводить досить часто до смерті; або ж тільки обливаються водою. Це явище справедливо розглядається автором як пам'ять минулого, тобто пережиток анімізму.

У розділі «О идолах Русских» наводяться короткі, але досить ґрунтовні  нотатки про кожного з стародавньоруських богів. На перше місце, як головне  божество, ставиться Перун. «Во-первых Перконс, сие есть Перун, ему же в руках старѣйший бог, создан на подобіеє человѣче, ему яко Богу жертву приношаху и огонь неугасающий з дубового древія непрестанно палаху: аще ли бы случилося за нерадением служащаго іерея когда сему огню угаснути, такового іерея без всякого извѣта и милости убіваху»…⁵

У такому ж плані описуються і інші божества: «Волос», «Позвизд», «Ладо», «Купало», «Коляда». При цьому  наводяться аналогії з іншими слов’янськми народами і греками, а також відзначається побутування тих чи інших пережиточних форм у часи складання автором літопису.

Особливо цінні свідчення автора про форми купальської обрядовості, що побутувала в його час. «Сему Купалу, бѣсу, - пише автор, еще и доныне по нѣкоих странах безумныи пам'ять совершают, начеше іюня 23 дня, в навечеріе Рождества Іоанна Предтечи, даже до жатвы и далѣй, сицевым образом: с вечера собираются простая чадь, обоего пола, и соплетают себе вѣинцы из ядомого зелія, или коренія, и препоясавшися былием возгнѣтают огнь, инде же поставляют зеленую вѣтвь, и емшеся за руцѣ около ображаються окрест оного огня, поюще своя пѣсни, переплетающе Купалом; потом чрез оный огнь прескакуют, оному бѣсу жертву себе приносяще»⁶.

Тут перш за все є вказівка про точну дату початку святкування дня Івана Купала – 23 червня; далі з цього опису стає відомим, що на початку XVII ст. купальські гри відбувались не тільки в ніч під Івана Купала, як зображується іноді в сучасній науковій літературі, але до самої «жатвы и далѣй», тобто на протязі всього літа. На початок XVII ст. святкування дня Івана Купала зробилось уже надбанням лише «простой чади», тобто народних мас.

Нарешті, про плигання через  вогонь автор досить ясно говорить як про відгук жертвоприношення, що колись робилося на честь божества Купали («оному бѣсужертву себе приносяще»), а не як про засіб очищення.

Таким чином Густинський  літопис дає найбільш ранній опис народного свята Івана Купала.

Крім зазначених вище, в  літопису названі ще стародавньоруські  божества «Хорса, Дажбог, Стрибог, Семаргл, Макош». Отже, Густинським літописом  в українській науці кладеться  початок вивченню стародавньоруських і українських народних вірувань, свят з їх обрядовістю.

Автору Густинського літопису відомі численні біблейські й історичні  племена та народи: «эллины», «римляне», «пафлягоняне», «половцы», «варяги», «скифы» і ін. Як сусіди українців згадуються «москва, турки, татари», «ляхи», «литва». Крім того автор розрізняє територію «Белой Руси».

Відбиваючи новий історичний етап – етап розвитку на базі стародавньоруської народності трьох нових утворень: росіян, українців, білорусів, - етнографічні знання українців передають вже  нову етнічну карту Східної Європи і прилеглих областей. Племінний  поділ Русі замінюється територіальним поділом, причому у складача Густинського літопису це – поділ не по князівствах  і не по містах, а по «волостях». На території «Руськой земли» автор  літопису на підставі, слід гадати, діалектних та культурно-побутових ознак виділяє  «Волинь», «Подоля», «Украйну», «Подгоря».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Таким чином, етнологічна  традиція давньоруського літописання  знаходить своє продовження в  українських літописах XVI – початку XVII ст., зокрема Густинському, який хоч  і є в першу чергу історичним джерелом, все ж таки містить багато відомостей з етнографії України.

До того ж в нових  історичних умовах XV – середини XVII ст. уявлення українців про навколишні народи поглиблюються, нагромаджуються дані про раніше невідомі племена та народи або нові етнічні утворення. Етнографічні знання українців XV – середини XVII ст. відбивають іншу, ніж за часів Стародавньої Русі, етнічну карту Східної Європи. Поглиблюється розуміння специфіки племен і народів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Полное собрание русских  летописей…, – Т. II. -С.-Пб., 1843.

2. Горленко В.Ф. Нариси  з історії української етнографії. – К.: Наук, думка, 1964.-247 с.

3. Грицай М. С. Давня  українська література. – К: Вища  школа, 1989. -414 с.

¹ Член-кореспондент АН УРСР П. М. Попов вважає, що Густинський літопис з’явився не раніше третього десятиріччя XVII ст. і не пізніше середини XVII ст..

² «Полное собрание руських летописей…», т. ІІ, стор. 236.

³ «Статьи по славяноведению», віп. ІІІ, стор. 148-150.

⁴ «Полное собрание руських летописей…», т. ІІ, стор. 368.

⁵ «Полное собрание руських летописей…», т. ІІ, стор. 256-257.

⁶ «Полное собрание руських летописей…», т. ІІ, стор. 257.