Голодомор в Україні

                                    Голодомор 1932 – 1933 років в Україні і на Харківщині  

     Українською катастрофою ХХ століття називає  сучасна громадська думка голодомор 1932 – 1933 років в Україні. Терор  голодом, запроваджений сталінським  тоталітарним режимом в Україні, заподіяв смерть мільйонів хліборобів. Адже від голоду, масових репресій і депортацій Україна втратила більше, ніж за роки Першої світової та громадянської воєн. 
    Проблема голодомору 1932 – 1933 років в Україні 74 роки поспіль живе в пам’яті українського народу і хвилює світове співтовариство. Вона замовчувалася в СРСР десятиліттями. 
 В Україні стало можливим говорити про голодомор після грудня 1987 року. 26 листопада 1998 року підписано Указ Президента України "Про встановлення Дня пам’яті жертв голодомору". У 2000 році цей день отримав назву День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій і відзначається кожну четверту суботу листопада. У травні 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала голодомор 1932 – 1933 років актом геноциду. Але це рішення пройшло з мінімальним результатом – 226 голосів. Натомість на вересень 2003 року офіційні документи з приводу голодомору в Україні ухвалили Бельгія, США, Канада, Аргентина. Факт геноциду українців сталінським режимом у 1932 – 1933 роках офіційно визнаний урядами 8 країн, серед яких Австралія, Угорщина, Ватикан, Литва, Сполучені Штати Америки. Згідно зі ст. 2 Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду і покарання за нього під дефініцією "геноцид" мається на увазі "будь-яке з діянь, які вчиняються з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку". 
 Голодомори 1921 – 1923, 1932 – 1933 та 1946 – 1947 років названі геноцидом Українського народу і в Указі Президента України В.А.Ющенка від 4 листопада 2005 року № 1544 "Про вшанування жертв і постраждалих від голодоморів в Україні". Крім того, Президент України подав на розгляд Верховної Ради України законопроект, у якому голодомор 1932 – 1933 років кваліфіковано як акт геноциду Українського народу. 
 Нинішнє покоління задається питанням: "Чи була альтернатива подіям в Україні початку 30-х років і чи були жертви українського народу неминучими"? Наприкінці 20-х – початку 30-х років Радянський Союз високими темпами перетворював у життя грандіозні плани індустріалізації своєї економіки. Протягом чотирьох років (перед 1932р.) чисельність міського населення країни виросла на 12,4 млн. чоловік, що вимагало збільшення виробництва продуктів харчування, не кажучи вже про зростання потреб промисловості у сільськогосподарській сировині та експортних потреб у хлібі, яким оплачувалися закупівлі промислового обладнання. Для того, щоб збільшити виробництво зерна, необхідно було матеріально зацікавити селян. Але такий шлях не відповідав генеральній лінії політики більшовиків на селі. На практиці майже весь товарний хліб, вироблений як колгоспами, так і одноосібниками, вилучався в рахунок хлібозаготівель. Коли підрахували, що Україна за підсумками хлібозаготівельної кампанія 1931 року здала на 20 млн. пудів хліба менше, ніж було заплановано, Сталін і Молотов у січні 1932 року направили С.В. Косіору, членам Політбюро ЦК КП(б)У та членам Політбюро ЦК ВКП(б) телеграму, в якій рішуче вимагали безумовного виконання хлібозаготівель. У телеграмі прозвучав недвозначний натяк: "Кто тут виноват: высший уровень коллективизации или низший уровень руководства делом заготовок?" 
 В умовах тоталітарних методів керівництва країною плани хлібозаготівель встановлювалися, виходячи не з реальних можливостей ослабленого розкуркуленням села і навіть не на підставі реального (комірного) збору збіжжя, а умовної (біологічної) врожайності. Американський дослідник М.Таугер, аналізуючи об’єктивні причини зниження в СРСР у 1932 році валового збору зернових, прийшов до висновку, що зерна було зібрано приблизно на 100 млн. центнерів менше, ніж значиться в офіційних даних. Це підтверджується також і матеріалами офіційної статистики, зокрема, даними із статистичного збірника "Сельское хозяйство СССР" за 1935рік, де наводяться цифри заготовленого у 1932 році хліба (187 млн. 760,6 тис. центнерів – 36,9 % валового збору зерна). Це значить, що обсяг валового збору у 1932 році дорівнює трохи більше 500 млн. центнерів, а не 698,7 млн., як стверджував Сталін на XVII партз’їзді. 
 Але навіть зібраного у 1932 році хліба було б вдосталь і до масового голоду не дійшло, якби хлібозаготівельна кампанія проводилась по-іншому. 
 Норми здачі хліба державі були встановлені ще у квітні 1930 року, року першого врожаю в умовах колгоспної системи. Новим Законом про Єдиний сільськогосподарський податок на 1930/31 рік для України було визначено значно вищі, порівняно з іншими союзними республіками, норми прибутковості майже по всіх видах оподаткування. За гектар засіяної землі українські хлібороби повинні були вносити 58 карбованців, білоруські – 55 крб., закавказькі – 52 крб., російські – 46 крб. За велику рогату худобу по Україні повинні були сплачувати 21 крб., Білорусії – 17,5 крб., а по інших республіках – від 13 до 15,5 крб. Вражаючим є те, що навіть за таку екзотичну для України худобу, як верблюди, було визначено податок у 26 крб., коли для Середньої Азії податок за них складав 13 – 15 крб. 
 Якщо Українська СРР, отримала вищі норми оподаткування, порівняно з іншими союзними республіками, то Харківщина, як столичний регіон, оподатковувалася у межах України на ще більш високому рівні. Як свідчить Обов’язкова постанова Харківського окрвиконкому від 29 травня 1930р. № 50 "Про порядок переведення по Харківській окрузі єдиного сільського господарського податку на 1930 – 1931 рік", норми прибутковості, а з ними і розмір податку, встановлювалися таким чином, що найвищий розмір податку отримали найближчі до м. Харкова райони – Харківський, Мереф’янський, Люботинський,     Вільшанський та землі під сільськогосподарськими угіддями, включені до Харківської міської зони (від 80 до 88 крб. та 110 крб. за га відповідно). 
 З матеріалів, що зберігаються у колишньому Кремлівському архіві Політбюро ЦК КПРС, видно, що середня врожайність за 5 років перед 1932 роком знизилась майже на 30%, по Україні цей показник склав більше 43% (у 1927 році, до колективізації – 11,2 ц/га, 1931 – 8,3 ц/га). Між тим хлібозаготівлі росли з року в рік. По Україні їх приріст у 1931/32 році порівняно з 1929/30 роком склав 36,7%. 
 22 жовтня 1932р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення: "З метою підсилення хлібозаготівель відрядити на 2 декади повноважні комісії під керівництвом В.М. Молотова на Україну, під керівництвом Л.М. Кагановича – до Північно-Кавказького краю". 
 5 листопада 1932р. Молотов і секретар ЦК КП(б)У Хатаєвич дали директиву обкомам, вимагаючи від них невідкладних і рішучих заходів з виконання декрету від 7 серпня 1932р. (сумнозвісний закон 7/8, в іншій інтерпретації – закон про 5 колосків) "з обов’язковим та швидким проведенням репресій та нещадної розправи із злочинними елементами у правліннях колгоспів". 
 18 листопада 1932р. ЦК КП(б)У під тиском Молотова ухвалює постанову "Про заходи з посилення хлібозаготівель", яка поклала початок вимиранню українського селянства. Цією постановою вводилося таке невідоме жодній системі судочинства покарання, як занесення колгоспів, сіл або цілих районів на "чорну дошку". А тому в постанові надано роз’яснення цього нечуваного терміну: 
 а) негайне припинення підвозу товарів, повне припинення кооперативної та державної торгівлі на місці і вивезення з відповідних кооперативних лавок усіх наявних товарів; 
 б) повна заборона колгоспної торгівлі як для колгоспів, колгоспників, так і для одноосібників; 
 в) припинення усякого роду кредитування та дострокове стягнення кредитів та інших фінансових зобов’язань; 
 г) перевірку та очищення колгоспів з вилученням контрреволюційних елементів – організаторів зриву хлібозаготівель." 
 Постанова приписувала припинення завезення і продажу всіх, без винятку, промтоварів до сіл (і без занесення їх на "чорну дошку"), які незадовільно виконують хлібозаготівлі. 
 Попри те, що ЦК КП(б)У володів інформацією про реальні обсяги вирощеного хліба, він цією постановою приписав заготівельним бригадам вилучати, у випадку повної відсутності зерна, інші види продовольства (картоплю, буряк, капусту, всі без винятку продукти тваринництва). Щодо одноосібників дозволялося застосовувати натуральні штрафи у вигляді встановлення додаткового завдання з м’ясозаготівель у розмірі 15-місячної норми здачі м’яса. Основний план при цьому не знімався. Заготівлі з урожаю 1932 року в хліборобних районах тривали до січня 1933 року. У "боржників" були конфісковані всі продукти тривалого зберігання. Звідси масштаби голоду. Загинула п’ята частина сільського населення України. 
 Росія через своє Міністерство закордонних справ назвала Голодомор 1932 – 1933 років в Україні "так званим "голодомором" і заявила, що не визнаватиме його геноцидом за етнічною ознакою. "Абсолютно очевидно, что проводилась она (політика, що призвела до голодомору) не по национальному признаку". Між тим, МЗС Російської Федерації намагається приховати очевидні речі. Голод, як наслідок сталінського методу колективізації, панував у всіх регіонах СРСР, де держава конфіскувала собі весь хліб – основний продукт харчування. Голод забрав життя тисяч селян. 
 В Україні та на Кубані, де основну масу населення складали етнічні українці, він, на відміну від інших хліборобних місцевостей Радянського Союзу, набув масштабів ГОЛОДОМОРУ. Комісії з Москви на чолі з Молотовим (в Україні) та Кагановичем (на Кубані) змусили місцеві партійні організації вдатися до жорстоких репресивних заходів, викачати з села УСІ ЇСТИВНІ ПРОДУКТИ. 
 Спроби селян уникнути неминучої смерті шляхом втечі були заблоковані розставленими повсюди так званими "заградотрядами" із працівників ГПУ та мобілізованих у містах комсомольців та комуністів. Подібних військових операцій з огородженням територій в інших голодуючих місцевостях СРСР не було. 
 Італійський консул у Харкові Сержіо Граденіго писав послу Італії в Москві, що "наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому і, либонь дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а то й про українську проблему, бо Україна стане де-факто територією з переважно російським населенням". 
 22 січня 1933 року Сталін і Молотов підписали директиву ЦК ВКП(б) та РНК СРСР партійним, радянським та каральним органам окремих районів, де спеціально відзначалося, що на Кубані і в Україні почався масовий виїзд селян у центрально-чорноземну зону Росії, на Волгу, Московську і Західну області, в Білорусію. "Тих, хто пробрався на північ" приписувалося негайно заарештовувати і висилати на місця попереднього проживання.  
 Такі процеси відбувалися попри те, що з метою недопущення неконтрольованих міграцій населення 27 грудня 1932 року з’явилася постанова про запровадження паспортної системи. Селян було виключено із категорій громадян СРСР, яким видавалися паспорти.  
 В результаті в селах України люди, не отримуючи допомоги ззовні і не маючи можливості врятуватися на законних підставах, вимирали масово. Між тим, новий перший секретар Харківського обкому КП(б)У П.П.Постишев, виступаючи 4 лютого 1933 року на об’єднаному пленумі Харківського обкому та міському КП(б)У, констатував: "Ви знаєте, що хлібозаготівельна кампанія поточного року проходила і на жаль досі ще проходить на Україні край незадовільно. Держава не отримала тієї кількості хліба, якої вона мала всі підстави очікувати від України, не кажучи вже про те, що у відношенні термінів виконання хлібозаготівельного плану партійні організації України, в першу чергу парторганізація Харківської області, ідуть далеко не на першому місці в Союзі". 
 Аналізові "помилок" Харківської парторганізації у керівництві сільським господарством і організації хлібозаготівель Постишев присвятив третину доповіді. І жодним словом не згадав, що протягом кількох місяців з початку хлібозаготівель страшною смертю вимерла майже третина сільського населення області. Саме за таке нагадування поплатився посадою попередник Постишева Р.Тєрєхов, якого Сталін назвав казкарем. 
 За кількістю померлих Харківщина утримувала сумне лідируюче місце. Лише за 3 місяці 1933 року в Харківській області, до складу якої на той час, крім районів нинішньої Харківської, входили також більшість Сумської, Полтавської та деякі райони Київської області, померло понад 600 тис. чоловік. Науковці Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна вивели коефіцієнт смертності за 1929 – 1933 роки у регіонах, заселених українцями. У Харкові він перевищив 25%. 
 Про масштаби смертності у селах області та у м. Харкові свідчить лист голови Харківського облвиконкому Шелехеса до ЦК КП(б)У від 30 травня 1933 року. В ньому, зокрема, вказується, що за неповними даними районів, у зв’язку з тим, що смерть взагалі не реєструється органами ЗАГС, є села, де за останні 3 місяці померло 450 – 600 чоловік, по багатьох селах виділені спеціальні підводи, які їздять по дворах і збирають трупи. На вулицях Харкова лише протягом 27 – 28 травня 1933 року підібрано 5447 чоловік та 147 трупів. Приплив жебракуючого та голодуючого елемента останнім часом все збільшується. Так, безумовно буде і надалі. 
 Уточнені дані людських втрат міг би дати всесоюзний перепис населення 1937 року. Однак, його результати були знищені, а виконавці репресовані. Разом з тим, всесоюзний перепис населення 1939 року, проведений під пильним оком влади, не зміг повністю приховати катастрофічні наслідки голодомору 1932 – 1933 років в Україні, що не були подолані навіть до кінця 30 років. За даними цього перепису, чисельність населення України складала 30960,2 тис. чоловік (проти 31901,4 тис. чоловік на початку 1933 року, тобто менше на 941 тис. чоловік), а чисельність українців, які мешкали в 1939 р. на всій території СРСР, дорівнювала за ним 28,1 млн., тоді як у 1926 – 31,2 млн. 
 Про масштаби голодомору можна судити також за такими даними: населення СРСР з осені 1932 до квітня 1933 років скоротилося з 165,7 млн. чоловік до 158 млн. або на 7,7 млн., головним чином за рахунок сільського населення. Цифра 158 млн. чоловік надається Б.Ц.Урланісом із застереженням як "приблизна". 
 Динаміку смертей, а не фактичну їх кількість, по Харківській області можна прослідкувати завдяки підрахункам, проведеним 2002 року на замовлення організаційного комітету з підготовки та проведення в області заходів у зв’язку з 70-ми роковинами голодомору в Україні працівниками районних відділів РАГС Харківської області (у її сучасних межах) за книгами реєстрації смертей. Неповнота цих даних обумовлюється тим, що по-перше, велика кількість книг не збереглася, по-друге – не всі смерті реєструвалися. Слід зазначити, що такий підрахунок проводився вдруге. (Результати першого зберігаються в документах науково-допоміжного фонду Харківського історичного музею і опубліковані в книзі "Чорні жнива. Голод 1932 – 1933 років у Валківському та Коломацькому районах Харківщини (документи, спогади, списки померлих)". Упор. Т.В.Поліщук. – Київ – Харків – Нью-Йорк – Філадельфія. – 1997). Повторні підрахунки дали інші цифри, але тенденція не змінилась. Загальна кількість зареєстрованих смертей у 1933 році на території сучасної Харківщини складає 120 750 (разом з м. Харковом, де зареєстровано 33 900 смертей). Порівняно з НЕПівським 1925 роком це більше ніж у чотири рази, а з 1935 роком, останнім роком перед масовими політичними репресіями – вшестеро. 
 Серед перших сіл Харківщини, занесених на "чорну дошку", були с. Лютеньки та Кам’яні Потоки. Відсутність їх на сучасній карті області говорить сама за себе. 
 У грудні 1932 року на допомогу Молотову до Харкова прибув Каганович, який на цей час "успішно" завершив свою місію на Північному Кавказі. 29 грудня 1932 року за його участі Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило директиву обкомам і крайкомам партії, у якій колгоспам, що не виконують плану хлібозаготівель, приписувалось негайно, протягом 5 – 6 днів здати "все наявне зерно, у тому числі й так звані засівні фонди". Будь-яка затримка розглядалась як саботаж з боку районного керівництва. 
 У період заготівельної кампанії 1932 – 1933 року було знято з посад 922 секретарів райкомів, голів районних контрольних комісій, культосвітпрацівників, 716 голів райвиконкомів, інших керівних працівників (25-30% від загальної кількості цих кадрів). Більшість з них була репресована. 
 Одним з найбільш постраждалих від голодомору районів Харківської області був Валківський. Як свідчить відозва бюро Валківського райпарткому та президії райвиконкому від 21 грудня 1932р. "До всіх колгоспників та трудящих одноосібників та середняків Валківщини", Валківський район на кінець 1932 року був на грані занесення на "чорну дошку". Через це до району було припинено завезення промислових товарів. У зв’язку з цим у районі було об’явлено штурмовий декадник завершення хлібозаготівель. Мобілізовувався весь партійний та комсомольський актив, найвитриманіші члени профспілок. Було розроблено детальний план декадника, що нагадував план військової кампанії. Для проведення хлібозаготівель утворювалися спеціальні бригади до 20 чоловік, на 50-70 дворів кожна. До невеликого села Гонтів Яр із села Огульці направлялась бригада з 20-ти осіб, до Шляхового з Литвинівки – теж 20 осіб. До великого села Коломак було направлено 4 бригади загальною чисельністю 70 осіб. Завдання бригад полягало у конфіскації продовольства в одноосібному секторі (у колгоспів на той час уже все забрали). Бригади повинні були зібрати одноосібників на збори і протягом 10 діб добитися повного виконання плану хлібозаготівель. Для кожної бригади встановлювалися щоденні завдання, вони повинні були діяти на засадах соцзмагання та ударництва. 
 Контроль за роботою бригад здійснювали трійки у складі: голова сільради, секретар парторганізації та уповноважений районного партійного комітету. На кожному кутку необхідно було завести червоні та чорні дошки для висвітлення результатів роботи бригад, а останнім – вручати за підсумками дня червоний або рогожаний прапор. Внаслідок цієї штурмової декади кількість населення Валківщини на початку 1934 року порівняно з початком 1932 зменшилась майже по всіх селах, зокрема по сільрадах. Не менш промовистим є документ по Балаклійському району – "Директивний лист секретаря Балаклійського райпарткому Науменка та голови райвиконкому Урусова до секретарів парторганізацій та голів сільрад району". Ця директива відправлена після надходження зведення начальника Балаклійського райвідділу міліції Соловйова від 11 травня 1933 року щодо проведення кампанії ліквідації безпритульності дітей по райцентру і військовій зоні. Міліцією було затримано 300 дітей, в основному із сіл Яковенкове (60 чоловік), Борщівка (50 чоловік), Бригадирівка (50 чоловік), Гусарівка (40 чоловік). 
 Поряд з конкретними заходами на припинення зростання безпритульності, у тому числі організації продовольчої допомоги сім’ям, гарячих сніданків у школах і т. ін., у директиві, в дусі тогочасної риторики, зазначається: "У низці сіл району недооцінюють політичну шкоду зростання безпритульності, що масові відходи дітей стали небезпечним джерелом поширення епідемії (сипний тиф), не помічають за всім цим провокаційних дій класового ворога" і жодного слова – про причину появи такої кількості безпритульних дітей. 
 Про загрозливе зростання дитячої безпритульності у Харкові і необхідності додаткового відкриття дитбудинків повідомляв голова Харківського облвиконкому Шелехес у вже згадуваному листі до ЦК КП(б)У від 30 травня 1933 року. Зазначаючи, що лише за 5 місяців 1933 року контингент дітей у дитбудинках Харкова та області виріс на 14 185 дітей (більше ніж вдвічі), потік безпритульних дітей не припиняється. Лише за 1 день – 25 травня на Харківському залізничному вокзалі було підібрано 2 тис. дітей, а за ніч з 27 на 28 травня по м. Харкову – 700 дітей. 
 Вимирало, перетворювалося на маргиналів майбутнє українського народу – його діти. 
 Указ Президента України В.А. Ющенка від 4 листопада 2005 року встановлює: "Здійснення конкретних, дієвих заходів для вшанування пам’яті жертв та підтримки осіб, які постраждали від голодоморів в Україні, виховання поваги до історичного минулого, до людей, які пережили трагічні сторінки в історії Українського народу, є пріоритетними завданнями центральних та місцевих органів виконавчої влади". Має бути надана політико-правова оцінка голодоморів Українського народу та визначено статус громадян, які постраждали від голодоморів. 
 Голодне лихоліття 33-го – не просто історична минувшина, а незагойна фізична і духовна рана українського народу, яка жагучим болем пронизує пам’ять багатьох поколінь. Сьогодні треба говорити про минуле задля майбутнього, адже безпам’ять породжує бездуховність, котра наче ракова пухлина роз’їдає тіло й душу нації – перекреслює її історію, паплюжить традиції й руйнує соціокультурну самобутність народу. Українці, як історична нація, мають зберегти пам’ять про українських хліборобів, жертв цілеспрямованого державного терору.