Галицько-Волинське князівство

 

Географічна віддаленість від  Орди створювала для цього сприятливі умови: сюди майже не навідувались ханські  намісники – баскаки, тут не здійснювалися  тотальні переписи населення з метою  обкладання даниною. Тож головний обов’язок  князя полягав лише в наданні  хану допоміжних збройних формувань  під час його походів на Польщу та Литву.

 

Данило спорудив низку  укріплених міст, які мали, за словами  літопису, стати опорою «проти безбожних  татар». Поступово, спершу дуже обережно, князь почав шукати союзників  для боротьби з ординцями і  уклав військові угоди зі своїми колишніми ворогами – польськими й литовськими князями та угорським  королем.

 

Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич, молодший брат Олександра Невського. Шлюб дочки Данила та Андрія скріпив союз двох найвпливовіших руських князів.

 

Ординці вирішили розбити  русичів поодинці та наслали на Андрія у 1252 р. величезне військо. Втративши  престол, той змушений був втекти до Швеції.

 

Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, папа римський Інокентій  ІV пообіцяв оголосити хрестовий  похід проти татар і коронувати князя за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою. Намагаючись використати всі  сили у боротьбі проти іга, Данило погодився. У 1253 р. в м. Дорогочині Данило був коронований папським легатом.

 

Показово, що західноєвропейські хроніки вже задовго до здійснення коронації називали Галицько-Волинське  князівство королівством. Тож, надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа рахувався з реальними фактами. Взаємини холмського двора з Римом  мали політичний характер.

 

Однак плани хрестового походу залишилися не реалізованими. Не отримавши  реальної допомоги, Данило розірвав угоду  з Ватиканом і виступив сам  проти Орди. Наприкінці 1254 р. його військо  відвоювало землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Намірам  Данила визволити Київ перешкодила  зміна позиції литовського князя  Міндовга, який розірвав військовий союз з Галицько-Волинським князівством. Протистояння Литві безперервно  тривало впродовж 1255–1256 рр.

 

В 1258 р. татари на чолі з Бурундаєм  повели масований наступ на князівство Данила і змусили його зруйнувати власні великі фортеці – Львів, Володимир, Лучеськ, Кременець. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму.

 

У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад  Галицько-Волинського князівства. Волинню  до 1270 р. володів його брат Василько, а Галичиною та Холмщиною –  сини Данила Лев, Мстислав і Шварно.

 

Лев (1264–1301) переніс столицю  князівства до Львова. Домовившись  із татарами, він здійснив спільні  походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим  та Ужгородом, а також Люблінську землю. Завдяки цьому територія  Галицько-Волинської держави стала  найбільшою за всю свою історію.

 

По смерті Лева його син  Юрій І (1301–1308 чи 1315) знову очолив єдину  Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів  на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства став Володимир-Волинський.

 

Скориставшись з внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-Волинське  князівство змогло на деякий час знову  пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й  Південного Бугу. Показником могутності Юрія І було те, що він теж прийняв  королівський титул, іменуючи себе королем  Русі (тобто, Галицької землі) і князем Володимирії (Волині). Йому вдалося  домогтися від константинопольського  патріарха встановлення у 1303 р. окремої  Галицької митрополії, до якої входило  кілька єпархій – володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська. Підпорядковувалась вона безпосередньо  Вселенському патріархові в Константинополі (перед тим вся Русь входила  до складу однієї митрополії – київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної  культури і допомагало захищати політичну  незалежність об’єднаного князівства.

 

У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди у той час, велику роль відігравали церковні установи – монастирі, єпископії, парафії. Освічені люди, знавці іноземних мов працювали  в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. Велика книгописна майстерня діяла при  дворі князя Володимира Васильковича. Він «був книжник і філософ, якого  не було у всій землі, і опісля нього  не буде». Князь робив щедрі пожертви церквам. В Холмі за Лева Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні українські мовні  риси чітко проступають крізь  церковнослов’янську основу тексту літургійних книг.

 

Літописання в Галицькій  землі з’явилось рано. «Повість про осліплення Василька», яка ввійшла  в «Повість временних літ», –  винятково талановитий твір.

 

Яскравий вияв високого рівня  культури краю – архітектура. Будівництво  велося переважно з дерева, кам’яними  спершу зводилися лише храми, рідше  князівські палати. Місцевий іконопис розвивався під впливом київського.

 

У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігалося оригінальне поєднання слов’янської спадщини і нових рис, зумовлених зв’язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу.

 

Сини Юрія І Андрій і  Лев ІІ (1308 чи 1315–1323) були останніми  з роду Романовичів галицько-волинськими  князями і правили разом. На міжнародній  арені вони орієнтувались на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно  як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв’язку з тим, що все більш відчутним ставав натиск на північні окраїни князівства Литви. Збереглась грамота Андрія і Лева 1316 р. про підтвердження союзу  з Орденом, якому галицько-волинські  князі обіцяли захист від Золотої  Орди. Отже, хоч галицько-волинське  князівство мусило визнавати формальну  залежність від Орди, воно здійснювало  цілком са­мостійну зовнішню політику.

 

Крім мирних угод з хрестоносцями, було досягнуто порозуміння з  Литвою і Польщею. Польський король Владислав Локетко називав своїх  східних сусідів-князів «непоборним  щитом проти жорстокого племені  татар». Самі ж Андрій і Лев Юрійовичі  титулували себе «божою милістю князі  всієї землі Русі, Галичини і Володимирії». Обидва князі померли одночасно  за нез’ясованих обставин, існує припущення, що вони загинули у бою з татарами.

 

Дітей Андрій і Лев не мали, тож пряма лінія династії Романовичів  на них увірвалася. Майже два роки галицько-волинський трон лишався без  правителя. Лише у 1325 р. галицькі бояри  запросили на княжий стіл 14-річного  племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької  віри у православ’я отримав ім’я Юрій ІІ Тройденович. Юний правитель  не став маріонеткою в руках бояр. Себе він називав «божою милістю  уроджений князь всієї Малої  Русі». Юрій ІІ урегулював стосунки з  Золотою Ордою і Великим князівством  Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в  свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати  Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон перейде польському королеві Казимиру ІІІ. Галицькі бояри, не задоволені спробами князя запрошувати  на державні посади католиків –  чехів та німців, отруїли його у 1340 р.

 

Виснажлива  боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з  боярами і війни князів між  собою ослаблювали сили Галицько-Волинського  князівства. Цим користувалися сусідні  держави. Після смерті Юрія ІІ того ж року польський король Казимир  ІІІ напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз  «дві корони величезної вартості, оздоблені  дорогими каміннями і перлами, а  також мантію і трон»), але скоро  був змушений відступити. «Управителем і старостою» Галицької землі  став боярин Дмитро Детько. Очолені  ним повстанці не тільки визволили власні землі, але й за допомогою татар спустошили територію Польщі аж до Вісли.