Галицько-волинська держава

Кафедра державно-правових дисциплін

Галицько-волинська держава

Курсова робота з курсу “Історія держави і права України”

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………3

1.          Утворення і розвиток Галицько-Волинської держави………….4

1.1.           Передумови утворення..............................................................4

1.2.           Об'єднання Волині і Галичини………………………………..5

1.3.    Розбудова  держави за Данила Галицького...................……..6

1.4. Галицько-Волинське князівство в кінці ……………………..10

XIII— на початку XIV ст.

2.          Система органів влади і управління..............................................13

  2.1. Верховна влада.............................................................................13

  2.2. Боярська рада................................................................................14

  2.3. Віче.................................................................................................14

  2.4. Система управління......................................................................15

Висновок..................................................................................................26

Список використаної літератури...........................................................27

ВСТУП

              Темою моєї курсової роботи є Галицько-Волинська держава, історія її утворення та розвитку, характеристика системи органів влади та основні риси права, що існувало на її території. Актуальність цієї теми для нашого сьогодення базується на необхідності обізнаності кожного свідомого громадянина держави Україна в її давній історії, джерелах  і витоках тих, чи інших суспільно-політичних процесів, що відбувалися на території нашої Батьківщини протягом минулого тисячоліття і державно-правових відносин, що їх супроводжували.

Ідучи поряд, історія держави і історія права найчастіше вплітаються одне в одне, дають нам розуміння історичних фактів не тільки як перелік хронологічних дат, а й як сукупність чинників, що привели до формування держави з характерним їй політично-правовим устроєм.

Розуміння цієї особливості науки, яка зветься “Історія держави і права” дає можливість використовувати її вчення для дослідження  історії з точки зору правознавства.

                  Об’єктом мого  дослідження є Давня  Русь в період феодальної роздробленості на початковому етапі раннього феодалізму, предметом дослідження є Галицько-Волинське князівство, як  прямий нащадок політичних, правових і культурних традицій Київської Русі – держава, що на 90% співпадала по території з нашою теперішньою Україною.

Для розкриття теми мною була використана література як українських, так і зарубіжних авторів, що дало змогу висвітлити тему з точки зору істориків та правознавців різних епох, наших співвітчизників і вчених інших держав.

              Метою моєї курсової роботи є поглиблене вивчення історії Галицько-Волинської держави  в аспекті формування державності, державного устрою, правових відносин, форм права, що існувало на її території. 

1. Утворення і розвиток Галицько-Волинської держави

1.1. Передумови утворення

Після смерті Ярослава Мудрого влада на Во­лині часто переходила з рук в руки. Окрему князівську династію на Волині започаткував внук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136-1142 і 1146-1154 рр. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич, спиралися на свої волинські володіння, ведучи боротьбу за утверд­ження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно в ок­ремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, які нерідко намагалися вести самостійну політику, були в Луцьку, Пересопниці, Дорогичині, а в окремі періоди - також у Бузьку, Червені та інших містах. Після смерті в 1170 р. Мстислава Ізяславича Во­линь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Свя­тослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполегливою об'єднавчою політикою Романа Мстиславича було -забезпечено єдність Волинської землі.

На відміну на Прикарпатті вже в 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич во­лодарював у Перемишльському князівстві, куди входили землі над Сяном і Верхнім Дністром приблиз­но до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Зве­нигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і у Перемишлі. Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимирком) об'єднав Перемишльську, Теребо-вельську, Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородсь­кому князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Берладник).

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у „Слові о полку Іго­ревім" Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній за­лежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло роз­виткові міст князівства.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаєми­ни не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.

1.2. Об'єднання Волині і Галичини

Незважаючи на міжусобні війни між окреми­ми князями, Волинська і Галицька землі здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об'єднання Волині й Галичини в одному кня­зівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошен­ня галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 р., після смерті Володи­мира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстславичу вдалось до­могтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота Києва.

Утворення об'єднаної Галицьке-Волинської дер­жави було подією великої історичної ваги.

Роман здобув собі авторитет сміливими і успішни­ми походами на половців та литовців. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильника­ми пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном IV Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич заги­нув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205 р.).

1.3. Розбудова держави за Данила Галицького

Смертю Романа скористались галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Як тільки княжичі підросли, вони розпо­чали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини.

Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки різноманітністю їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні про­мисли, торгівля), а й тим, що в ході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславичі мусили залучити на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього був один шлях - надання їм по­сад і, головне, маєтків, які стали базою зростання впливу боярських родів, дали їм потім змогу про­тидіяти спробам зміцнення князівської влади. На жаль, нерідко найбагатші бояри вважали більш вигідним для себе іноземне покровительство. Вони ви­ходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки широких кіл населення, і це спонукатиме їх давати привілеї боярам, як головній своїй опорі.

Втягнення іноземних покровителів-угорців, а пізніше і поляків у внутрішні конфлікти боярства з князями вело до зміцнення позицій бояр і до небаче­ного в інших князівствах загострення їх боротьби з князівською владою. Ось що трапилось, скажімо, під час короткого правління в Галичині трьох синів Іго­ря Святославича, внуків по матері Ярослава Осмомисла. Бояри самі запросили їх, сподіваючись, що князі з Сіверськоі землі стануть слухняним зна­ряддям у їхніх руках. Коли ж Ігоровичі стали домагатись реальної влади, розгорілась боротьба не на життя, а на смерть. Ігоровичі влаштували розправу над великими боярами, і „вбито їх було числом 500, а решта розбіглися". В 1211 р. бояри, запросив­ши на допомогу угорське військо, захопили двох Ігоровичів і „повісили задля помсти". Через два ро­ки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському престолі — це був єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів. Ще 1214 р, з допомогою час­тини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством, захопили Галич і проголосили „коро­лем королівства Галицького" п'ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною польською княжною Саломеєю. Від цієї, по суті військової, окупації визволив галичан новго­родський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом Романовичем (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому з другою дочкою Мстислава. Врешті, після наполегливих зусиль Данилові вдало­ся утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. 1230 р. Данило Романович витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті. Це повторилося 1233 р.

Оскільки політично безпринципні боярські уг­руповання йшли на угоди з угорськими феодалами, які прагнули до захоплення Галичини й Волині, бо­ротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об'єднання галицько-волинських земель набира­ла характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спирались на широкі ко­ла населення і на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів, їх підтримали містичі-міські купці і ремісники, в тому числі іноземні посе­ленці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, ко­ли держава ослабла, міські колонії католиків стали орієнтуватися на своїх одновірців - іноземних агре­сорів). Для перемоги Романовичів мала істотне значення і позиція селян-общинників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзії про „доб­рого князя" уже в той час були поширені в народі. Союз князівської влади, боярства, що їй служило, і міської верхівки був спрямований на встановлення та­кого варіанту державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і культурного роз­витку, ніж боярська олігархія.

В результаті тривалої боротьби Данилові Галиць­кому вдалось подолати угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались на підтрим­ку Угорського королівства. У 1237-1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив мо­лодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. 1238 р. Данило роз­громив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. Неза­довго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві і посадив там тисяцького Дмитра, досвідченого і хороброго воєводу, якому і довелось ке­рувати обороною міста.

                   Столицею свого князівства Данило Романович об­рав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. З наказу Данила і його брата Ва­силька Романовича були споруджені міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. До міст Данило запрошував „сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села". Ці слова у літописі наводяться при описі заснування Холма, але вони стосуються й інших новозбудованих міст.

Фортифікаційна і будівельна діяльність Рома­новичів була дуже своєчасною. Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетерева, Горині й Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Во­линь. Як вказує літописець, хан, побачивши, що не зможе взяти Крем'янець і Данилів, відступив. Оче­видно, героїчна оборона цих укріплених фортець спричинилась до того, що орда вирішила не затриму­вати свого походу до головного міста Волині -Володимира. Боротьба за володимирський дитинець була кривавою. Дружинники і озброєні містичі боро­лись до кінця, до останнього воїна. Бастіонами опору стали муровані церкви, які після відходу орди зали­шились заповнені трупами. Так само самовіддано, як свідчать дані археології, захищалися інші міста та феодальні замки. Данило, який в той час повертав­ся з Угорщини, зупинився в Синевідському монастирі (в сучасному Сколівському районі); тут він дізнав­ся про навалу і був змушений повернутись до Угорщини, „бо мало з ним було дружини". Ймовірно, шлях орди проходив з Прикарпаття на Верецький і через Буковину на Роднянський перевали. Коли в Угорщині стало відомо про наближення орд Батия, був посланий палатин Григорій з дорученням перекрити карпатські „ворота". Але він здав їх без опору. Не за­тримуючись в Карпатах, орди Батия рушили в Угорщину, де об'єднались з іншою частиною орди, яка поверталась з Польщі і Чехії. Зруйнування міст і сіл, величезні людські втрати — все це завдало не­виправного удару економіці і культурі краю.

Все ж Галицько-Волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства. Це дозволи­ло відразу ж після відходу орди приступити не тільки до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема було зведено могутні укріплення Холма, збудовано Львів, який названо за ім'ям Данилового старшого сина Лева. Одночасно і далі доводилось воювати з непокірними боярами, які робили ставку на Ростислава Михайловича Чернігів­ського та його союзників.