Гайдамацький рух. Коліївщина

 

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Житомирський державний університет ім. Івана Франка

ННІ Філології та журналістики

 

 

 

Кафедра історії України

 

 

 

Реферат на тему

«Гайдамацький рух. Коліївщина»

 

 

 

 

 

 

 

Виконала студентка

11 групи ННІ Філології та журналістики 
Іванчик Роман В’ячеславович 
Викладач: Новіцька Юлія Йосипівна 
 
 
 
 

 

 

 

Житомир 2012

 

План

 

І. Вступ

 

ІІ. Основна частина

1. Гайдамацький рух.
2. Коліївщина.
3. Максим Залізняк та Іван Гонта

 

ІІІ. Висновок

 

Заключення 

І. Джерела 
ІІ. Додатки 
 
 
 
 

ВСТУП

Антифеодальна бородьба народних мас на Правобережній Україні зумовлювалася не тільки жорстоким феодально-кріпосницьким гнобленням, а й національно-релігійним утисками з боку шляхетської Польші.Трудящі боролися не тількі проти феодальної експлуатації, а й за своє національне визволення, возз’єднання всіх українських земель.

Відомі українські історики В.Антонович і Я. Шульгін, спираючись на документальну основу, довели що гайдамаччина - це стихійний протест народних мас проти соціально-економічного та національно-релігійного гніту.

 

Найбільші гайдамацькі повстання відбулися в 1732-1734, 1750 та 1768 роках. Широкий відгук повстання гайдамаків знайшла і на території сучасної Житомирщини. Так, у січні 1734 - року гайдамацький загін діяв під Бердичевом. Тоді ж селяни села Котельні разом з загоном гайдамаків зруйншали панський маєток, а населення містечка Чуднова підтримало боротьбу гайдамацького загону Г.Клобуцького. Документи свідчать, що гайдамацькі загони в 1750 році діяли практично по всій території Волині. Багато сіл і містечок Житомирського повіту та околиці Любара були охоплені гайдамацьким рухом. 9 червня повстанці в кількості 120 чоловік напали на Бердичів і розправились з шляхтою. Гайдамаки, спільно з селянами, нападали на шляхтичів і католицьких священників, знищували документи. Велику підтримку, вони знайшли серед селян та міщан Житомирщини. Вершиною гайдамацького руху стало повстання 1768 року відоме в історії під назвою Коліївщина, яке очолили М.Залізняк і І.Гонта.     [1,2]     

 

 

 

 

 

 

 

 

ГАЙДАМАЦЬКИЙ РУХ

 

Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII ст. був гайдамацький та опришківський рух. 
У XVШ ст. На Правобережжі зародився соціальний рух , який  увійшов в історію під назвою "гайдамаччина". В словниках відсутнє єдине визначення цього поняття, в одних гайдамаки -це учасники селянського повстання в ХVІІІ ст.,.в других - учасники національно-визвольних рухів на Правобережній Україні, в інших - запозичене з тюрських мов слово "гайде" що означає турбувати, гнати, тобто переслідувати, тікати...

Народні маси , у свідомості яких ще жили традиції козацької волі , не бажали підставляти шию під  ярмо нової панщини , а до “панів”  залічували не тільки польських магнатів та орендарів і  факторів-євреїв , а й унітарське духовенство. Гайдамацький рух об’єднав у своїх рядах незаможних селян втікачів , найманих робітників з гарулень , млинів , фільварків , міщан , дрібну шляхту й нижче духовенство , але підтримували його найширші верстви українського населення.

  Переважно гайдамаки діяли невеликими загонами , застосовуючи тактику партизанської боротьби , стрімкі й несподіванні рейди у запорізьких степах , куди не сягала рука польских магнатів , та й чимало запорожців нелегально діяли у гайдамацьких зонах. Підтримку надавала й частина православного духовенства, яке вбачило в гайдамаках месників за кривди православної церкви і борців проти унії.Польська влада , не маючи достатньої кількості регулярного війська в Україні , зверталася  по допомогу проти гайдамаків до Росії , застосовувала репресії проти запоріжців , коли ті приїздили на Правобережжя; часом польські команди , переслідуючи гайдамаків , заходили на запорізькі землі й руйнували села й зимівники.Все це загострювало взаемну ворожість.  

Гайдамаки , які спочатку викликали у правобережної шляхти тількі легке разратування , поступово перетворилися на головну загрозу для неї.Однією з причин зростання їхньої численності було закінчення 15-20 річного терміну звільнення селяз від повинностей.Після стількох років свободи багато селян не бажали миритися з раптовим закріпаченням і приєднувалися до гайдамаків.Польська армія не була великою перешкодою для втікачів.Через небажання шляхти фінансувати її військові сили Речі Посполитої зменьшилися до 18 тис.  чоловік. Із них 4 тис. закріплювалися за Правобережною Україною , чого було замало , аби утримати порядок.Але чи не найвирішальним чинником, що сприяв зростанню гайдаччини , було сусідство із Запорозькою Січчю , з якої надходили постачання, людське поповнення і – що найважливіше – досвічені ватажки. [3]

Особливу небезпеку гайдамаки  для шляхти являли тоді, коли поляки втягнулися в міжнародні конфлікти  й кризи.Так, у 1734 р. коли росіянами й двома польськими фракціями точилася бородьба навколо обрання нового короля Польщі, сотник надвірного війська князя Єжи Любомирського на ім’я Верлан утік із війська й оголосив повстання проти панів.Верлан зібрав близько тисячи гайдамаків і селян у сформуванні на взірець козацьких загони і розпочав великий грабіжнецький похід Брацлавщиною та Галичиною.Врешті польське військо змусило його втекти до Молдавії.Підбадьорені успіхами Верлана, стали виникати інші гайдамацькі ватаги, які намагалися перевершити його.Польська шляхта, проте, відповідала ударом на удар.Вона підкупом схилила знаного гайдацького ватажка запорожця Саву Чалого до того, щоб він виловлював власних співвітчизників.Протягом кількоз років удавалося Чалому виконувати це завдання, доки на Різдво 1741 р.  його не вбили запорожці. У 1750 р. гайдамацькі заворушення знову значно посилилися. В самій лише Брацлавщині було поплюндровано 27 міст і 111 сіл.Тільки завдяки новим військовим підкріплення удалося придушити гайдамацький рух.

 

Гайдамацький рух  на Правобережжі України , в який втягнулися значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, послаблював режим польсько-шляхетського панування, став справжньою школою мужності кількох поколінь українських селян. [4]

 

 

 

 

 

КОЛІЇВЩИНА

Селянське повстання 1768 року  на Україні відоме під назвою Коліївщина.

Термін “коліївщина” був вимудруваний не самими повстанцями, а уніатськими ксьондзами, які перетворили польське слово “жезь” (“різня”) на український еквівалент “коліївщина” (від “колоти” списом чи ножем).

У сприйнятті масового антифеодального, народно-визвольного  руху як суто “розбійницької” “різні- коліївщини” відбилися жах і ненависть гнобителів перед спалахом народного гніву, бажання принизити значення подій 1768 року для дальшого розвитку визвольної боротьби, спаплюжити славні імена селянсько-козацьких отаманів.

За умовами  Андрусівської угоди, укладеної  між Польщею та Росією в 1667 році була завершена війна за Україну (1654- 1667). Значна частина українських земель залишалася у складі шляхетської  Речі Посполитої, становлячи майже  третину її території. Ці землі поділялися на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське.  

Безпосереднім поштовхом  до повстання 1768 року було нечуване знущання з українців, які перебували більш  ніж під потрійним гнітом: релігійним (на відміну від католиків православні  кваліфікувались як єретики), політичним (селянин-кріпак вважався нижчою порівняно  з поміщиком істотою, “бидлом”, не мав жодних прав), економічним (кріпак мусив працювати на пана шість  днів на тиждень та ще й платив усякі  побори), національним (українці вважалися  гіршою нацією і всіляко принижувались).

Українські історики І.Л.Бутич, В.В.Грабовецький, В.М.Кулаковський, Ф.П.Шевченко, які досліджували класову боротьбу селян періоду феодалізму, довели особливу поширеність на Україні в згаданий період таких форм боротьби, як втечі і месницька діяльність збіглих. Панівна верхівка та органи влади по-різному називали месників. Найпоширенішими назвами були: в ХVI-ХIХ ст. на Прикарпатті - опришки, в ХVII-ХVIII ст. на Поділлі- левенці й дейнеки, у ХVIII ст. на Правобережній та Лівобережній Україні – гайдамаки.

 

Отже , число незадоволених, готових силою відбивати наступ панів значно росло.

Посилилися національно-релегійні утиски. Спроби віруючих захищати православні церкви і монастири, повернутися від унії до правосляв’я жорстоко каралися. На початку 1768 року під тиском царського уряду польський сейм прийняв постанову про формальне зрівнення у правах з католиками населення православного й протестантського віросповіданнь. Це викликало протест з боку найреакційнішої частини магнатів і шляхти. Під гаслом захисту католицизму і шляхетских прав у м. Барі на Поділлі вони утворили конфедерацію. Дії загонів конфедератів вони на Київщині, Поділлі та Волині супроводжувалися катуванням і грабуванням населення, вигнанням православних священиків із приходів, руйнуванням їх будинків і церков. Це переповнило чашу терпіння українського народу і вкрай загострило соціальну й національно-політичну ситуацію. Для бородьби з конфедератами царський уряд увів у Польщу, в тому числі на Правобережну Україну, свої війська. Українське населення витлумачило прихід російських частин як допомогу в бородьбі проти шляхти. Поширювались чутки про те, що Катерина  2 нібито видала “золоту грамоту”, якою вона санкціонувала знищення шляхти, орендарів, уніатських і католицьких священиків. Навесні 1768 р.  селяни Правобережної України почали громадитися у загони, до них приєдналися запорозька голота. Центром збору повстанців стало урочище Холодний Яр поблизу Мотронинського монастиря. Великий загін козаків і селян очолив Максим Залізняк.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Максим  Залізняк.

Ватажок майбутнього повстання  народився в сім’ї селянина-кріпака в м.Медведівки на Черкащині.За молодих років він пійшов на Запорозьку Січ, де наймитував, працював на рибних промислах, ходив на заробітки до Очакова. Зберігся опис його зовнішності :”Максим Залізняк, от роду 28 лет, росту большого, долголик, волоси темнорусые, глаза серые ”.  Повстанці високо оцінили особисту мужність Залізняка і обрали його, за давнім козацьким звичаем, полковником. Залізняк, як і інші керивники повстання, вірив чуткам про визвольну місію російського війська на Правобережній Україні, а тому заявляв, що діє з відома Коша Війська Запорозького,а також російського командування. У цьому дусі було виготовленно ряд указів, які розповсюджувалися серед правобережного населення.

У другій половині травня повстанське  військо під проводом Залізняка  вирушило у похід по Павобережжю. Розпочалося велике народно-визвольне повстання- Коліївщина ( ця назва, очевидно, походить від слів “кіл”, “колоти”, “колій”). Повстанські сили безперервно зростали. Народні месники визволили Медведівку, Жаботин, Смілу, Корсунь, Богуслав, Лисянку та багато сіл на Чигиринщині, Смілянщині, Уманьщині. За кілька тижнів повстання охопило південну Київщину , Брацлавщину, перекинулось на Поділля і Галичину. Залізняк та його отамани оголосили звільнення селян від влади польської шляхти, скасували панщину та інші феодальні повинності. Повстанці знащували феодалів, орендарів, лихварів, захоплювали і спалювали панські маєтки і замки, ділили шляхетське майно. У селах йшов перерозділ фільваркових полів і лісових угідь місцевої шляхти. Майже повсюду формувалися органи селянсько-козацького самоврядування. У багатьох староствах і ключах правобережних земель влада польської шляхти практично перестала існувати. Шляхта, орендарі, старости, ксьондзи, уніати кинулися до міст, сподіваючись за мурами магнатських фортец сховатися від народного гніву. Багато їх зібралося в Барі, Кам’янець-Подільському, Білій Церкві, Умані та інших містах.

На початку червня повстанське  військо наблизилося до Умані, яка  належала магнатові С. Потоцькому і  була одним із центрів польсько-шляхетського панування і поширення католицизму  та уніатства на Правобережній Україні. Уманська фортеця мала міцні укріплення, в’їзд до неї охоронявся гарнізоном піхоти, а саме місто- полком надвірних козаків. Саме їх і було вислано проти повсталих, однак сотник цього полку Іван Гонта  разом з козаками перейшов на їхній бік. 9 червня двохтисячний загін, очолюваний Залізняком, розпочав облогу, а потім, спільно з козаками Гонти, штурм міста . Обложені опинилися в скрутному становищі, і вже наступного дня уманьсий губернатор погодився здати місто. Повсталі вчинили розправу над шляхтою, єзуїтами, багатіями, знищили документи, що узаконювали повинності селян, захопили багато зброї, боєприпасів і майна.

Після взяття Умані повстанці  розташувалися табором поблизу  міста. Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень, очолюваних сотниками, у  нього підтримувався відповідний  порядок, запорозькими козаками проводилися  військові навчання. На раді Залізняк був проголошений гетьманом і  князем смілянським, а Гонта- полковником і князем уманським. Вони виявили себе справжніми керівниками, яким повсталий народ доручив усю повноту влади на визволеній теріторії України. Залізняк почав розсилати у різні райони Правобережжя універсали, які відбивали соціальні настрої повстанців. Зокрема, деякими з них він призначив урядовців у містечках та селах і надав їм право розправлятися з гнобителями, порядкувати, судити і карати.

У травні-червні від головних сил повстанської армії відоокремилося чимало загонів, які при підтримці селян і міщан розгорнули боротьбу проти шляхти у різних районах Правобережжя. Загін Микити Швачки і Андрія Журби здобув Фастів і, спираючись на цю свою резиденцію, визволив значну частину Київщину.У районі Канева, Черкас, Медведівки, Крилова діяли повстанці, очолювані Семеном Неживим. Загін Павла Тарана визволив Тетіїв, Володарку і навколошні села. Гайдамаки, якими керував Іван Бондаренко, вели боротьбу на півночі Київщини.На Поділлі та Волині діяли загони Сави Позіхайла, Максима Максимова, Микити Москаля та інші. На Брацлавщину вступив загін під командуванням Василя Шила. Він одержав від Залязника завдання розташуватися поблизу турецьких володінь і не допустити татар на допомогу конфедератам. Сутички повстанців із татарськими загонами біля Балти, Голти, Паліевого озера призвели до загострення відносин Туреччини з Росією. У цілому в червні-липні 1768 р. на Правобережній Україні діяло близько 30 гайдамацьких загонів, що контролювали значну теріторію. 

 

  Коліївщина викликала  неабиякий страх у феодалів  і правлячих кіл не тільки  шляхетськой Польщі, а й сусідніх країн, де за прикладом українських селян народні маси стали підійматися на бородьбу. В особливому занепокоєнні перебуває царський уряд, невдоволений посиленням антифеодального руху на всіх українських землях, участю у гайдамацькому русі російських селян, міщан і навіть солдатів.

Російський уряд спочатку підтримував гайдамацький рух, для  того, щоб ослабити сили Польщі, але  потім, побачивши, що до нього приєднуються широкі народні маси, почав виступати  проти гайдамаків.Тим баче коли гайдамаки спалили місто Балту це визвало ускладнення стосунків с турецьким султаном, кримським ханом. Доля Коліївщини була вирішана. Генерал Кречетник, який командував російськими загонами, отримар наказ від Екатерини 2 наказ негайно придушити повстання.Російські війська за наказом приступили до карательних акцій над гайдамаками. Російські офіцери скористались тим, що повстанці вважали російське військо своєм союзником,  по-зраднецькому захопили їхніх ватажків Залізняка і Гонту запросивши їх на банкет.І вони прийшли нічого не підозрюючи і були заарештовані. Далі російськи війська кинулися на гайдамацький табір. В кінці липня 1768 року          повстанці без своїх ватажків потерпіли поразку.