Еволюція середнього класу та його роль у розвитку підприємництва в Україні

ЕВОЛЮЦІЯ СЕРЕДНЬОГО КЛАСУ ТА ЙОГО РОЛЬ У РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ

Однією із теоретико-методологічних та прикладних проблем сучасної економічної науки є розкриття та пояснення особливостей середнього класу в сучасному суспільстві. Важливість дослідження обумовлена тим, що ця соціальна група робить значний економічний внесок у суспільний розвиток в усіх розвинутих країнах. Враховуючи те, що середній клас в Україні лише формується, особливо актуальним є дослідження процесів його становлення, структурування та набуття специфічних ознак порівняно з іншими верствами населення.

Термін «середній клас» вперше було зафіксовано 1766 року в «Оксфордському словнику англійської мови», але у сучасному розумінні він утвердився в Англії приблизно в середині XIX століття, а концепція «середини» була системоутворюючою ще для античного світоустрою: гармонія, симетрія та інші суспільні поняття спирались на принцип серединності. Поняття «середні верстви» стосовно суспільства використовував Арістотель, який стверджував, що чим більшою буде ця середня частина суспільства, тим стабільніше буде саме суспільство.

На початку XX століття до середнього класу відносили дрібних підприємців. Але потім у розвинених країнах відбулося підвищення життєвого рівня кваліфікованих працівників найманої праці, яких також стали відносити до середнього класу. Зазвичай, як основні об'єктивні критерії, називають рівень освіти та доходів, стандарти споживання, володіння матеріальною або інтелектуальною власністю, а також здатність до висококваліфікованої праці.

Проаналізувавши погляди науковців на визначення середнього класу, які сформувались під впливом історичного досвіду, їх можна розділити на три основні групи:

1. Середній клас ототожнюється"із середнім прошарком, і розглядається виключно як статистичне поняття, а саме: до середнього класу відносять осіб, у яких дохід знаходиться в інтервалі між прожитковим мінімумом і практично необмеженими фінансовими можливостями.
2. До середнього класу відносять дрібних та середніх власників майна, тобто під середнім класом розуміють переважно мале підприємництво і близькі до нього групи (самозайнята частина населення). Головною ознакою середнього класу виступає власність на засоби виробництва, прагнення отримати прибуток.
3. Середній клас розглядається як «новий середній клас», тобто клас власників інтелектуального капіталу. Він виступає як рушійна сила постіндустріального суспільства, переходу до економіки знань.

До економічних передумов формування середнього класу відносять:

• економічний розвиток держави;
• розвиток підприємництва;
• зростання доходів населення;
• наявність власності, заощаджень (як похідні від зростання доходів).

До організаційних передумов виникнення та розвитку середнього класу можна віднести:

• розробку системи законодавчих і нормативних актів, що сприятимуть формуванню середнього класу;
• побудову громадянського суспільства з притаманною для нього інституціональною структурою;
• створення інформаційної інфраструктури (інформаційне забезпечення: системи зв'язку; фінансові, економічні, правові консультаційні послуги; консультування);
• розвиток міжнародної науково-технічної співпраці.

Сьогоднішній український середній клас мало чисельний, акумулює відносно незначну частину національного багатства та, по суті, не впливає на процеси державотворення в країні. Проте так було не завжди. Скажімо на Русі в середній клас входили 2 соціальні групи: рядові дружинники та заможні купці. Перша група власною зброєю виборювали фактичне існування Руської держави. Саме ця група населення мала реальний вплив на владу (князя), а також була виразником волі усього руського народу, бо рідко коли йшла проти волі руського люду до скинення недієздатного князя. Однією з головних ознак середнього класу є певна незалежність від влади, у випадку з дружинниками ця незалежність була в першу чергу економічною. Наявність зайвих фінансів дозволяла дружинникам бути освіченими, як для свого часу, людьми .Як і будь-який середній клас в нормальній європейській країні, дружина була запорукою стабільності в державі та визначала вектор її розвитку, бо без підтримки дружинників князь був безсилим.

Друга соціальна група, а саме купці, була запорукою наповнення князівської  скарбниці і без неї економічна могутність Русі не була б можлива. Купці також мали певну економічну незалежність від влади, бо мали відсоток з виконаних торгових операцій. Купці  також були освіченими людьми, бо торгівля неможлива тоді була без знання писемності, основ арифметики, іноземних мов, логістики, знання традицій держав, з  якими ухвалювалися угоди. Багато купців були колишніми дружинниками, які  покинули цю справу за станом здоров’я або по досягненні певного віку. Купці, як і дружинники, мали безпосередній  вплив на місцеву політику.

Наступним періодом - це час існування Великого князівства Литовського, Руського та Жематійського, а також доба козацтва. Ці два історично-часових проміжки об’єднані, бо шляхта, як представник середнього класу, існувала як в час Литовсько-Руської держави, так і в часи Запорізької Січі та Гетьманщини.

Саме середня та дрібна шляхта вважають представниками середнього класу, так  як великі князівські роди шляхти за всіма критеріями належали до вищого класу. Шляхта мала певний перелік привілеїв, котрі визначали її права та обов’язки. Обсяг привілеїв неухильно зростав протягом всього існування Литовсько-Руської держави, а обсяг обов’язків зменшувався.

Становище шляхти після Люблінської унії 1569 року було наступним:

1) шляхта була законодавчою силою  на сеймах ;

2) вибирала з свого середовища  суддів та чиновників;

3) тільки шляхтичі могли отримати  землю у довічне володіння;

4) шляхті було необов’язково  нести військову службу, окрім  зголошення до посполитого рушення

( шляхетське ополчення);

5) тільки шляхтич міг отримати  високу світську, і навіть духовну  посаду.

З наявністю таких прав і обов’язків шляхта відповідала всім критеріям  середнього класу. Якщо до 1569 року середній клас у вигляді шляхти був запорукою існування української культури, традиції державотворення, духовності, економічної незалежності українців, то до середини XVII сторіччя більшість шляхти полонізувалося.

Щоб пояснити національну визначеність середнього класу розглянутого періоду, необхідно звернутися до теми козацтва. Всім відоме історичне твердження, що шляхта почала грати певну роль у козацтві лише з часів Національно-визвольної війни Богдана Хмельницького 1648-1654 року, яке активно підтримував історик Михайло Грушевський. Але, щоб поставити під сумнів цю думку варто лише поглянути на біографічні відомості найвизначніших українських гетьманів.

Можна наочно переконатись, що більшість українських гетьманів є вихідцями з середнього класу тієї епохи. Цей факт сам по собі заперечує твердження про невизначену участь шляхти в національно-визвольному русі часів козацтва. Саме з української православної шляхти під керівництвом Івана Виговського (теж шляхтича) була сформована Генеральна канцелярія, тобто міністерство закордонних і внутрішніх справ.

З середини XVII сторіччя поряд з  шляхтою з’являється «новий»  середній клас – це городове козацтво, котре окрім військової справи починає вести активну господарську і адміністративну діяльність по всій території Гетьманщини та Слобожанщини. Старшина переходить у вищий клас, а нижчим, як і в Речі Посполитій, залишилися селянство та міщани, хоч їх права і майновий стан за часів Гетьманщини істотно поліпшилися.

У новоутвореній українській державі  козаки набули наступних прав і обов’язків:

1) козаки підкорялися лише гетьману  та старшині;

2) отримали право на вільне  проживання в містах та селах;

3) отримали право на заняття  ремеслом, торгівлею, промислами;

4) відсутність обов’язкової сплати  податків;

5) збереження козацьких судів;

6) головний обов’язок – військова  служба.

Якщо городові козаки набули усіх ознак середнього класу, починаючи від рівня освіти закінчуючи можливістю впливу на владу та певної незалежності від неї, то масове низове козацтво залишалося практично безправним аж докінця XVII сторіччя, що пояснюється усталеним способом життя, яке вели звичайні козаки: головна форма діяльності - походи, зайняття промислами та ведення справ на хуторах лише у вільний від походів час. Також варто додати ще й відносно слабку заселеність земель Війська Запорозького в другій половині XVII сторіччя та постійні набіги татар та ногайців.

Населення Гетьманщини в часи Хмельниччини дорівнювало близько 3 млн. осіб, під  час національно-визвольної війни 1648-1654 покозачилися величезні маси населення, зокрема лише серед міщан цей відсоток коливався у межах 60-80 %, не кажучи вже про селян. На момент втрати державності в Гетьманщині проживало 1 027 928 чоловіків, а козаки складали одну десяту населення.

Саме великою кількістю козаків, як середнього класу, зумовлюється висока активність та витривалість українського суспільства в часи постійних  війн доби Руїни та економічних утисків  з боку Московії, а також в подальших конфліктах з країнами-сусідами.

Після знищення посади гетьмана (1764), Запорізької Січі (1775), та Гетьманщини (1783), скасування козацької служби та полків, український середній клас, як значний прошарок суспільства, фактично перестав існувати. Козаки в пост-козацькій Україні мали статус лише особливого розряду військово-службового вільного селянства, з якого формувалися гусарські полки. Під час російсько-турецьких війн козацькі війська було частково відновлено, зокрема було утворено Чорноморське військо, яке отримало територію між Південним Бугом та Дністром, і де був відновлений традиційний для козаків життєвий устрій. Але ці козаки вже не підпадали під визначення середнього класу, адже були підзвітні російському правителю.

В Російській імперії середній клас до відміни кріпацтва в 1864 році був  дуже мало розвинутий, тож і українська його частина практично не існувала.

В Австрійській імперії справи йшли набагато краще, адже після відміни кріпацтва в 1848 році Західна Україна вже могла похизуватися існуванням людей з відносно стабільним високим доходом, освітою тощо. Саме їх існування і дозволяло функціонувати різноманітним партіям і рухам національного спрямування, патріотично-молодіжним організаціям. Саме існування прошарку середнього класу на Західній Україні дало можливість швидко і безболісно вибудувати адміністративну вертикаль влади в ЗУНР та провадити цілеспрямовану економічну політику, адже існувала сила, яка не давала цій системі вийти з ладу.

В цей час на території УНР  середній клас був нечисленним і наскрізь русифікованим, через що не надав великої підтримки новоствореному уряду УНР і Центральній Раді, в керівний склад яких увійшли, в основному, не професіонали-політики, а історики, юристи, літератори та люди інших невиробничих та творчих професій. Центральна Рада була вимушена орієнтуватися на ідеологічно нестійкі і економічно невитривалі верстви селянства і пролетаріату, що і вилилося в майбутньому у відсутність міцної опори у проведенні будь-якої політики направленої на рішучі зміни в суспільстві.

Під час нетривалого існування  Гетьманату Скоропадського в 1918 році було відновлено зазначені зв’язки між владою і середнім класом, бо до влади повернулися професіонали: промисловці, вчені, політики, але цій продуктивній співпраці не було суджено довго проіснувати, адже соціалістично спрямовані діячі бувшої Центральної Ради зробили все, щоб підірвати стабільність України та втягти її в нову громадянську війну. 

Як бачимо, головною проблемою у національно-визвольних змаганнях початку XX сторіччя була відсутність в Української влади міцної опори – середнього класу, звідки б черпалися кадри і ресурси, необхідні для стабілізації будь-яких суспільних коливань. ЗУНР, навпаки, мала міцний державний апарат та підтримку народу, але з об’єктивних причин, зокрема величезної кількісної переваги супротивника ніяка підтримка середнього класу не могла втримати республіку від краху.

Наступним етапом участі середнього класу у національно-визвольному  русі була Друга світова війна  і період 30-х років, що їй передував. Тоді, на Західній Україні, в умовах існування капіталістичної економіки, хоч і з польським протекціонізмом та процесами полонізації, відбувалося повільне зростання українського середнього класу, який і був одним з джерел фінансування діяльності ОУН, працевлаштування і прикриття її членів. Згадаємо також, що Головнокомандувач УПА Роман Шухевич, як і багато інших оунівців, сам до війни належав до середнього класу, маючи власну фірму.

Повертаючись до нашого часу, варто  наголосити, що у класичних індустріальних суспільствах, основу середнього класу становлять малі і середні власники засобів виробництва, а саме підприємці. Проведення реформ і розвиток ринкових відносин визначили необхідність формування й розвитку нових форм господарювання, зокрема, малого та середнього підприємництва, яке є вагомою складовою середнього класу. Це економічно вигідно, тому що поява великої кількості підприємств призводить до утворенння нових робочих місць, малим підприємством легше управляти за умов нестабільності, а також це приносить реальні кошти до зведеного державного бюджету.