Діяльність підпілля ОУН-УПА на території України у післявоєнний період 1945-1950р.р

  31 січня 1949 р. у Львові загинув шеф Головного військового штабу полковник О. Гасин («Лицар»), 14 квітня 1949 р. — командир УПА-Схід полковник В. Сидор. Після загибелі 5 березня 1950 р. у бою під Львовом головнокомандувача УПА генерала-хорунжого Р. Шухевича УПА як єдина військова формація припинила свое існування.

  Протягом 1944—1948 pp. окремі частини УПА діяли на українських землях в складі Польщі. Після закінчення Другої світової війни командування УПА уклало угоду (18.05.1946р.) з Армією Крайовою, а згодом з повстанською структурою «Воля і Незалежність» про встановлення демаркаційної лінії і взаємне співробітництво. Навесні 1947р. у бою із загоном УПА під командуванням С. Хріна загинув заступник міністра оборони Польщі генерал К. Свєрчевський, що стало приводом для розгортання акції депортації українського населення з етнічних українських земель (операція «Вісла»). У новостворені на колишніх німецьких землях воєводства (Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Щецинське, Познанське) силоміць переселили близько 150тис. українців. Масові репресії польського комуністичного уряду викликали рішучу протидію УПА. Для боротьби з частинами УПА польське командування направило 20-тисячну армію під командуванням генерала С. Моссора. 20 вересня 1947 р. у бою з підрозділами польських урядових військ загинув провідник ОУН на польських землях Я. Старух. Після тривалих боїв з переважаючими силами супротивника командування УПА вирішило вивести 16 бойових сотень з території Польщі. 29 червня 1947 р. три сотні прорвалися на територію Дрогобицької області, а сотня під командуванням М.Дуди («Громенка») пробилася через територію Чехословаччини в Західну Німеччину. Інші загони УПА були розбиті. [3]

1.3.Боротьба  ОУН-УПА з радянською  репресивною машиною.

  Ліквідація греко-католицької церкви, насильницька колективізація, масові депортації викликали опір діям влади з боку місцевого західноукраїнського населення. Організуючим ядром і ударною силою цього опору стали формування УПА. Її діяльність у повоєнний період умовно можна поділити на два етапи, що суттєво відрізняються один від одного тактичною лінією. Якщо змістом першого етапу (1945—1946) було відкрите протистояння великих з'єднань, ар'єргардні бої, то на другому (1947— 1950) — починає переважати підпільна боротьба, удари невеликих бойових груп, затухаюча активність.

  Після закінчення Другої світової війни керівництво УПА вважало, що зіткнення Заходу і СРСР неминуче, і тому своє основне завдання вбачало в тому, щоб не дати змоги радянській владі швидко закріпитися в західноукраїнському регіоні. На цьому етапі загони УПА тримали під своїм контролем досить значну територію — майже 150 тис. км2, на якій намагалися створити альтернативні радянським органам влади національно-державні структури. Формування повстанців мали у своєму складі кавалерійські та артилерійські частини. Активність УПА була ще досить високою: так, за перше півріччя 1945 р. було здійснено 2207 збройних акцій (відплатних актів, диверсій на залізниці та шосейних дорогах, напади на районні центри тощо). У відповідь сталінський режим провів 9238 каральних операцій, під час яких було вбито 34 тис. повстанців і 46 тис. захоплено в полон. У кривавому протистоянні загинули лідери ОУН—УПА — командувач УПА член Центрального проводу ОУН Клим Савур (Д. Клячківський), Карпович — перший заступник командувача і начальник штабу УПА, Кремінь — заступник командувача УПА-«Захід» та ін. Такі втрати вимагали суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі з'єднання діляться на малі групи, які принципово уникають фронтальних боїв, повертаються до типово партизанських форм боротьби (засідка, наскок, саботаж, прорив та ін.

  Наприкінці 1946 р. Українська Головна Визвольна Рада приймає рішення про докорінну реорганізацію УПА, суть якої полягала в демобілізації частини повстанців, відправці певної кількості вояків на Захід і організації підпілля з найстійкіших і найвитриваліших людей. За висловом одного із ідеологів ОУН—УПА, у цей час розпочався перехід «від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної».

  Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на радянсько-американську війну, ОУН і командування УПА на початку 1947 р. переходять до тактики партизанської війни невеликими групами, широкої підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних терористичних акцій проти представників правлячого режиму.

  У сучасній історичній літературі зустрічається згадка про те, що завершення війни ОУН-Б зустріла під гаслом, проголошеним Р. Шухевичем: «Домагатися, щоб ні одне село не визнало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати! Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай із 40 мільйонів українського населення залишиться половина — нічого страшного в цьому немає». За офіційними даними оунівці здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, у яких загинуло майже 30 тис. військовослужбовців, працівників державних та охоронних органів, місцевих жителів. Тактична лінія УПА, курс на масовий опір західноукраїнського населення радянській владі давав привід сталінському керівництву для широкомасштабних каральних акцій у регіоні. Тому під колесами репресивної машини опинились не лише повстанці. Свавілля, беззаконня, провокації стали нормою поведінки спецвійськ у Західній Україні.

  Загибель командувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 р.) стала своєрідним поворотним пунктом — після неї фактично закінчився організований опір на західноукраїнських землях, хоча окремі невеликі загони УПА та рештки підпілля діяли ще до середини 50-х років.

  Отже, у повоєнний період тактична лінія УПА зазнає певної трансформації. Якщо на початку переважають форми широкої повстанської боротьби (контролювання певної території, створення альтернативних радянським органам влади національно-державних структур, діяльність великих формувань, які охоплюють кавалерійські та артилерійські частини), то на початку 1947 р. тактика боротьби змінюється. Чинниками, які визначали ці зміни, були: переростання повоєнного протистояння між СРСР і Заходом у «холодну війну»; значні втрати УПА в протиборстві з радянськими військами; загибель повстанських лідерів; певні успіхи радянської влади в суспільних перетвореннях у західноукраїнському регіоні; політика сталінського режиму на розкол лав повстанців. [4]

1.4. Боротьба ОУН-УПА. Поразка руху Опору.

  Чинячи опір тоталітарному режиму, місцеве населення вдавалося до різних методів боротьби: від саботажу до збройного опору. Організатором цього була УПА, яка у 1943 р. об'єдналась з підпіллям ОУН в єдину структуру ОУН-УПА. Політичною надбудовою УПА була Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) — організація, покликана здійснювати керівництво національно-визвольним рухом в Україні. УГВР очолювали Р.Шухевич, В.Кук, М.Лебедь, Ю.Липа та ін. УГВР прийняла низку законодавчих актів — "Устрій", "Платформу", "Універсал", але основну увагу зосереджувала на підготовці бойових дій.  На завершальному етапі Другої світової війни керівництво УПА—ОУН вело активну підготовку до боротьби з радянськими військами. У 1945-1946 pp. УПА (чисельність 20-25 тис. вояків) взяла під контроль значні території Західної України. Після завершення бойових дій у Європі проти УПА були кинуті війська МВС-МДБ. Величезні райони на території Волині та у передгір'ях Карпат блокувалися і прочісувалися. Всіх, хто хоч якось був пов'язаний з опором, знищували або відправляли в Сибір.

  Зазнавши великих втрат, УПА здійснює рейди, щоб прорватися у Західну Німеччину та Австрію. Ті, що не могли прорватися, розділились на невеликі групи, здійснюючи напади на активістів радянської влади, знищуючи колгоспи, МТС та інші господарчі об'єкти. Пропаганда, жорстокість та підступність радянських каральних органів, а також ефективні соціально-економічні зміни та поширення колективізації зробили неможливим продовження опору. У березні 1950 р. в сутичці під Львовом загинув командир УПА Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Його наступник В.Кук вже не міг координувати дії розрізнених загонів, які в основному вели боротьбу за виживання. Невеликі загони діяли до середини 50-х років. Зрештою рух Опору згасає. 170 тис. членів ОУН-УПА було засуджено і відправлено до таборів.

  Після закінчення Другої світової війни кордон між Радянським Союзом і Польщею, згідно з договором між ними, пройшов в основному по так званій лінії Керзона. На польській території виявилися великі поселення українців, які жили там споконвічно. Водночас частина польського населення опинилася на радянській території. За домовленістю між Польщею і СРСР передбачався обмін населенням на добровільних умовах. Проте насправді з самого початку він супроводжувався насильством і численними жертвами.

  У 1947 р. виселення українців з південно-східної Польщі вступило в завершальну стадію. На цьому етапі воно було особливо жорстоким. Польські власті за погодженням з радянським керівництвом провели великомасштабну воєнно-репресивну депортаційну операцію "Віспа". її метою було переселення залишків українського населення Посяння, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя на захід і північ Польщі, на так звані "повернуті землі". Це була помста тоталітарної влади українцям, які підтримували формування ОУН-УПА, що діяли тут з часів війни. Операцію "Вісла" спланували спецслужби Польщі у взаємодії з радянськими консультантами. Близько 30 тис. польських солдатів та офіцерів, спираючись на підтримку радянських сил, оточили українських партизанів і в запеклих боях знищили або захопили багатьох з них. Під загрозою розстрілу в стислі строки було переселено з насиджених місць 140 тис. українського і змішаного українсько-польського населення. Для тих, хто уникав переселення або повертався додому, було створено концентраційний табір на базі колишнього німецького концтабору Освенцім.

  Внаслідок депортаційних акцій населені українцями землі на території Польщі були полонізовані. Одночасно з території України переселяли поляків (близько 1 млн. чол.) і також властивими радянській владі насильницькими методами. [5]

Висновоки

  Отже, історія ОУН і УПА належить до проблем, котрі були за межами об’єктивного вивчення у вітчизняній історіографії, незважаючи на те, що їх розробка дає змогу ввести нові характеристики у вивчення суспільно-політичної ситуації в Україні щодо національно - визвольного руху як у роки Другої світової війни, так і після її закінчення. Протягом 1945 -1950 років загони УПА втратили тисячі вояків , які були убиті і близько 30 тисяч полонених . Суть перетворень у західних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити і завершити соціалістичну перебудову «возз'єднаних» земель, тобто, як зазначає історик О. Субтельний, привести західних українців у відповідність з радянською системою та їхніми співвітчизниками. З цією метою в Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колективізація, культурна революція, утвердження влади органів диктатури пролетаріату. Всі ці процеси і мали створити умови для остаточної інкорпорації (включення до складу) західноукраїнського регіону до СРСР.

  Характер змін, що відбулися в процесі діяльність підпілля ОУН-УПА на території України у післявоєнний період 1945-1950р.р. на території Західної України, неоднозначний.

Ключові дати

1942-1953 pp. — діяльність Української Повстанської Армії

1946 p. - знищення Української  греко-католицької церкви

1947 р. — проведення  операції "Вісла" 1950 р. - загинув командир УПА Р. Шухевич 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Джерела та література

[1] Мизак Н. За тебе, свята Україно. Південне Надзбруччя у Визвольних Змаганнях ОУН-УПА. – Чернівці: Буковина, 1998. – 447 с.

[2] http://mestectvo.com/istoriya-ukraini/1945-1953.html

[3]Універсальний  довідник: -Донецьк: ТОВ ВКФ ‘’БАО’’, 2007.

[4]О.Д.Бойко. Історія  України.-Київ: ‘’Академвидав’’, 2007.

[5] www.history.vn.ua/book/ukrzno/147.html