Дисидентський рух в Україні 60-80 років 20 століття

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
 
 

Кафедра історії України 
 
 
 
 

Реферат

на тему: Дисидентський рух в Україні 60-80 років 20 століття 
 
 
 
 
 
 
 

Виконала:

Студентка 16 групи ОЄФ

Молчановська  Тетяна

Перевірив:

Красовський В. М. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Одеса – 2011 
 

План:

1.Вступ.

2.Зародження дисидентського руху.

3.Діяльність шістдесятників.

4.Самовидавництво як основний засіб діяльності дисидентського руху.

5.Найвпливовіші постаті дисидентського руху.

6.Дослідження дисидентського руху.

7.Висновок.

8.Список використаної літератури. 

1.Вступ.

У 1960—70-х роках у Радянському Союзі стало помітним явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Дисидентський рух — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

2.Зародження дисидентського руху.

Словом "дисидент” (від лат. dissidens – незгідний), яке в своєму історичному значенні застосовувалось як назва для єретиків, стали називати осіб, які в 60-х – на початку 80-х рр. в СРСР та інших країнах «соціалістичного табору» піддавали сумніву та критикували офіційну комуністичну ідеологію та політику. Збільшення кількості осіб, які у 60 – 80-х рр. відкрито висловлювали незгоду з офіційною ідеологією та політикою, та тих, що так чи інакше солідаризувалися з ними, дало підставу говорити про "дисидентський рух” в СРСР. Самі учасники цього руху не використовували слово "дисидент” як самоназву: використання цього слова має західне походження. Більшість учасників українського дисилентського руху (що пізніше набув характеру правозахисного), пройшли крізь різного роду переслідування, звільнення з навчальних закладів, позбавлення праці, найактивніші з них – крізь табори, тюрми та заслання. Деякі з них загинули у таборах: Ю. Литвин, В. Стус, О. Тихий. Окремі були кинуті в психлікарні, стали жертвами злочинної психіатрії (Л. Плющ, В. Рубан, М. Плахотнюк, М. Якубівський). Учасників руху можна поділити на дві групи: тих, хто публічно (відкрито) критикував офіційну ідеологію та політику – письмово або усно; тих, хто виготовляв, переховував та поширював позацензурну літературу (так званий "самвидав”). Ці дві групи діяли в оточенні "пасивних” учасників – тих, які знали про діяльність осіб із названих двох груп, спілкувалися з ними, симпатизували їхнім ідеям (а нерідко дотримувалися навіть радикальніших поглядів) та були читачами позацензурної літератури. Найбільшого поширення дисидентський рух набрав в Україні, Росії, Естонії, Латвії, Литві та меншою мірою у Вірменії та Грузії. Дисидентський рух хоча й містив політичний складник, але його підґрунтям був інтелектуально-культурний рух.

3.Діяльність шістдесятників.

Українська інтелігенція, скориставшись процесом десталінізації, започаткованим відомим виступом М. Хрущова на 20-му з’їзді КПРС у 1956 р., започаткувала нову спробу національно-культурного відродження, названого рухом «шістдесятників». Цим словом стали позначати тих представників творчої інтелігенції, які намагались модернізувати українську культуру і мали мужність своєю творчістю чинити опір владі, яка кваліфікувала їхню творчість як ідеологічно ворожу. Це призвело до поєднання інтелектуально-культурного руху з громадянсько-політичною дією, що дає підставу називати цей рух рухом опору російському шовінізму та комуністичному тоталітаризму. У словесному мистецтві попереду йшла поезія (Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський та ін.), літературознавство та літературна критика. Якщо оцінювати літературно-мистецький рух шістдесятників, беручи до уваги стилістичні особливості та зміст творів, то можна виокремити кілька тенденцій: переважно традиційний стиль, але змістовна спрямованість на пробудження громадянської та національної свідомості, екзистенціалізм, архетипічний символізм та космічний спірітуалізм; «модернізм» – за умови, що термін «модернізм» використовувати не в його вузькому значенні (як назву певної естетики чи стилю), а в широкому – як спробу «оновити» чи «осучаснити» літературно-мистецьку творчість, використовуючи різні течії у літературі та мистецтві 20-го століття. Тенденція, названа «екзистенціалізмом», представлена наголосом на цінності внутрішнього духовного світу особистості, сприйманні світу як «мого світу», з драматичним переживанням долі України у цьому світі. Хоча цей спосіб світосприймання і світорозуміння зазнав певного впливу західного літературного екзистенціалізму, включаючи літературу і мистецтво абсурду, але суспільно-політичною спонукою до появи такої літератури був драматичний конфлікт особи з системою та усвідомлення трагічного стану української нації. Найбільш виразно ця тенденція представлена у поезіях та публіцистиці найвидатнішого поета 60 – 80-х років – Василя Стуса. Висловом «архетипічний символізм» тут позначено спроби інтуїтивно-символічного «висвічення» архетипів, які або утворюють підтекст української культурної самобутності (зокрема, спроби символічно-метафоричної «репрезентації» структур колективного підсвідомого) або ж стосуються метафорики буття та космосу.

4.Самовидавництво як основний засіб діяльності дисидентського руху.

Створення та поширення самвидавської літератури стало основним способом діяльності дисидентського руху. Твір І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?”, книга В. Чорновола "Лихо з розуму”, велика стаття М. Брайчевського "Возз‘єднання чи приєднання?”, статті Є. Сверстюка, позацензурні поезії В. Симоненка, М. Холодного, І. Драча, Л. Костенко, І. Сокульського, статті В. Мороза, різного роду звернення і протести, інформації про переслідування та умови утримання політв‘язнів у таборах, редагований В. Чорноволом позацензурний журнал "Український вісник” складали основну масу української літератури, що поширювалась у "самвидаві”. До цього потрібно додати твори російського самвидаву, що поширювались в Україні. З діаспорних видань у вужчому колі мали поширення книга І. Кошелівця "Сучасна українська література”, твір Б. Кравціва "На багряному коні революції” та деякі ін..

5.Найвпливовіші постаті дисидентського руху.

Найвпливовішими постатями в українському дисидентському русі були Іван Світличний, Іван Дзюба, В`ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, але рух не мав централізованого характеру і складався з низки багатьох осередків, в які люди були об‘єднані особистими, професійними, сімейними та місцевими стосунками.

6.Дослідження дисидентського руху.

Дослідження дисидентського руху можна поділити на політичні, зосереджені передусім на питанні ідеології, історичні та соціологічні. Вищеподаний огляд інтелектуально-культурного підґрунтя дисидентський рух дозволяє краще зрозуміти джерела його ідеології. Права особи і право націй на самовизначення – ідеологічна серцевина українського дисиденського руху. Але характерною особливістю ідеології дисидентського руху була відсутність націоцентричності: поцінування культурної самобутності української нації ґрунтувалася на універсальній настанові пошанування культурної різноманітності світу та, відповідно, поваги до будь-якої іншої нації і культурної самобутності національних меншин. Це включало також поцінування діалектних відмінностей всередині української нації. Повага до інших націй та захист прав національних меншин забезпечило солідарність представників різних націй в українському дисидентському русі – євреїв, кримських татар, білорусів і т. д. Це була позиція, що знаходила вияв у конкретних діях – публічних промовах, заявах (напр., П. Григоренка та ін. на захист кримських татар), збирання відповідної інформації. Звичайно ж, окреслена тут загальна ідеологія об‘єднувала людей з різними особистими світоглядними та ідейними позиціями – від "радикально” правих (з орієнтацією на приватну власність та національну незалежну державу), в тім числі з деякими тенденціями інтегрального націоналізму (В. Мороз), до людей з соціалістичними орієнтаціями. Багато з колишніх учасників ОУН та УПА чи їхні діти приєднались чи принаймні солідаризувалися з дисидентським рухом, визнаючи, що інша історична ситуація вимагає іншої ідеології національно-визвольної боротьби. У політичних таборах між в‘язнями-дисидентами і колишніми учасниками ОУН та УПА не існувало принципових розходжень та конфліктів, а було почуття солідарності. Але деякі з дисидентів цілком щиро дотримувалися позиції "соціалізму з людським обличчям” (позиція близька до правого крила соціал-демократизму). Ідеологічні тексти, в яких ставилась мета виходу України зі складу СРСР і утворення незалежної української держави, як правило, були призначені для конспіративного поширення серед вузького кола осіб (напр., "Проект програми” групи Лук‘яненка – Кандиби, стаття Є. Пронюка "Стан і завдання українського визвольного руху” та ін.). До так званих «чистих демократів”, ("ліберал-демократів»), які не вважали важливою орієнтацію на утвердження української національної самосвідомості та української незалежної держави, в українському дисидентському русі належали поодинокі особистості. До дисидентського руху приєдналися деякі особи з релігійних конфесій, що зазнавали переслідувань (греко-католики, баптисти та ін.).

Конституція СРСР проголошує свободу слова, то це повинна бути свобода слова (звідси вимога дотримуватись Конституції). Якщо говориться про справедливі міжнаціональні взаємини та про рівність націй, то практика не повинна демонструвати здійснення протилежних принципів. Після підписання СРСР в 1975 році Прикінцевого акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі в Україні в листопаді 1976 р була створена Українська громадська група сприянням виконанню гельсінських угод. Ініціаторами її створення були М. Руденко, О. Бердник, О. Мешко, Л. Лук‘яненко, П. Григоренко. Поступово багато учасників дисидентського руху стають членами УГГ. Це було можливо тому, що визнання особистих прав людини було важливим складником того інтелектуально-культурного руху 60-х, з якого виростав і яким живився дисидентський рух. Однак, в українському дисидентському русі визнання важливості особистих прав завжди поєднувалося з визнанням права націй на самовизначення як важливого елементу міжнародного правового порядку, а також визнання прав національних меншин. Особистість і національно-культурна самобутність залишались двома важливими цінностями навіть тоді, коли дисидентський рух набув правозахисного характеру. Ця настанова була збережена і навіть посилена, коли на основі УГГ була утворена Українська гельсінська спілка, яка, в свою чергу, стала основою для утворення першої в Україні демократичної партії – Української республіканської партії. Ідеологія українського дисидентського руху стала основою так званої "національно-демократичної” ідеології.

7.Висновок.

Вивчення явища дисидентський рух є достатньо актуальною проблемою, тому більшість дослідників вважають дисидентський рух особливим періодом національно-визвольного руху та визнають його вирішальну роль у появі сучасної української незалежної держави.

8.Список використаної літератури.

1.Я. Грицак “Нарис історії України. Формування модерної української нації

XIX-XX століття”.

2.Опорний конспект з курсу «Історія України», 2007 р. Одеса, ОДЕУ.

3. І.З. Підкова, Р.М. Шуст “Довідник з історії України” 3т.

4.Ю. Солод  “Українська література у XX столітті”.