Дипломатія Стародавнього Риму

1. Храктеристика Стародавнього Риму

Старода́вній  Рим (лат. Roma antiqua, також Древній Рим, старожитній, античний Рим) — одна з  цивілізацій Давнього світу та античності, отримала свою назву від головного  міста — Рима (лат. Roma), яке в  свою чергу назване на честь легендарного засновника — Ромула. Стародавній Рим був цивілізацією, яка виросла з маленької землеробської громади, заснованої на Апенінському п-ві ще в Х ст. до н. е. Центр Риму сформувався в межах болотистої рівнини, обмеженої Капітолієм, Палатином і Квіріналом. Розташована вздовж Середземного моря, Римська держава з часом стала однією з найбільших імперій Давнього світу.[1] 
За століття свого існування, давньоримська цивілізація змінювалася від монархії до олігархічної республіки, а потім — до все в більшій мірі автократичної імперії. Завдяки завоюванням та асиміляції вона згодом почала домінувати над усім Середземномор'ям. Піку своєї могутності Стародавній Рим досяг у ІІ ст.н.е., коли під його контролем опинилися территорії від сучасної Шотландії на півночі до Ефіопії на півдні та від Вірменії на сході до Португалії на заході. 
У 395 р. Римська імперія розділилася на дві частини — західну та східну. Уражена внутрішньою нестабільністю та атакована різними мігруючими народами, західна частина імперії, що включала Іспанію, Галлію, Британію та Італію, розпалася на незалежні королівства у V ст. Східна частина імперії, яка управлялась Константинополем і включала Грецію, Анатолію, Сирію та Єгипет, вижила в цій кризі і, незважаючи на втрату Сирії та Єгипту, завойованих арабами, відновилася та проіснувала ще тисячу років, але врешті-решт її залишки були анексовані турецькою Оттоманською імперією. Цю східну, християнську, середньовічну стадію існування Римської імперії історики зазвичай називають Візантійською імперією. 
Певний вплив на становлення давньоримської цивілізації мала культура етрусків і давніх греків. У етрусків римляни запозичали більшість букв свого алфавіту, деякі прийоми будівництва, ряд обрядів (наприклад, гладіаторські бої). Символ Риму — бронзова статуя вовчиці — виконана етруським майстром. Етруською була і остання з царських династій. Грецький вплив на римську культуру був: вивчалася грецька філософія, література, знання грецької мови стає обов'язковим для грамотної людини, копіюються грецькі скульптури. Давньоримську цивілізацію разом із Давньою Грецією, як правило, об'єднують у поняття «класичної античності». 
Стародавній Рим зробив великий внесок у розвиток права, військової справи, мистецтва, архітектури, технологій та мови у західноєвропейській цивілізації. Сучасному світові Стародавній Рим подарував римське право, деякі архітектурні форми та рішення (наприклад, хрестово-купольну систему) і безліч інших нововведень (наприклад, колісні водяні млини). Християнство як релігія народилося на территорії Римської імперії. 
Офіційною мовою давньоримської держави була латина, релігія протягом більшої частини існування була політеїстична, неофіційним гербом імперії був золотий орел (лат. aquila), після прийняття християнства з'явилися лабаруми і хризма.

 

2. Сутність і походження поняття дипломатія.

Диплома́тія —  засіб здійснення зовнішньої політики держави, що являє собою сукупність невоєнних практичних заходів, прийомів і методів, застосовуваних з урахуванням  конкретних умов і характеру розв'язуваних задач; офіційна діяльність глав держав і урядів, міністрів закордонних справ, відомств іноземних справ, дипломатичних представництв за кордоном, делегацій на міжнародних конференціях по здійсненню цілей і задач зовнішньої політики держави, захисту прав та інтересів держави, його установ і громадян за кордоном. 
З поняттям диплома́тія пов'язують мистецтво ведення переговорів для запобігання чи врегулювання конфліктів, пошуків компромісіві взаємоприйнятих рішень, розширення і поглиблення міжнародного співробітництва. 
Слово «дипломатія» походить від грец. di'plo-ma (у Стародавній Греції цим словом називалися здвоєні дощечки з нанесеними на них письменами, що видавалися посланцям як вірчі грамоти і документів, що підтверджувала їхні повноваження). Як позначення державної діяльності в області зовнішніх зносин слово «дипломатія» узвичаїлося в Західній Європі наприкінці XVIII століття.  
Як професія, дипломатія може бути визначена як діяльність держави та її представництв за кордоном для захисту та реалізації своїх зовнішніх інтересів у мирній обстановці. Джуліан Сьютор визначає поняття дипломатії, вказуючи на його три основні елементи, що як він говорить: «Хоч подані окремо, тільки разом пояснюють практично всі основні аспекти терміну». 
По-перше, дипломатія є видом діяльності держави, офіційною діяльністю державних органів, компетентних у сфері міжнародних відносин, в основному реалізація дипломатичних функцій держави, забезпечення захисту прав та інтересів держави та її громадян за кордоном. Ця діяльність відноситься до стану офіційних відносин з іншими країнами, і спрямована на досягнення цілей, пов'язаних з виконавчими органами державної влади. Ці цілі відбиті в зовнішній політиці держави і "дипломатія зброї цієї політики. 
По-другому — засноване на наукових припущеннях і методах та мистецтві досягнення цілей зовнішньої політики, робота і підтримка відносини між країнами, і особливо для проведення переговорів та укладення договорів. 
По-третє в змісті терміну «дипломатія» визначається право команди людей реалізовувати цілі і завдання зовнішньої політики і являє собою окрему державну службу.

У рабовласницькому суспільстві, що постійно використовувало військові  завоювання для поповнення робочої  сили, переважали воєнні засоби здійснення зовнішньої політики держав. Дипломатичні зв'язки підтримувалися лише епізодично посольствами, що направлялися в окремі країни з визначеною місією і поверталися після її виконання. 
В умовах феодальної роздробленості одержала поширення «приватна» дипломатія феодальних суверенів, що у проміжках між війнами укладали мирні договори, вступали у військові союзи, укладали династичні шлюби. Широкі дипломатичні зв'язки підтримувала Візантія. У середині XV століття з розвитком міжнародних відносин поступово з'являються постійні представництва держав за кордоном. 
Особливості дипломатії буржуазних держав нової і новітньої історії визначаються новими цілями їхньої зовнішньої політики — боротьбою за завоювання зовнішніх ринків, за поділ, а потім і за переділ світу, за світове економічне і політичне панування. У нових умовах значно розширюються масштаби дипломатичної діяльності, що стає більш динамічною і використовується державою для створення ширшої опори серед керівництва і правлячої еліти іноземних держав, для встановлення контактів з визначеними політичними партіями, ЗМІ. Дипломатія, поряд з воєнними засобами, зіграла важливу роль у боротьбі за здійснення цілей антифеодальних, демократичних і національно-визвольних рухів, в утворенні національних держав у Латинській Америці і на Балканах, в об'єднанні Німеччини, Італії. Дипломатія великих капіталістичних держав обслуговувала їх експансіоністські агресивні цілі.

 

3. Дипломатія в Стародавньому Римі

Історія римської дипломатії починається з перших сторіч римської держави. Про це свідчать договори Риму з іншими містами, що входили в Римсько-італійську федерацію, і торгові договори з Карфагеном. Тексти договорів дійшли до нас в передачі римських істориків і юристів. Справжніх документів офіційного характеру в Римі збереглося порівняно трохи. Пояснюється це наступною обставиною, Матеріалом, на якому в Римі виготовлялися державні документи, служили полотно, дерев'яні, бронзові і мідні дошки. Полотно і дерево легко піддавалися дії часу. Металеві ж дошки у великому числі загинули — вони розкрадалися під час захоплень Рима «варварами» і переплавлялися на зброю або які-небудь інші предмети. Тим часом в Греції офіційні записи вирізувались на мармурових плитах, майже непіддатливих руйнівній дії часу.

Переломним моментом в  історії міжнародних відносин і  дипломатії Рима є боротьба з Карфагеном — так звані Пунічні війни (початок Першої Пунічної війни відноситься до 264 р. до нашої ери).

Міжнародні зв'язки в Римі були такими ж давніми, як і в Греції. У Римі існувало право гостинності (jus hospitii), колегія феціалів, яка нагадувала грецьку колегію амфіктіонів, відряджалися посольства, укладалися міжна­родні договори й союзи. В Римі набули розвитку нові форми міжнародного права.

Феціали – жрецька  колегія з цивільними функціями, згадується в джерелах пізньо-республіканського  і навіть імператорського періодів. Феціали регулювали суперечки й  непорозуміння між племенами  й племінними союзами, оголошували  війну й укладали мир, підписували договори. Жодний важли­вий захід не міг розпочатися без феціалів. Діяльність феціалів супроводжувалася здійс­ненням магічних обрядів, які закріплювали сакральний характер їхнього чину.

У республіканському  Римі існувала інсти­туція, яку називали патронатом. Вона поляга­ла в тому, що кожен чужинець мусив там мати свого патрона, якого визначав Сенат з-поміж патриціїв. (Але патронат мав поважні відмін­ності від проксенії: проксена визначала інша держава, патронаж визначав римський Се­нат). Отже, опіка над чужинцями цілком пере­бувала в руках римської влади. Крім того, в Римі існувала посада спеціального претора для чужинців, який розглядав справи, в яких принаймні одна зі сторін була чужинцем.

У найдавніший (царський) період римсь­кої історії  право посилати посольства нале­жало цареві, а послами були феціали. Якщо в Греції закордонними справами займалася громада вільних мешканців, то в Римі часів республіки ці справи зосереджувалися в ру­ках Сенату, який представляв інтереси арис­тократії. Права народних зборів (коміцій) у Римі були більш обмеженими, ніж у Греції. Зовнішня політика, прийом і відправлення посольств належали до відання Сенату.

До часів  давнього Риму належать форму­ли т. зв. права народів (jus gentium), яке про­тиставлялося цивільному праву (jus civile). Печатки міжнародного права містяться вже в збірниках найдавніших юридичних формул феціалів. Право народів зберігало силу як під час миру, так і під час війни. Порушення "святості посольства й договорів" належало до галузі міжнародного права.

У період республіки посольства діяли на засадах колегіальності. Ці функції не дозво­лялося покладати на одну особу. Посольства складалися з 2-10 осіб, найчастіше – з трьох осіб. На чолі кожного посольства стояв його голова (princeps legationis), як правило, сена­тор високого рангу. Кожен посол на знак своєї функції носив особливий золотий перстень, який давав йому право на безкоштовний транс­порт і помешкання. З часом, в міру розвитку й збагачення римської держави її посольства ста­вали щораз пишнішими й поважнішими. По­сольствам надавали ескорт, утримання на до­рогу, а також численну свиту з вільних людей і рабів, секретарів, перекладачів та прислуги.

Завдання посольств  були різні: оголошен­ня війни, укладання  миру, підписання дого­ворів, організація  підкорених провінцій та ар­бітраж у спорах.

Римські посольства не мали постійного характеру. Їх висилали час від часу з метою залагодження конкретної справи. Після повер­нення  до Риму посольства складали сенатові звіт про діяльність місії.

Прикметним  нововведенням, яке підкрес­лювало панівне становище Риму як під час миру, так і під час війни, було встановлення точних термінів для завершення переговорів. Так, македонським послам, які прибули до Риму 197 р. до н. е., відразу ж повідомили, що, якщо переговори не завершаться підписан­ням угоди протягом 60 днів, їх розглядатимуть не як дипломатичну місію, що має імунітет, а як шпигунів, що потягне за собою допровадження їх під збройною вартою до узбережжя.

Одним з непривабливих  прикладів запро­вадженої римлянами  практики було включен­ня в договори положень, що передбачали одержання заручників як гарантів дотриман­ня договорів. Після другої Пунічної війни, коли римляни стали незаперечними володарями світу, вони продовжували вимагати надання заручників від переможених племен і народів, але ніколи, ні за яких обставин не видавали заручників самі. Так, наприклад, Юлій Цезар взяв не менш ніж 600 заручників від галльсь­ких племен. Договори містили статті, в яких визначалося число заручників, яких належа­ло видати, їхні імена й звання, стать і вік за групами, а також вказувалося, чи можна було їх замінити через певне число років.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Міжнародні  зв'язки в Римі були настільки ж  древніми, як у Греції й на Сході. З незапам'ятних часів у Римі існували проксенія (jus hospіtіі) і колегія феціалів, що нагадувала грецьку колегію амфіктионів. Феціали регулювали возникавшие між племенами й племінними союзами суперечки й непорозуміння. У коло їхніх повноважень входили: охорона міжнародних угод, оголошення війни й висновок миру. Феціали - жрецька колегія із цивільними функціями. Жодне важливе підприємство не могло бути ні почато, ні кінчене без санкції феціалів. Вони повідомляли війну, містили мир і підписували договори.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Центральне  положення Рима й Італії в Середземнорському басейні із самого початку сприяло розвитку економічних міжнародних зв'язків. Цим пояснюється той багатозначний факт, що "право народів"(jus gentіum) найбільш повне вираження одержало саме на римському ґрунті. ПРО "право народів" не один раз по різних приводах згадують римські письменники кінця Республіки й Імперії. Особливо багато уваги аналізу цього поняття приділяє Цицерон у трактатах "Про державу" і "Про обов'язки". "Право народів" протиставлялося "цивільному праву" (jus cіvіle), що поширювалося тільки на римських громадян. Воно зберігало свою силу як під час миру, так і під час війни. Порушення "святості посольства й договорів" (jus et sacra legatіonіs) ставилося до області міжнародного права.

Зачатки міжнародного права втримуються вже в збірнику найдавніших юридичних формул фециалов (jus fetіale).

Колегія феціалів складалася з 20 чоловік, які належали до древніх родів і довічно  перебували у своєму званні. Діяльність феціалів протікала під покривом глибокої таємниці. Відбувалися різні обряди, вимовлялися магічні слова, зміст яких був зрозумілий одним лише присвяченим. Зовнішньою ознакою феціалів служив вовняний одяг, головна пов'язка й на голові кому священної землі із травою й коріннями (verbena), вирізаний на Капітолійському пагорбі. Земля служила символом території держави, що представляє ними.

У такім одяганні представник колегії "святий батько" (pаtеr pаtrаus) відправлявся до границі  сусіднього народу для врегулювання спірних питань або оголошення війни.

Всі спірні питання  насамперед намагалися вирішити миром. У випадку неможливості досягти цього прибігали до зброї. Оголошення війни в Древньому Римі було найвищою мірою складною процедурою. Ведення переговорів покладало на спеціальну комісію із чотирьох чоловік з "святим батьком" на чолі. Комісія кілька разів відправлялася в місто, що порушило міжнародні встановлення. При цьому щораз відбувалися обряди й голосний голос вимовлялися магічні слова й прокльони за адресою порушника міжнародного права. Потім комісія поверталася в Рим і протягом 33 днів очікувала відповіді. У випадку неотримання такого феціали доповідали Сенату й народу, яким належало право оголошення війни. Після цього "святий батько" востаннє відправлявся до границі ворожого міста й кидав на ворожу землю дротик з обпаленим і закривавленим кінцем.