Державна символіка України

 

 

Реферат

 

На тему:

 

“Державна символіка України ”

 

 

 

Державні символи України

 

В ст. 20 Конституції України передбачено, що державними символами України  є Державний Прапор України, Державний  Герб України і Державний Гімн України. Під державними символами України слід розуміти закріплені в законодавстві офіційні графічні чи звукові зображення, в яких втілюються національні ідеї, що символізують державність України. Державні символи затверджуються Верховною Радою України. Характерними ознаками їх є те, що вони: 1) виражають національний менталітет, національні ідеї політичного чи історичного змісту; 2) мають загальнообов'язковий характер. Основою державних символів є державний суверенітет.

 

Державні символи є складовою  частиною більш широкого поняття  «державні атрибути», до числа яких входять також столиця держави, офіційна назва держави, державна мова, державна печатка, національні пісні, почесні значки, державні штандарти.

 

Державний Герб — це закріплений  у законодавстві офіційний умовний  знак, який через графічне чи кольорове зображення окремих фігур виражає коло певних ідей політичного характеру та символізує суверенітет держави. В Конституції сказано, що великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний герб України). Зображення Державного Герба розміщується на печатках органів державної влади, державного управління, судових органів, грошових знаках і знаках поштової оплати, службо­вих посвідченнях, штампах, бланках державних установ тощо.

 

Державний Гімн — це закріплена в  законодавстві країни музично-поетична емблема держави, яка через систему (набір) музично-поетичних образів виражає певне коло ідей політичного характеру та символізує суверенну державу. Державний Гімн України — це національний гімн на музику М.Вербицького. Державний Гімн як офіційний символ держави виконують під час підняття Державного Прапора, відкриття урочистих засідань, на початку офіційних зустрічей на найвищому рівні, прийняття військової присяги, відкритті спортивних змагань тощо. Слова Гімну затверджуються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

 

Державний Прапор — це закріплене в законодавстві офіційне полотнище  держави, в якому шляхом добору певних кольорів (іноді з використанням  малюнків чи написів) виражено ідеї політичного характеру. Державний Прапор України — стяг з двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів:

 

верхня смуга — синього кольору, нижня — жовтого. Співвідношення ширини прапора до його довжини — 2:3. Державний Прапор піднімається на будинках органів державної влади і управління, органів місцевого самоврядування, дипломатичних і консульських представництв України, на прикордонних заставах та митницях, на засобах пересування перших осіб та дипломатичних представників і консулів України, як кормовий прапор на морських суднах України, під час офіційних зустрічей на найвищому рівні, на відкритті спортивних змагань тощо.

 

Публічний глум над державними символами  України карається у встановленому  законом порядку.

 

Столицею України є місто Київ.

 

Конституція — основний закон держави, що визначає найважливіші засади організації  суспільства.

 

 

 

Відповідь на перше питання пов'язана із визначенням загального співвідношення між суспільством і державою. Державу  не можна ототожнювати із суспільством — вона є специфічним, багатоманітним його інститутом, який через організацію влади і управління віддзеркалює всі його основні риси, особливості. Не випадково, ще Гегель зазначав, що держава і суспільство пов'язані в їхній ідентичності і відмінності багатовидовими взаємопроникненнями, що між ними є "безліч переходів, поєднань і залежностей.

 

Згідно  з цією тезою навряд чи можна стверджувати, що за рівнем відображення дійсності  конституція — це виключно конституція  держави або виключно конституція суспільства. Конституції, як свідчить практика переважної більшості країн, поряд із закріпленням основ державного ладу, найважливіших державних інститутів визначають і вихідні положення, що характеризують даний суспільний устрій, систему власності, соціально-економічні й політичні відносини, рівень духовного життя саме конкретної країни. Особливо це притаманно конституціям, прийнятим після другої світової війни, а також після розпаду так званого соціалістичного табору.

 

Отже, маємо підстави стверджувати, що за загальною характеристикою конституція — це, насамперед, основний закон держави. Разом із тим відповідно до впливу на посутні ознаки держави конституція визначає основи суспільного ладу певної країни. Наприклад у статтях 13 і 14 Конституції України визначаються об'єкти права власності українського народу, регламентуються питання, пов'язані із соціальною спрямованістю економіки нашої держави, соціальним і правовим статусом землі та правом власності на неї.

 

 

 

 

 

Конституція України – уособлення верховенства права, сутності та спрямованості  політики нашої держави

 

 

 

Складним є питання про те, яким актом є конституція — політичним чи правовим? Для відповіді на нього знову ж таки слід звернутися до загальнотео­ретичних положень про співвідношення політики і права. Існує досить багато визначень політики і характеристик сутності права як суспільного явища. У марк­систських визначеннях, особливо тих, що були зроблені за радянських часів, у співвідношенні політики і права завжди наголошувався пріоритет політики, яка ніби-то повинна передувати праву. Тобто право розглядалося виключно як один із засобів здійснення політики. Недарма В. Ленін зазначав, що закон, тобто головна провідна форма права, яку характеризує найбільший ступінь узагальнення, є заходом політичним, політикою. Із цього видно, що право та основні форми його визначення розглядалися як засоби, що забезпечують здійснення політики. Якщо вони не задовольняли панівні кола суспільства, то могли змінюватися відповідно до їхнього бажання. Тож і конституція вважалася нормативним актом, що не має визначального значення і повинен підпорядовуватися політиці.

 

Відомо, що існує багато визначень політики як суспільного явища. У більшості випадків ними закцентовано увагу на тих чи інших її ознаках. Найбільший сту­пінь узагальнення щодо визначення сутності політики міститься, мабуть, утвердженні, згідно з яким політика є системою відносин влади і управління в суспільстві (державної влади та державного управління, а також інших суспільних відносин, насамперед тих, що пов'язані із самоврядуванням). Постає питання: яку соціальну роль у такому разі відіграють право, закон, конституція держави? Відповідь може бути одна: право і всі його форми, в тому числі й конституція, — не що інше, як засоби здійснення політики і тільки.

 

Такий підхід як з методологічної, так і з практичної точки зору є безпідставним, помилковим. Він  призводить до волюнтаризму в політиці, позбавляє її будь-яких позитивних орієнтирів, у тому числі правових. Такий підхід пов'язаний із недооцінкою права, конституції, є проявом того правового нігілізму, який панував у нашій країні за радянських часів, коли про право згадували лише тоді, коли треба було щось замаскувати у сфері політики, надати тому чи іншому явищу правової привабливості.

 

Право й загальні правові настанови, а тим більше конституцію, не можна  розглядати як додаток до політики. У праві відображено певні  політичні інтереси, а також вимоги (потреби) суспільства. Однак їх вияв має межу. Право, а отже, й така провідна його форма, як конституція, мають самостійне значення, грунтуються на власних підвалинах, повинні відповідати певним принципам, конкретним суспільним вимогам. Право — це не просто звід правил поведінки (правових норм), що їх, у межах своєї компетенції, встановлюють відповідні державні органи. Якщо вдовольнитися тільки цим і не намагатися пізнати внутрішню сутність справжню природу права, то логічним буде висновок що право — не що інше, як один із засобів здійснення політики. Адже відповідний державний орган, видаючи той чи інший нормативний акт, встановлюючи норми права, провадить певну політику, і тому право є без посереднім й виявом.

 

Насправді ж усе значно складніше. Право — не додаток до політики, а самостійний загальносоціальний прояв, що узагальнює ступінь свободи, рівності та справедливості суспільства, критерій його моральності (оскільки право невід'ємне від моралі як одна з форм зовнішнього її вияву). Право може бути виявом полі­тики лише до того часу, поки ця політика не суперечить нормам моралі, принципам справедливості, за якими всі люди вільні й рівні від народження у своїх можли­востях і можуть реалізувати їх у суспільстві.

 

Саме цю найглибиннішу сутність відображає закладений у ст. 8 Конституції України принцип верховенства права.

 

Отже, відповідаючи на питання, політичним чи правовим актом є конституція, слід зазначити, що кожну конституцію  зорієнтовано на проведення такої політики, яка відповідає потребам суспільства. Однак у демократичних державах політика не може виходити за межі права, високих моральних принципів, закладених у ньому.

 

Конституція України є найвищим правовим актом  нашої держави, її Основним Законом, який водночас визначає основні напрями розвитку суспільства, держави.

 

Література 

 

·        Конституція України

 

·        Огляд конституції України

 

·        Основи Держави і права

 

·        Основи Конституційного права України