Денікінський режим в Україні

Це малодоброзичливе ставлення до українства прогресивного  великоросійського суспільства  має свою доволі довгу й невеселу історію. Законоположник і вождь  прогресивної Росії Бєлінський, як відомо, зустрів вождя і пророка  нового українства Шевченка різкими вихватками, в яких проступало не тільки нерозуміння українства, але й неприхильність до цього, ледь народженого тоді руху. Палкому проповідникові європеїзації Росії, найповнішого засвоєння нею західної культури і державності, українське народництво, романтичне козакофільство, культ демосу здавались чимось ворожим культурному розвиткові Росії, що відволікало сили від культурного руху «на захід». Розгром кирило-мефодіївського гуртка, тяжка кара, що впала на представників цього найчистішого, найпрогресивнішого вияву українського руху, викликали в ньому зловтішні зауваження, недостойні прогресивної Росії і засуджені по достоїнству біографами Бєлінського. В не таких різких формах це неприхильне ставлення до українства давало про себе знати і пізніше — за небагатьма і доволі слабенькими винятками. Українство здавалось представникам прогресивної Росії чимось малосерйозним і малокультурним, малопрогресивним, якимось вузьким провінційним патріотизмом, архаїчним партикуляризмом, недостойним сучасної людини. Жива, дружна робота над одними й тими ж питаннями в епоху визволення селян дещо зблизила і згладила цю нерівність. На цей час припадають сповнені симпатії до українства відгуки Добролюбова , Тургенєва, Бакуніна. Але урядові проскрипції ще раз скинули українців з їхніх позицій, і коли вони, після довгої вимушеної перерви, що загальмувала український рух, почали в 1870-х роках з того самого місця, на якому захопили їх урядові заборони, — представникам прогресивної Росії українство знову здалось чимось вузьким і жалюгідним, стало предметом якщо не неприязні, то поблажливого співчуття. Цікаво констатувати, що навіть український радикалізм Драгоманова, який звужував до мінімуму спеціально-українські національні запити в інтересах, так би мовити, загальноросійських політичних і культурних завдань, здавався все ж представникам лівих великоросійських течій вузьким, жалюгідним провінціалізмом і викликав тільки насмішкуваті зауваження такого чутливого показника сучасного прогресивного курсу, як Салтиков, що жартував над «гадяцьким сепаратизмом».

Таке ставлення, окрім необізнаності, підтримувалось також тією обставиною, що поруч  з українцями, які відмовлялися йти  «в бік найменшого спротиву» і  які бажали поєднувати інтереси загальнокультурні  чи загальнополітичні з безпосереднім  служінням суспільству, своєму народові, знаходилось і знаходиться немало людей прогресивно настроєних, тямущих, навіть обдарованих, котрі, виросши в атмосфері офіційного обрусіння, втратили живий зв'язок з народним життям, з традиціями українства, і не вважаючи себе якимись там відступниками, цілком щиро зараховуючи себе «тоже к малороссам» 10, обмежуються в своєму «малоросійстві» більш чи менш неясними і доволі несерйозними симпатіями до зовнішніх, декоративних сторін українського життя і серйозно ставляться лише до культури і державності «загальноросійської», тобто великоросійської. З голосу таких «теж малоросів» різних відтінків, чи «більшості малоросів», як їх титулують при нагоді11, повторювали урядові сфери різні аргументи, якими мотивувались заборони і репресії проти українського слова, проти українського руху, і вони не залишались без відгуку і в прогресивних колах. По слабості людській всі ми охочіше віримо тому, що нам більше подобається, більш вигідне, і в прогресивних, як і в охоронних колах із двох категорій «малоросів» —- тих, які ставили відомі вимоги в інтересах української народності, і тих, хто не ставив жодних вимог, прирікаючи українську народність на службову роль стосовно (велико) російської культури і державності, ці останні, так би мовити «общеруссн малороссийскаго происхождения» мали більше шансів: саме їх хотіли вважати за справжніх виразників українства, представників того, які справжні українці і яким їм треба бути й надалі. З їхніх слів і з огляду на їхнє існування повторювались ходячі фрази, що національні устремління українства — це справа купки фантазерів, які не мають грунту ні в українському суспільстві, ні в українських масах; що сучасне українство взагалі явище наносне, вигадане; ніякої власне української мови немає і бути не може; українців цілком задовольняє загальноросійська література й культура,— і прагнення до створення української літератури, науки і т. п. це непотрібне роздрібнення сил, шкідливий партикуляризм, що суперечить сучасним прагненням до загальнолюдського і т. д.

Врешті-решт з-під ухильного мовчання, яким оточується звичайно все, що стосується українства, у (велико) російських прогресивних сферах виступають мотиви доволі аналогічні з аргументами і мотивами кіл  охоронців: сумніви в законності устремлінь українців до самостійного національного розвитку, побоювання за долю загальноросійської культури і державності, що може потерпіти певне послаблення з розвитком культури української, і бажання утримати в службовій ролі українську народність.

Російська соціал-демократія, взагалі недоброзичливо настроєна до національних питань, не змирившись, як соціал-демократія австрійська, з неминучістю національної диференціації соціал-демократизму, зокрема дуже неприхильно ставилась досі до національних запитів українства. Вважаючи, що привнесення національних вимог послаблює класову солідарність взагалі, вона піддає сумнівам наявність національних запитів в українських робітничих мас, вважає їх недоречними, шкідливими.

Разом з нею  думку про відсутність в українських  мас певних національних запитів засвоїли і представники інших прогресивних напрямків. Звичайно, якщо ставити необхідною умовою, щоб по кожному запиту більш свідомої частини суспільства були представлені докази наявності такого запиту у всієї маси населення, можна відкинути будь-яке із сучасних питань (окрім аграрного) і ставити таку вимогу до українства — значить штовхати його на шлях посиленої не лише національної, а й націоналістичної пропаганди. Але це забувається у даному випадкові.

І врешті-решт захист національних нужд українських мас старанно дискредитується кличкою «націоналізму», хоч би цей захист не виходив за межі найкоректніших форм, далеких від будь-якої винятковості.

Інакше складаються  стосунки в польському суспільстві. Тут немає двох ліній — уряду  і суспільства; національну політику веде саме суспільство, і ставлення його до українства вийшло давно за межі чисто теоретичних положень, якими все ще обмежується ставлення до українства суспільства великоросійського. Завдяки цьому польсько-українські відносини набули більшої реальності, визначеності і напруженості

Стара теорія про те, що українська народність є  лише різновидністю польської, її провінціалізм, не зникла, але повинна була багато втратити у своїй теоретичній  переконливості після того, як в  останні десятиліття з такою силою виявилось повне розходження польського і українського елементів. У практичному застосуванні ці теорії, як і ідеали відновлення старої державної Польщі, «історичної Польщі», «Польщі від моря і до моря», які не перестають служити провідною зорею значній частині польського суспільства, зводиться до прагнення утримати позиції польського елемента, що лишились йому у спадок від колишнього політичного панування,— укріпити панівне становище польського елемента в тих частинах України, як і в Литві і Білорусії, де в його руках збереглась політична, економічна чи культурна перевага, утримавши туземне українське (як і литовське і білоруське) населення в службовій ролі, і зберегти позиції польського елемента в інших частинах «історичної Польщі», як опорні бази для нового поступального руху польського елемента в інших сприятливіших умовах майбутнього. І якщо ідеї історичної Польщі, в своєму чистому вигляді, як і повне відкидання всіляких прав на національний розвиток за українським народом притаманні шовіністично настроєній частині польського суспільства, то ідеї збереження польських переваг поза межами етнографічної Польщі сидять дуже глибоко, і від впливу їх не вільні і представники прогресивних течій польського суспільства.

Найбільш  характерним показником — пробним каменем польсько-українських національних відносин — було і є до сих пір питання про кордони польської автономної території. Українці, будучи прибічниками автономії національно-територіальної, визнають всю законність вимог автономії Польщі в її етнографічних межах. З польського ж боку принцип етнографічної території підмінюється принципом історичним: поляки домагаються автономії для Польського королівства в кордонах, установлених віденським конгресом. Незалежно від принципової різниці (принцип історичних прав і принцип реальних етнографічних і всяких інших відносин) це має дуже суттєве значення: кордони конгресового королівства, чи так званого царства Польського, захоплюють у східній своїй частині непольські території: на південному сході українську (частини Холмської землі і Підляшшя, старих українських провінцій, досить механічно приєднаних до нинішніх польських провінцій віденським конгресом), на північному сході територію литовську (жмудську), між ними невеличкий шматочок білоруської.

Логіка таких посилань, на які спираються польські вимоги автономії, очевидно, вимагає, щоб ці непольські прикордонні території були виключені із польської автономної території і приєднані до сусідніх своїх етнографічних територій. Поляки опираються, обіцяючи, що польський сейм забезпечить культурні потреби цього непольського населення. Але приклад забезпечення культурних українських нужд польським сеймом сусідньої Галичини змушує українські та інші непольські народності наполегливо відкидати ідею включення їх у майбутній польський сейм. Також і посилена фабрикація поляків в українському населенні Холмщини і Підляшшя, що розвивається в останні десятиліття на релігійному грунті під гнітом офіційного обрусіння 12, примушує бажати швидшого виключення цих непольських територій із сфери польського впливу. А солідарність з націоналістично настроєною частиною польського суспільства, яку виявляють його прогресивні елементи у питаннях, пов'язаних з охороною «польських здобутків», наводить на сумні думки про силу впливу ідей історичної Польщі і експансіоністських устремлінь навіть на більш прогресивну частину польського суспільства.

Наскільки вільними від цього впливу покажуть себе польські елементи т. зв. південно-західного  краю, чи правобережної України, це питання майбутнього. Фізіономія цих елементів ще тільки вимальовується. Серед місцевих поляків не перестають з'являтися окремі одиниці, що тісно туляться до українського руху як представника інтересів місцевого демосу, як відроджувача і оновлювача краю, який ці одиниці вважають своєю батьківщиною і обов'язок перед яким вони ставлять на чільне місце. Безсумнівно, з ростом українського руху — з одного боку, з наростанням прогресивних і демократичних елементів в місцевому польському суспільстві — з другого, число таких одиниць буде зростати. Але, звичайно, немає жодних підстав думати, що цим шляхом піде польське суспільство в цілому, і таких претензій ніхто не може до нього ставити. Визнаючи право польських елементів, як і будь-яких інших, що живуть на українській території, на національне самовизначення, прогресивне українство ставить їм тільки одне побажання — в інтересах цієї спільної батьківщини, її успішного розвитку і дружної роботи над цим розвитком; воно полягає в тому, щоб ці польські елементи, значні своєю численністю, і ще більше — матеріальними і культурними засобами, залишеними в їхніх руках епохою їхнього національного панування — використовувались ними для економічного і культурного розвитку краю і його населення, його трудящих мас, а не для зміцнення своєї переваги над ними.

Досить цікава, як симптом, течія, що носить назву територіалізму. «Територіалісти» — це поляки південно-західного  краю, які усвідомлюють себе поляками, прагнуть зберегти свою польську національність, але й визнають свої обов'язки перед територією, з якою пов'язала їх історія, перед населенням, серед якого вони виросли, а не перед всепольською політикою. Ця течія, як бачимо, і збігається з тим побажанням, яке ставить українство польському суспільству. Питання тільки в тому, чи розвиватиметься і чи захопить воно польське суспільство Західної України?

Останнє, досі йдучи в бік найменшого опору  — ухиляючись від і «політики», за яку сипала на неї бичі і скорпіони  російська адміністрація, і користуючись підтримкою і опікою, яку воно знаходило в неї у своїх економічних, приватницьких інтересах, жило досі і головним чином інтересами матеріального добробуту. Велике землеволодіння було основою його, і інтереси землевласника-аграрія і заводчика — життєвим нервом. Якщо традиції боротьби з абсолютизмом і централізмом в інтересах незалежної Польщі підтримували певний опозиційний настрій, то інтереси  економічні, класові примушували тяжіти до «сильної влади», яка б обслуговувала ці інтереси. «Істинно російські люди» південно-західного краю не раз знаходили підтримку в істинно польських людях у своїй реакційній політиці в минулих роках «конституційної ери» Росії. Поруч з ними прогресивні елементи польського суспільства виявляли себе доволі слабо — і виявлялись доволі слабкими.

Список використаної літератури

1. Історія  України (Керівник авт. Кол.  Ю.Зайцев).

2. Історія  Української державності (Малик  Я., Вал Б., Чуприна В.).

3. Новітня  історія України (частина перша  1917-1945) Ф.Г.Турченко.

4. Нагаєвський  І. Історія української держави  двадцятого століття.

5. Історія  України. Нове бачення.