Даниловичі. Занепад Галицько-Волинської держави

                Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

                                                   НаУ " ОА "

                             Економічний факультет

                                  Кафедра фінансів 

 

 

 

 

 

                      Реферат

                          на тему:

         "Даниловичі. Занепад

      Галицько-Волинської держави"

 

 

 

Виконав:

Студент

Групи Е-12

Скорий Р.А.

Перевірив:

Близняк М.Б.

 

 

 

 

                                                         Острог-2012

                                             Зміст

 

Вступ……………………………………………………………..…3

1. Даниловичі………………………………………………………4

2. Занепад Галицько-Волинської  держави…………………….…6

Висновки……………………………………………………...……8

Список використаної літератури…………………………………9

 

                                     Вступ

Смерть Данила Романовича, як мовилось, спричинила політичне  розчленування великого князівства. Номінально великим князем вважався його брат Василько, але насправді  він перетворися на удільного  князя і володів лише невеликою частиною Волині з м. Володимир. Він позбувся Західної Волині, а Луцьк із Східною Волинню дістався його небожеві Мстиславу Даниловичу. Холмську землю разом із Волоською та Чорну Русь (Західна Волинь) успадкував Шварно Данилович. Найзаможнішим і найсильнішим серед Романовичів став старший Данилович -Лев, який володів багатими і великими Галицькою і Перемишльською землями.

Василько не схотів, а, може, просто не зміг, заступити  Данила на великокнязівському столі  й тим самим зберегти Галицько-Волинське князівство. Літопис описує йог як м'яку, розсудливу людину, яка звикла у всьому коритися старшому братові, виконувати його волю. Джерело дає підстави твердити, що Василько не мав необхідних здібностей і сили духу, аби приборкати амбітних небожів - Даниловичів, придушити відцентрові сили удільної роздробленості, що з новою силою почали діяти після смерті Данила, й тим самим утримати від розпаду Галицько-Волинське князівство.

Надмірна лаконічність Волинської частини Галицько-Волинського  літопису є основною причиною того, що події історії західноруських земель, починаючи з 60-х рр. ХІІІ ст., залишаються менш відомими історикам, ніж ті, що відбиті в його Галицькій частині. Та й поле зору Волинського літопису дуже і дуже звужується порівняно з літописцем Данила Галицького. Волинський книжник мало цікавиться подіями поза межами Галицько-Волинської Русі, а коли він переходить до опису князювання Василькового сина Володимира, то, як тонко і образно писав один із головних дослідників Галицько-Волинського літопису В. Пашуто: ”Князь Володимир Василькович у своєму офіційному літописанні залишив нам таку історію Південно-Західної Русі, якою вона уявлялася йому, князеві невеликої частини Північно-західної Волині”.

Тому історію  саме цієї частини Волинської землі  останніх років ХІІІ ст. ми уявляємо собі найкраще.

                                      Даниловичі

Василько Романович  помер у 1269 р. Він мав єдиного  сина Володимира, який успадкував стіл невеликого, але заможного Володимирського  князівства. Волинська частина літопису, як мовилося, зосереджує увагу на життєписі Володимира Васильковича, людини і державного діяча дуже і дуже симпатичного.

Більша частина князювання Володимира Васильковича спливла в  боротьбі з тяжкою недугою: спочатку (з 1276 р.) невідомою науці, а з 1285 р. смертельним раковим захворюванням. При всьому тому він був і залишався до кінця своїх днів мудрим і розважливим державним діячем, тонким дипломатом і, коли в тому виникала потреба, мужнім воїном і полководцем. Він збройно підтримував свого союзника Конрада ІІ проти його молодшого брата Болеслава в змаганні за престол Мазовії. Не раз відганяв Володимир від рубежів свого Володимирського князівства агресивних ятвязьких князів, мав вирішальний вплив на загальнопольські справи, беручи участь у політичних комбінаціях навколо головного краківського стола й підтримуючи власних кандидатів на той стіл.

Скромне за розмірами Володимирське  князівство за Володимира, так само, як за його батька Василька, було багатим  і культурно розвинутим. Стольний град Володимир був одним із найбільших осередків міжнародної торгівлі, де існували колонії східних. Південних і західноєвропейських купців. Не раз наголошується у Літописці Володимира Васильковича на тому, що князь був “книжник і філософ”, якого не було доти й потім уже не буде. Дійсно, цей середньовічний государ відзначався великою любов'ю до книг і книжної мудрості, власноручно переписував книжки і дарував їх церквам та монастирям.

У тогочасному світі Володимира Васильковича шанували як мудрого і  справедливого государя. Його літописець наводить епізод, що найкраще підтверджує таку думку. В 1279 р. в землі ятвягів стався голод. “Прислали ятвяги своїх послів до Володимира, так кажучи: “Пане наш, князю Володимире! Приїхали ми до тебе від усіх ятвягів, сподіваючись на Бога і на твоє здоров'я. Пане, не помори нас [голодом], допоможи нам прогодуватися”. Володимир прислухався до бажань ятвязьких послів і “послав їм з Берестя жито в ладьях по Бугу”.

У Літописці Володимира створено його славний портрет - один із небагатьох у давньоруському письменстві: “Цей благовірний князь Володимир був високий на зріст, широкий у плечах, гарний обличчям, волосся мав кучеряве, бороду він стриг; руки й ноги у нього були гарні, голос низький”.

Волиняни любили князя, особливо жителі столичного града, що день у день спостерігали творчу діяльність свого володаря, його благодійництво, любов до убогих і сиріт. Тому щиро й безпосередньо виглядає розповідь про тужіння по государеві жителів Володимира: “І плакала над ним сила володимирців, чоловіків і жінок, й дітей, іноземців і сурожців, новгородців, іудеїв, котрі плакали так, як під час здобуття Єрусалима, коли їх вели до полону вавілоняни; плакали жебраки й убоги, й черниці. Він був милостивим до неімущих”.

Отож, Володимирське  князівство Романовичів було своєрідним оазисом благополуччя і добробуту  загалу волинської людності. Тоді як інші частини Галицько-Волинської Русі перебували в стані розрухи, великою мірою  викликаної нерозумною і недалекоглядною  поведінкою своїх князів, синів Данила, що воліли вирішувати справи зовнішньої та внутрішньої політики єдиним шляхом - шляхом війни. В першу чергу це стосується старшого Данилового сина Лева. Становище ускладнювалося ще й тим , що татарські хани все частіше приходили до Галичини й Волині, плюндруючи ці землі й силоміць ведуть в походи на Захід князів з їхнім військом. Та охоче ходив з татарами лише запальний і шалений Лев, бо спирався на загарбників у своїх сварках з братами і претензіях на краківський престол.

 

 

 

 

 

 

 

             Занепад Галицько-Волинської держави

Історики по-різному  оцінюють політичну діяльність Лева Даниловича. М. Грушевський, наприклад, називав його “талановитим і енергійним”  і пов'язував з ним надії на відновлення централізованого Галицько-Волинського князівства. Однак минулого було не повернути. Галицько-Волинське велике князівство Романовичів кануло у вічність. Якби Лев заволодів ще й Володимирською волостю, це могло б призвести до відкритої громадянської війни в краї, бо надто далеко зайшли по смерті Данила і стали невідворотними процеси роздробленості, надто сильною знову зробилася земельна аристократія - боярство, щоб покірно підставити шию під руку і меч жорстокого і підступного Лев. Він не мав державних дипломатичних і військових здібностей свого батька.

Після смерті Данила і свого молодшого брата Шварна енергійний і нерозбірливий у  політичних засобах Лев Данилович  заволодів більшою частиною колишнього Галицько-Волинського князівства. Своє дуже і дуже довге князювання (він  помер на початку ХІV ст.) Лев провів у майже безперервних війнах із сусідами: Польщею, Угорщиною, Литвою і ятвягами. Та найбільшим гріхом цього князя було використання татар у своїх власних егоїстичних інтересах. В 1275 р. він навів орду Менгу-Тимура на Литву, те ж саме вчинив узимку 1277 - 1278 рр. А коли у грудні 1279 р. помер краківський князь Болеслав Соромливий, Лев вирішив стати малопольським князем. Польські великі феодали нобілі відмовили йому в притяганнях на Краків, тоді він навів на них орду Ногая… Однак польське військо розгромило і татар, і військо самого Лева, після чого він довго не наважувався на велику війну з Малопольщею, хіба що марнів її порубіжні землі. Постійні війни з усіма навкруги страшенно послабили колись квітучу Галицьку землю. Коли в ХІV ст. нащадкам Лева пощастить сяк-так на час сполучити Галичину з Волинню, вони будуть змушені перенести столицю князівства до Володимира, бо Галич перебували у занепаді.

Ще за життя  Володимира Васильковича Лев Данилович, що ненавидів його, заздрив народній любові до нього і пробував силою відняти у того Володимирське князівство, почав раптом домагатися, щоб той залишив йому свою землю у спадок. Річ у тому, що у Володимира не було синів. Та волинський “книжник і філософ” наскрізь бачив підступного і зрадливого Лева  й рішуче відмовив йому, заповівши Володимирське князівство іншому Даниловичу - Мстиславу. Цим він досяг політичної рівноваги між обома Романовичами, що на кінець ХІІІ ст. були єдиними представниками славного роду.

Схоже, на самому початку ХІV ст. помер Мстислав, трохи пізніше - Лев . Більшу частину Галичини й Волині зосередив під своєю владою Юрій Львович. Він переніс свою столицю з Галича до більш економічно розвинутого Володимира. Там княжитимуть і його наступники. Але то зовсім не було відновлення Галицько-Волинського князівства. В 1301 р. Юрій Львович, за словами П. Батюшкова, прийняв королівський титул і став іменуватися “король Русі і князь Володимирії”. Одна за одною його землі переходять до Литви (Берестейська та Дорогочинська) і Польщі (Західна Галичина). Близько 1302р. полякам довелося повернути й Люблінську землю, загарбану було Левом Даниловичем.

Наука не може сказати  нічого про обставини князювання Юрія Львовича у Володимирі. Я. Длугош подав як дату його смерті 1308 р., але  до цього слід ставитися з обережністю. Є відомості, що він дожив, певно, до 1314 - 1315 рр.

Його сини Андрій і Лев вперше згадуються в одній  грамоті польського короля Владислава Локотка 1315 р. як “руські князі”. А  наступного року Андрій і Лев Юрійовичі  уклали союз із прусськими рицарями й затвердили його своєю грамотою, де називали себе князями Галичини і Володимирщини (Волині). Ймовірно, що старший , Андрій правив у Володимирі, а молодший, Лев, у Галичі.

Зі скупих і  не завжди конкретних відомостей польських  джерел можемо з обережністю зробити висновок, що Андрій і Лев прагнули в своїй зовнішній політиці спертися на Польщу проти Литви, яка дедалі сильніше тиснула на західні рубежі їхніх земель. У 1323 р. Андрій і Лев загинули під час походу поти Гедиміна.

Загибель Андрія і Лева означала, що династія Романовичів згасла - адже не залишилося нащадка чоловічої статі.

У др. пол. ХІV ст. Галицько-Волинське князівство перестало  існувати.

                                         Висновки

Відсутність сильної  особистості серед нащадків Данила і Василька Романовичів, несприятливі умови політичної розробленості і виснажлива залежність від Орди не дозволили відновитися Галицько-Волинському великому князівству і, в подальшій історичній перспективі, спричинилися до порівняно нелегкого завоювання Галичини і Волині Польщею та Литвою.

 

 

                   Список використаної літератури

 

1. Історія держави і права України: Хрестоматія. – К., 1992.
2. Історія України. Під редакцією В.А.Смолія. – К., Альтернативи, 1997.
3. Крип'якевич І. Історія України. – Львів, 1990.
4. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – Львів, 1996.
5. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посібник: У 2-х ч. – Одеса, 1999
6. Субтельний О. Україна Історія. – К.: Либідь, 1991.