Чехословакия

Початок спротиву чеського населення окупантам став несподіваним, оскільки вони розраховували  скоріше на співробітництво, щоб  забезпечити собі «спокійний» тил  перед нападом на Польщу. Спираючись на прийнятий закон «Про заборону страйків та поширення німецького судового права на чехів», окупаційна влада наприкінці серпня 1939 р. в усіх великих містах здійснила ряд каральних акцій, у ході яких були проведені арешти активістів заборонених політичних партій та громадських організацій.

28 жовтня 1939 р. у день національної незалежності  у Празі відбулася грандіозна  маніфестація, яка перетворилася  на акцію протесту проти окупантів.  Убивство у цей день студента  Карлового університету Я. Оплетала та його похорони вилилися в багатотисячну антинацистську демонстрацію. 17 листопада адміністрація протекторату була змушена закрити всі вищі навчальні заклади.

Період з  листопада 1939 р. по лютий 1940 р. відзначався  посиленням терору, в результаті якого  рух Опору зазнав великих утрат. Однак завдяки кращій конспірації  КПЧ значно менше, ніж інші організації, потерпіла від репресій. Проте, керуючись  вказівками Комінтерну, компартія потрапила  до політичної ізоляції, оскільки навіть безкомпромісна антинацистська позиція  не збільшувала ЇЇ популярності, а  негнучка політика неухильно заважала створенню єдиного антифашистського фронту.

Чеська маріонеткова адміністрація, налякана, з одного боку, зростанням антинімецьких настроїв, а з іншого - масовим терором окупантів, усе більше схилялася до відвертого колабораціонізму. Влітку 1940 р. для А. Гітлера було підготовлено «пам'ятну записку», в якій пропонувалися два спсоби вирішення «чеського питання»: або виселення чехів за межі протекторату та заселення його німцями, або онімечення чеського населення в десятирічний термін.

У 1940 р. окрім  центру чеської еміграції в Лондоні, який гуртувався навколо голови Чехословацького  національного комітету Е. Бенеша, сформувався ще один еміграційний центр у Москві, де перебувало «закордонне бюро КПЧ», яке очолював К. Готвальд. «Лондонський табір» у своїх діях тривалий час виходив з того, що війна невдовзі має закінчитися. У зв'язку з цим орієнтовані на Е. Бенеша угруповання руху Опору готувалися не тільки до збройної боротьби, а й до взяття влади на завершальному етапі війни. Разом з тим, уже навесні 1940 р. між КПЧ та емігрантським урядом було налагоджено координацію, чому сприяло утворення «Центрального керівництва внутрішнього опору» (ЦКВО).

Бурхливі  події 1940 р. - анексія СРСР Прибалтійських країн, Бессарабіїта Північної Буковини - сприяли полівінню чеського населення, в уявленні яких Радянський Союз дедалі більше поставав силою, що спроможна не тільки зупинити гітлерівську агресію, а й сприяти відновленню незалежної чехословацької держави. Усе це спричинило зміцнення позицій лівих сил у чеському русі Опору. Так, в основу програми ЦКВО «За свободу — до нової Чехословацької Республіки!» були покладені масариковські ідеї та довоєнна платформа лівих соціал-демократів. Зі свого боку комуністи майбутнє країни пов'язували з «радянською моделлю» соціалізму, яка втілювалася в пропа­гованому гаслі «Ради всюди - свобода буде!».

Емігрантський уряд Е. Бенеша увійшов до складу антигітлерівської коаліції. 18 липня 1941 р. було підписано радянсько-чехословацький договір про взаємодопомогу в боротьбі проти гітлерівської Німеччини. Цим самим радянське керівництво визнало Чехословацький національний комітет та емігрантський уряд за свого союзника. У договорі було також зафіксовано згоду на формування в СРСР чехословацьких військових підрозділів.

Однак у  окупованій Чехії ситуація ускладнювалася, а розгорнутий німецьким гестапо  терор проти чеського руху Опору  примусив усі підпільні організації  відмовитися від здійснення масових  акцій протесту. Так, КПЧ зосередилася на діяльності в легальних організаціях, особливу увагу приділяючи соціальному  захисту населення, а також дискредитації  політичних суперників у Лондоні. Компартія  постійно перебувала під репресивним  пресом гестапо, а в середині 1941 р. все керівництво її було повністю знищене.

Друге підпільне  керівництво КПЧ взяло курс на створення національного антирадянського  фронту та співробітництво з проемігрантськими структурами руху Опору. Так, переговори між ЦКВО і КПЧ у вересні 1941 р. завершились створенням Центрального національно-визвольного комітету Чехословач-чини (ЦНВКЧ).

У вересні 1941 р. новим імперським протектором  став Р. Гейдріх. Занепокоєне пожвавленням чеського руху Опору, посилило свою каральну діяльність гестапо. У містах було запроваджено надзвичайний стан. Заарештовано та страчено голову уряду А. Еліаша. Майже 500 чеських антифашистів було розстріляно, а 2300 потрапили до концтаборів.

Активізації чеського руху Опору сприяв створений  з ініціативи КПЧ восени 1941 р. Національно-революційний комітет інтелігенції (НРКІ). У свою чергу емігрантський уряд розпочав підготовку й засилання до Чехії  груп парашутистів для виконання  розвідувальних та диверсійних завдань. Невдовзі гестапо вдалося вистежити й розгромити НРКІ, а його лідерів - Ю. Фучика, В. Ванчуру, Ю. і В. Фелберів - було страчено.

Наприкінці 1941 р. на території СРСР (Бузулук) розпочалося  формування чехословацьких військових підрозділів на чолі з підполковником Л. Свободою. У березні 1943 р. відбулося  їх перше бойове хрещення в бою  під Харковом. Невдовзі чисельність  Чехословацької бригади досягла  трьох тисяч бійців, її воїни брали  участь у боях за визволення України. Згодом вона була перетворена на армійський корпус.

27 травня 1942 р. було здійснено замах на  Р. Гейдріха, який помер від отриманих ран. Новий протектор К. Далюге запровадив надзвичайний стан. Понад п'ять тисяч антифашистів-підпільників було страчено або відправлено до концтаборів. Гестапо вдалося ліквідувати друге нелегальне керівництво КПЧ, а від інших підпільних чеських організацій залишилися самі уламки.

Наприкінці 1942 р. підпільна КПЧ поступово  відновила свою діяльність та приступила до утворення партизанських загонів. У цей період для комуністичних  бойових груп став характерним «поліцентризм» (сувора централізація та ієрархічнісіь були відкинуті, а певні загони діяли самостійно). Однак гестапо інфільтрувало до руху Опору своїх агентів, що дало змогу не тільки тримати їх під контролем, а у необхідний момент знищувати.

Емігрантський уряд, посилаючись на некерованість  та «класову спрямованість» комуністичного збройного підпілля, виступив проти  подальшого розгортання партизанського руху. Лише під час підготовки радянсько-чехословацьких угод на початку зими 1943 р. та враховуючи можливість початку повстання в  Чехії та Словаччині при наближенні Червоної армії, емігрантський уряд погодився на розгалуження партизанської  мережі.

Підписання  в Москві радянсько-чехословацького  договору (грудень 1943), який передбачав взаємну допомогу й підтримку  у війні та розвиток співробітництва  в післявоєнний період, було з піднесенням  сприйняте різними верствами  чеського населення. Відбулися також  переговори між керівниками московського й лондонського емігрантських центрів  чеського руху Опору. Так, КПЧ вимагала від «бенешівського табору» відмовитися від пасивної вичікувальної тактики, а також порушила питання про покарання колабораціоністів і зрадників. Більше уваги приділено національним проблемам. Однак Е. Бенеш відмовився визнати словаків самобутньою нацією та відстоював концепцію «єдиного чехословацького народу». У ході переговорів було накреслено програму післявоєнного оновлення країни та досягнуто домовленості про виселення німців. КПЧ відмовилася увійти до складу лондонського уряду, запропонувавши сформувати «уряд національного фронту».

Швидке наближення Червоної армії до кордонів Чехії  спонукало окупаційний режим  у січні 1944 р. створити «Антибіль­шовицьку лігу» й розпочати нову хвилю  репресій проти чеського руху Опору. Так, влітку 1944 р. гестапо ліквідувало  третій склад підпільного керівництва  КПЧ.

Звістка про  Словацьке національне повстання  викликала піднесення в чеських  патріотів. «Пршедвой», «Актів», «Раді Трші» та інші підпільні бойові організації не тільки активізували свою діяльність, а й направили своїх членів на поміч повстанцям до Словаччини.

У грудні 1944 р. на базі празького підпілля було створено четверте нелегальне керівництво  КПЧ, яке очолили Й. Смрковський та Й. Гаєк. Невдовзі була сформована Чеська національна рада (ЧНР), яка вперше зібралася в лютому 1945 р. під головуванням професора А. Пражака. Комуністи взяли курс на підготовку збройного повстання, початком якого мав стати страйк, і створення національних комітетів та гвардії - основи (разом з партизанами) нової революційної армії. Навесні 1945 р. в Чехії діяло майже 120 партизанських загонів (7,5 тис. бійців), проте діяльність їх мала локальний характер.

На початку  березня 1945 р. гестапо завдало чергового  удару по комуністичному підпіллю. Однак чеський рух Опору розвивався поволі ще й тому, що багато чехів  схилялося до пасивного вичікування, вважаючи, що визволення прийде ззовні від союзницьких армій, тому «малому  чеському народові» не слід марно  проливати кров.

Наприкінці  квітня завершилося формування ЧНР, до якої ввійшли представники КПЧ, Національно-соціалістичної, На­родної та інших партій. ЗО квітня Рада ухвалила звернення, у якому  підтримувала створення у квітні в Кошице чехосло­вацького коаліційного уряду. У документі містилися  вимоги «швидкого й суворого покарання  зрадників і колабораціоністів»; установлення «економічної демократії» (націоналізації земних надр, лісів, промислових  підприємств, транспорту, торгівлі); здійснення земельної реформи на основі принципу «землю тому, хто її обробляє».

Розраховуючи  на укладення сепаратного миру із західними державами, гітлерівці зосередили в районі Праги дев'ятсотти-сячну армію «Центр» і вирішили змінити свою політику в протектораті. Так, на початку травня 1945 р. окупаційна влада оголосила про утворення «Чесько-Моравської Республіки».

На початку  травня 1948 р. в багатьох невеличких чеських містах відбулися стихійні виступи проти окупантів. Проте  керівництва КПЧ і ЧНР утрималися від закликів до повстання та зайняли  очікувальну позицію. Тим часом  війська США вже знаходилися  західніше Праги.

5 травня 1945 р. у Празі розпочалося чеське  Національне повстання. У його  підготовці брали участь представники  різних політичних партій, що  входили до ЧНР, а також військові.  На вулицях чеської столиці  з'явилися барикади й розпочалися  бої.

Повстанці захопили радіостанцію та закликали  населення до опору. У цих умовах ЧНР заявила, що бере на себе функції  законодавчої й виконавчої влади  в Чехії.

Незважаючи  на героїзм тридцятитисячного загону празьких повстанців, сили були нерівними. Німецькі війська 6 травня оволоділи  значною частиною Праги. У цій  критичній для повсталих ситуації на їхній бік перейшли підрозділи власівської «Російської визвольної армії» (РВА). За допомогою «власівців» уже до кінця дня 6 травня від окупантів була звільнена більша частина столиці. Але, зрозумівши, що армія США не збирається рухатися далі на схід, підрозділи РВА 7 травня залишили місто.

Вранці 9 травня 1945 р. в Прагу увірвалися радянські  війська, які звільнили її від  залишків гітлерівських військ. Понад 860 тис. німецьких солдатів та офіцерів потрапили у полон. Дії партизанів та повстанців у цей період злилися  у спільні операції з Червоною армією, які завершилися 11 травня.

У чеському Національному повстанні 1945 р. брали  участь понад 100 тис. осіб, з яких 8 тис. загинуло, у тому числі 3,7 тис. -у Празі. Понад півтисячі радянських солдатів і офіцерів віддали своє життя, допомагаючи  чеським повстанцям звільнитися  від окупантів.