Боротьба Русі з монголо-татарами

Херсонський політехнічний коледж

Одеського національного політехнічного університету

Реферат на тему:

Боротьба Русі з монголо-татарами

Виконав: Кравченко Р.

Студент 282 групи

2011 р.

Справжнім лихом для Києва та Київської Русі були його давні вороги — кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву не половці, оскільки по десятиліттях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступали у шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдали Києву монголо-татари.

Хоча походження монголо-татар ще не встановлено остаточно, відомо, що у XII ст. вони кочували у прикордонних землях Китаю. Майже всю свою силу й енергію вони витрачали на міжплемінні та родові конфлікти за убогі пасовиська. В останні десятиліття XII ст. серед них з'являється надзвичайно обдарований вождь на ім'я Темучин (у 1206 р. він прибрав собі високий титул Чингізхана, тобто хана над ханами), який досягнув нечуваного: вдаючися до сили й політичних інтриг, він об'єднав ворогуючі племена, змусивши їх визнати свою абсолютну владу. Наступним його кроком стало спрямування величезної військової сили та агресивності цих племен проти сусідніх некочових цивілізацій.

Монголо-татарські війська, що ніколи не були багаточисельними (найбільше від 120 до 140 тис. воїнів), зате надзвичайно рухливими, добре організованими й блискуче керованими, спочатку підкорили Китай, Середню Азію та Іран. У 1222 р. монголо-татарський загін перейшов Кавказ і напав на половців. Половецький хан Кобяк звернувся по допомогу до кількох руських князів, що підтримали його.

У бою на річці Калці у 1223 році об’єднане військо зазнало поразки, це сталось внаслідок феодальних міжусобиць через які князі діяли неузгодженно.  Шлях на київ було відкрито. Але монголи, надто розпорошивши свої сили, вирішили не користатися з цієї перемоги й повернули назад, додому.

Руські князі швидко забули цей катастрофічний випадок, знову поринувши у внутрішні чвари.

Через кільканадцять років вони очолені ханом Батиєм, знову посунули на захід. У 1236 році величезне  монголо-татарське військо вдерлось у Східну Європу. Протягом 1237-1238 роківмонголи сплюндрували багато міст Північно-Східної Русі. Першим впало Рязанське князівство, за ним Володимирське, Суздальське, Московське. В 1239-1240 роках батий захопив південно-руські міста: Переяслав,Чернігів,Київ. Незважаючи на    героїчний опір, війська окремих руських, розрізнені внаслідок феодальної роздробленості Русі, не могли встояти перед численними ионголо-татарськими полчищами. Отож, як не боролися люди, а все ж не змогли подолати нападників.

Захопивши Переяславське  і чернігівське  князівства, орда стала навпроти Києва на лівому боці  Дніпра. Зачаровані красою міста, монголи запропонували киянам здати місто без бою, але ті вирішили битися. Орда відступила, щоб наступного 1240 року величезною силою облягти Київ. Облога міста  тривала кілька днів. Його захищали і вояки і жителі, та одного дня вороги таки вдерлися до Києва. Настали страшні години. перелякані люди ховалися по церквах в надії на порятунок. Багато людей зачинилися в Десятинній церкві, що була споруджена володимиром Великим. Зветься вона так, через те що на її зведення і утримання було виділено десяту частину усіх прибутків князя. Чимало людей залізло на дах, та стеля церкви завалилася, й усі, хто був там, загинули.

Багато пам яток архітектури  Києва, та інших українських, було зруйновано внаслідок монголо-татарської навали. та були і феномени. Наприклад мозаїка  Софіївського собору, на якій зображено Оранту залишилася цілою і неушкодженою протягом багатьох століть, незважаючи на багаторазове руйнування всього собора.

Київський воєвода Дмитро, який керував обороною міста, пораненим потрапив  до монгольського полону. Хан Батий, залишив його живим, зважаючи на неабияку відвагу і досвід воєводи, та мав його собі за радника.

Від Києва монголи подалися на Волинь, а звідти на Галицьке князівство. А потім поділивши орду на дві частини, хан послав її на Угорське князівство, Польщу, Чехію. Та полчища були ослабленні  війною з Руссю, тому Батий осів на Волзі і заснував свою державу Золоту Орду зі столицею у місті Сарай.

Проте у 1237 р. на кордонах Русі з'явилося сильне монголо-татарське рійсько на чолі з онуком Чингізхана Батиєм. Князі знали, що мон­голи готуються до походу, але, поглинені влас­ними чварами, нічого не вдіяли, щоб об'єднати сили. Тим часом під рукою Батия була не лише неймовірна за числом, а й добре вишколена кін­нота. Нечисленні дружини руських князів, навіть за підтримки погано озброєного й наспіх зібра­ного міського ополчення, були не в змозі стри­мувати натиск ворога, що мав перевагу в кілька, а то й у десятки разів. Руські люди доб­лесно билися зі страшним ворогом, завдаючи йому значних втрат.

Вогнем і мечем зруйнувало воно міста Рязань, Суздаль і Володимир, а у 1240 р. дійшло до Києва. Хоча місцевий князь Михайло втік, городяни на чолі з воєводою Дмитром, що його послав Данило Галицький, вирішили оборонятися від нападників. Облога міста була тривалою й жорстокою, й навіть коли монголо-татари подолали міські мури, бої точилися за кожну вулицю й за кожний будинок. Нарешті на початку грудня 1240 р. Київ упав під ударами монголо-татар.

Спочатку, протягом кінця 1237-зими й весни 1238 рр., монголи завоювали Північно-Східну Русь. Були здобуті штурмом, розграбовані й спа­лені Рязань, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Уг­лич, Твер та інші міста. Майже всі їхні мешканці були винищені завойовниками.

Протягом цілого року (до весни 1239 р.) мон­гольські полчища перебували в південноруських степах, відпочиваючи й підгодовуючи коней. По тому вони рушилися на Південну Русь, захопили зненацька Переяслав і спалили його. Згодом  ворог здобув Чернігів, оборону якого очолював князь- Мстислав Глібович. «Переможений був Мстислав, і безліч воїнів його побито було, і місто взяв [монгольський хан Менгу], запалив вогнем», — із гіркотою зазначив південнорусь-кий книжник. Далі Батий намірився захопити Київ. Попри вимогу одного з його воєвод—Мен-гу-хана — кияни відмовилися здати місто. Менгу не наважився на штурм. Минув рік, і головні си­ли Батия облягли стольний град Руської землі. Це сталося восени 1240 р.

У Галицько-Волинському літописі зберегли­ся враження очевидця облоги Києва незлічен­ним монгольським військом. За скрипінням возів, ревінням верблюдів, іржанням коней во­рога не було чути людських голосів. Єдиний раз для штурму руського міста Батиєві довелося зо­середити всі свої сили. Як оповідає Псковський літопис, облога Києва тривала 10 тижнів і 4 дні. А інший північноруський літопис — Лаврен-тіївський — називає день здобуття монголами давньоруської столиці: 6 грудня 1240 р.

Головний удар Батий завдав з півдня, він припав на Лядські ворота. Не зупиняючись ні вдень, ні вночі, монгольські тарани бухали в бра­му та стіни цієї фортеці, аж поки завойовники не змогли вдертися до «міста Ярослава». «Того са­мого року,— із сумом свідчить Лаврентіївський літопис, — здобули Київ татари і святу Софію розграбували, і монастирі всі, й ікони, й хрести, і все узороччя церковне взяли, а людей від малого до великого всіх убили мечем». Дуже мало киян залишилося серед живих, та вони з часом зуміли відродити своє прекрасне місто.

По здобутті Києва орди Батия ринули на Захід. Вони заволоділи Галицькою та Волин­ською землями й у середині 1241 р. вторглися до Польщі та Угорщини, спустошивши їх. Але для завоювання Європи у Батия сил уже не вистачило: надто великих втрат зазнало його військо на Русі.

1242 р. Батий припинив похід на Захід і, вогнем і мечем знову пройшовши руськими землями, привів свої орди в пониззя Волги. Там монголи заснували свою державу — Орду (в історичній літературі вона виступає звичайно

Монголо-татарська навала мала дуже тяжкі наслідки для руських земель. Від багатьох міст та селищ залишилися лише назви у літописах. значну частину населення монголо-татари винищили або взяли у полон.

Найбільш спустошені були міста-центри економічного, політичного та культурного життя давньоруських земель.

Руські князівства були поставлені у васальну залежність від Золотої  Орди. Хан залишив князів і бояр на їхніх місцях, але підкоряв їх своїй  владі. Руське населення було обкладене тяжкою даниною на користь хана і татарської знаті. Крім того населення повинно було виконувати інші платежі і повинності : поплужне (поземельна дань від плуга ), корм ( утримання ханських урядовців ), ям ( надання транспортних засобів ханським урядовцям ), тамга ( мито ), війна (повинність, яка виявлялася в тому, щоб видавати людей в ханський воєнний похід).Від данини звільнялося тільки духівництво, на яке покладався обов язок прилюдно молитися за ханів. монголо-татарські загарбники намагались використити православну церкву в інтересах   зміцнення своєї влади на Русі. Найтяжче було князівствам розташованим ближче до Золотої Орди, тоді як дальнім - Галицькому, Волинському, Київському – було трохи легше. Вони корилися хану, хоча у внутрішньому житті мали повну волю. Щоб тримати в покорі населення та збирати з нього данини, хани призначали на руських землях баскаків ( намісників ) з військом. Під їх контролем перебували також князі. Особливо нестерпним монголо-татарське іго було для народних мас, які зазнавали подвійного гніту : від ханів і феодалів ( князів ібояр ). Руські феодали посилювали експлуатацію залежного від них населення, разом з тим перекладали на них і весь тягар монголо-татарських поборів.

Народні маси не раз повставали проти іга ( 1259 - в Новгороді; 1262- в містах Північно-Східної Русі; Ростові; Володимирі; Суздалі; Ярославлі; 1231 і 1327 – в Твері ).

Монголо-татарське іго затримувало економічний і культурний розвиток руських міст, ослаблювало їх політично і посилювало феодальну роздробленість. Карл Маркс називав владу Орди над підкореними народами кривавим брудом монгольського іга, і підкреслював, що воно не тільки гнітило, а й ображало душу народу, який ставав його жертвою. Боротьба Русі проти іга описана і в Галицько-Волинському літописі.

В 14-15 столітті Золота Орда занепадає і ось у 1480 році Русь повністю звільнилася від монголо-татарського іга.   

ЛІТЕРАТУРА:

1.      Б.Лановик, Р.Матейко, З.Матисякевич. Історія України. – К., 2000.

2.      К.І.Рибалка. Історія України. – Ч.І. – К., 1994.

3.      Л.Н. Гумільов, "Від Русі до Росії", М., 1999;

4.      С.Г. Пушкарьов, "Огляд російської історії", М., 1989;

5.      Е. Хара-Даван, "Чингіс-хан", М., 1997;

6.      В. Трепавло, "Татари на Русі", М., 1966;

7.      О. Носова, "Комсомольська правда", березень 1999.

2