Болонський процес: за і проти

Болонський процес: за і проти

Болонський процес (БП) - це процес європейських реформ, що спрямований  на створення спільної Зони європейської вищої освіти (також у документах зустрічається аналогічне поняття: європейський простір вищої освіти) до 2010 року.

Незвичайність цього процесу  полягає у тому, що він не є  чітко структурованим і проводиться 46 країнами, що беруть у ньому участь, у співпраці з чисельними міжнародними організаціями, включаючи і Раду Європи.

Згідно з цілями БП до 2010 року освітні системи Європейських країн повинні бути реорганізовані таким чином, щоб:

• учасникам освітнього процесу було легко переїжджати з однієї країну у іншу (у Зоні Європейської вищої освіти) - з метою подальшого навчання чи працевлаштування;
• привабливість Європейської вищої освіти зросла настільки, щоб мешканці неєвропейських країн також приїжджали на навчання/роботу у Європу;
• зона Європейської вищої освіти сприяла розширенню Європи, а висока якість та значна база знань забезпечувала подальший розвиток Європи як стабільного, мирного, толерантного суспільства.

Мета доволі амбіційна  і не пов'язана виключно із Болонським процесом. Проте в середині процесу  розвиваються та застосовуються необхідні  інструменти досягнення цих цілей.

БП заснований на міжурядовій  угоді. Міністрами, відповідальними  за вищу освіту у своїх країнах, було підписано декілька документів, проте  ці документи не є офіційно об'єднувальними (якими є міжнародні угоди). Вибір, чи підтримувати принципи БП, є проявом  волевиявлення кожної окремої країни, хоча ефект "взаємного міжнародного тиску" не можна недооцінювати.

БП не передбачає створення  ідентичних систем вищої освіти у  європейських країнах до 2010 року. Навпаки, одна із найбільш цінних рис Європи - баланс між несхожістю і єдністю. Скоріше БП намагається створити зв'язки, що направлені полегшити перехід  людини з однієї освітньої системи  до іншої. Тому при забезпеченні подібності систем дипломів, характерні особливості  кожної окремої системи освіти повинні  бути збережені.

Однак слід звернути увагу  на той факт, що поряд з вищевикладеними  позитивними моментами, західній системі  освіти властиві й ряд негативних особливостей.

По-перше, зайва формалізація форм контролю: тестування нівелює особистість, зводить творчу природу мислення людини до положення придатка машини, яка оцінює коефіцієнт інтелекту студента і ставить йому позначку, яка часто стає ознакою в душі - студент навчається не заради знань, а заради рейтингу або заохочувальних стипендій.

По-друге, масовість набору в студенти призводить до «розмивання» творчих засад особистості - відсутній  стимул добре вчитися. Тому все в  більшій мірі західна наука підживлюється «витоком мізків» зі сходу, в тому числі і з Україною.

По-третє, втрата фундаментальних  знань у галузі математики, фізики, хімії призводить до зниження кругозору і наукового світогляду студентів і сприяє перетворенню в «односторонню» людину.

У цілому західна система  освіти орієнтована на переформування людини - студента: він повинен мати набір позитивних якостей в області  спеціалізації і, як всякий продукт  виробництва, мати попит на ринку  праці. Тому навряд чи західна система  освіти здатна створювати творчі особистості  в масовому порядку - для цього  має бути іншою соціальне середовище проживання.

Україна повинна враховувати  цей фактор при реформуванні системи  освіти і просуванні на західні ринки  як праці, так і освіти. Ось чому, ймовірно, не слід сліпо копіювати  законодавство, методику і стандарти  у сфері освіти Європи та США.

Можна зробити наступний висновок: якщо потік мігрантів зі Сходу хлине в Україні, і вона буде намагатися входити відразу в кілька освітніх систем, то її власні інтелектуали поїдуть на Захід, а їх місце займуть аж ніяк не найкращі представники Сходу.

З усього вищесказаного можна зробити наступний прогностичний умовивід: а чи не втратить Україна традиційне «якість» підготовки фахівців, перейшовши на європейські стандарти освіти? Чи зможе вона забезпечити «кількість» студентів - усі мають рівні права на вищу освіту - «якістю» талановитих викладачів, експериментальним обладнанням та методологічним забезпеченням при тому рівні фінансування, яке здійснюється в даний час з бюджету? Чи не стане України, яку «залишили на порозі Європи», постачальником талановитих молодих фахівців на європейський ринок праці, в той час як сама відчуває гострий дефіцит працівників інженерних спеціальностей?

Таким чином, проаналізувавши  вищевикладені точки зору, можна  зробити ряд наступних висновків.

1. Україна справді має реформувати систему освіти, так як це диктують як зовнішні - інтеграція в Європу, - так і внутрішні - економічне зростання - фактори.
2. Україна не повинна сліпо копіювати західні стандарти в сфері освіти, і при русі в європейському напрямку важливо враховувати той факт, що нам не варто міняти «якість» підготовки на «кількість» студентів.
3. Україні необхідно ретельно перевіряти пропоновані як Заходом (Європа і США), так і Сходом (Росія) методологію та напрацювання у сфері освіти і враховувати той факт, що етична педантичність швидко випаровується там, де виникають економічні інтереси як у підприємців, так і в урядів.

Ось чому, враховуючи ірраціональні  приховані чинники процесу уніфікації дипломів і переформування молодого покоління, необхідно виробити власну технологію «болонізації», щоб не стати сировинним придатком ЄС і охоронцем чужих національних інтересів, ігноруючи власну стратегію розвитку та історичні перспективи.  

На завершення хотілося б  зазначити, що європейські вищі навчальні  заклади вважають за необхідне, щоб  вища освіта була відповідальною перед  суспільством.

На жаль, на Україні сьогодні немає жодного вузу, який зможе  похвалитися повноцінною участю в “болонському процесі”. У цілому ж використання переваг, що їх обіцяє «болонський процес” українським студентам, – справа найближчого (сподіватимемося) майбутнього.