Болонський процес: історія розвитку

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Херсонський державний морский інститут

Спеціальність: 6.050702 «Електромеханіка»

Болонський процес: історія розвитку

РЕФЕРАТ

Виконав: студент 5 курсу 351М групи

Родченко Р. В.

Перевірив: доцент кафедри гуманітарної

та соціально-економічної педагогіки

Попова Н. В.

Херсон 2011

Вступ

Європейський Союз - це складова реальність сьогоднішнього історичного розвитку, що свідчить про переваги демократичного розвитку країн для кожного окремого європейця. І Болонська система реформування вищої освіти стала однією зі складових євроінтеграції. Враховуючи єдність кордонів України з Євросоюзом, історичну, культурно-цивілізаційну, територіальну ідентифікацію України, а також входження у єдиний європейський загальноосвітній простір та стратегічний курс держави на інтеграцію в Євросоюз, доцільною і своєчасною постає потреба вивчення процесів європейської інтеграції, а також перспектив їх розвитку для України.

Маючи широкі уявлення про об'єднання Європи, оскільки цей процес відбувається на протязі другої половини ХХ - початку ХХІ століття, об'єктивно необхідно виділити процес перебудови системи європейської вищої освіти. Україна зробила важливий крок, приєднавшись у 2005 році до Болонської декларації, й отримала офіційне визнання європейською спільнотою зовнішньополітичного курсу нашої держави, спрямованого на євроінтеграцію. Таким чином, нам відводиться обов'язок сприяти створенню європейського науково-освітянського простору, а також взяти активну участь у розбудові Великої Європи - "Європи знань".

Головною метою даної розвідки є простеження розвитку основних етапів Болонського процесу і оцінка його історичної перспективи.

Поштовхом до радикального реформування європейської системи вищої освіти стали студентські страйки 1968 року, насамперед Паризького університету - Сорбонни, які призвели до корінних змін у законодавстві європейських країн. Стурбованість європейської громадськості обумовлювалась якістю навчання, конкурентоспроможністю випускників вищих навчальних закладів, які поступалися на ринку праці своїм північноамериканським колегам.

Процес перебудови вищої освіти, який триває вже понад 37 років, прийнято називати Болонським, хоча є всі підстави вважати його Сорбоннсько-Болонським. Він мав поступовий характер і розвивався від низу до верху: студенти - університети - уряди європейських країн.

Передісторія Болонського процесу сягає 1954 року, коли у Парижі держави-члени Ради Європи підписали Європейську культурну конвенцію, в якій було наголошено на необхідності запровадження полiтики спiльних дiй, спрямованих на збереження європейської культури та заохочення її розвитку. Конвенція наголошувала на необхідності заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та культури інших країн і спільної для них європейської культури.

Болонський університет, найстарший університет в Європі, не випадково став ініціатором міжурядової міжнародної реформи у 1999 році. Тринадцять років до того, у 1986, цей навчальний заклад виступив із пропозицією створення Великої Хартії університетів (Magna Charta Universitatum), яка була розроблена і остаточно підписана в Болоньї у 1988 році, з нагоди урочистого святкування 900-річчя Болонського університету. Уся науково-освітня еліта Європи підтримала фундаментальні принципи подальшого розвитку вищої освіти та науки. Чотири українських університети підписали цю Хартію: Харківський державний університет ім. В.Н. Каразіна, Дніпропетровський державний університет, Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова, Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут".

У цьому документі закладено важливі підвалини „автономії університетів”. Університет визначається як „хоронитель традиції європейського гуманізму” що „постійно прагне до досягнення універсального знання, перетинає географічні і політичні кордони і затверджує нагальну потребу взаємного пізнання і взаємодії різних культур”. Одним із засобів реалізації цієї програми було визначено те, що університети „стимулюють мобільність викладачів і студентів, а також запроваджують спільну політику в питаннях рівного статусу, звань і іспитів без упередженого ставлення до національних дипломів”.  Відтак, мобільність і взаємовизнання дипломів, два наріжні камені Болонського процесу, було закладено у Великій Хартії університетів, до якої приєдналися більше 80 Європейських університетів.

Насамкінець, важливою передумовою Болонського процесу стала "Сорбонська декларація" 25 травня 1998 року, прийнята  з нагоди урочистого святкування 800–річчя паризького університету. Декларація укладена чотирма міністрами освіти європейських країн: Франції, Німеччини, Італії і Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії. Чотири міністри взяли на себе зобов’язання «просувати загальну структуру рекомендацій, спрямованих на вдосконалення зовнішнього визнання та мобільності студентів з їх подальшим працевлаштуванням”.

"Сорбонська декларація" спрямована на гармонізацію національних систем вищої освіти. "Про гармонізацію європейської системи вищої освіти", завдання якої – створення відкритого європейського простору вищої освіти, який має стати більш конкурентоспроможним на світовому ринку освітніх послуг. Основна ідея цих документів – двоступенева структура вищої освіти, використання системи кредитів (ECTS), міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти, що надає особі кваліфікацію та право продовжувати навчання за програмами магістра відповідно до положень Лісабонської угоди. Таким чином поступово створювалися умови для інтеграційних процесів у сфері вищої освіти європейських країн. Україна була і є активним учасником цих процесів.

А наступного року, а саме 19 червня 1999 року, в Болоньї з'явилася підписана від імені урядів міністрами освіти 29 країн "Болонська декларація ", головною метою якої проголошувалась побудова до 2010 року загальноєвропейського простору вищої освіти (The European Higher Education Area), в якому викладачі та студенти зможуть безперешкодно пересуватися, а їхні кваліфікації будуть визнаватися. Ці два документи, що стали виявом розуміння спільних проблем і прагнення до побудови європейського простору вищої освіти, формально започаткували Болонський процес, що охопив сьогодні більшість країн Європи.

Наступний етап Болонського процесу розпочався у Празі 19 травня 2001 року, де представники 33 країн Європи підписали Празьке комюніке. Саміт підтвердив позиції щодо цілей, визначених Болонською декларацією, високо оцінив активну участь у процесі Європейської асоціації університетів (EUA), національних студентських спілок Європи (ESIB) та конструктивну допомогу з боку Європейської комісії. Країни-учасниці висловили свої зауваження щодо подальшого процесу, беручи до уваги різні цілі Болонської декларації.

Третій етап Болонського процесу стартував у Берліні 18-19 вересня 2003 року. Принципово нове рішення Берлінського саміту – поширення загальноєвропейських вимог і стандартів уже й на докторські ступені. Установлено, що в країнах-учасницях Болонського процесу має бути один докторський ступінь – "доктор філософії" у відповідних сферах знань (природничі науки, соціогуманітарні, економічні та ін.). Була запропонована формула триступеневої освіти (3–5–8), згідно з якою не менше трьох років відводиться для отримання рівня "бакалавр", не менше 5 – "магістр" і не менше 8 – "доктор філософії".

Відтепер кожні два роки відбуваються зустрічі міністрів вищої освіти країн Європи, на яких підбивають підсумки Болонського процесу та уточнюються завдання на майбутнє. Слід відзначити активну участь у реформуванні систем вищої освіти країн Центральної та Східної Європи [3].

Болонському процесу передувала діяльність Європейської Комісії, Ради Європи та ЮНЕСКО, ряду європейських університетів, а також європейської мережі інформаційних центрів. Болонський процес географічно не обмежений рамками Європейського Союзу, його учасниками можуть стати країни-члени Європейської культурної конвенції, які доведуть свою готовність дотримуватися мети та принципів Болонського процесу в своїй системі вищої освіти. На сьогодні 45 європейських країн включно з Росією підписали Болонську декларацію. Очевидно, що альтернативи для України немає, участь у Болонському процесі є шансом реалізації стратегії євроінтеграції, сприяння підвищенню якості освіти, вирішення проблеми визнання українських дипломів за кордоном. Основним завданням є запровадження передбаченої Болонською декларацією системи академічних кредитів, аналогічної ЕСТS (Європейській кредитно-трансферній системі). Саме її розглядають як засоби підвищення мобільності студентів щодо переходу з однієї навчальної програми на іншу, включаючи програми післядипломної освіти, а також реформування навчальних програм та передачі кредитів вищим навчальним закладам інших країн. Важливий момент запровадження акумулюючої кредитної системи – це можливість враховувати всі досягнення студента, а не тільки навчальне навантаження, наприклад, участь у наукових дослідженнях, конференціях, предметних олімпіадах тощо.

Визначення змістових модулів навчання з кожної дисципліни, узгодження кредитних систем оцінювання досягнень студента повинно стати основою для вирішення ще однієї задекларованої в Болоньї мети – створення умов для вільного переміщення студентів, викладачів, менеджерів освіти та дослідників на теренах Європи.

Обов'язковою також вважається наявність внутрішніх та зовнішніх державних і громадських систем контролю якості освіти.

Визначальними критеріями освіти в рамках Болонського процесу є:

-                      якість підготовки фахівців; зміцнення довіри між суб'єктами освіти; відповідність європейському ринку праці;

-                      мобільність;

-                      сумісність кваліфікації на вузівському та післявузівському етапах підготовки;

-                      посилення конкурентоспроможності Європейської системи освіти.

Україна приєдналася до Болонського процесу на самміті міністерств в м. Бергені (Норвегія) 19-20 травня 2005 року. Хоча зауважимо, що наукові та освітні контакти українців з європейськими вищими навчальними закладами мають давню традицію, що сягає середніх віків [4].

Навчальна програма розвитку вищої освіти України розрахована на студентів, які навчаються за освітньо-кваліфікаційними програмами підготовки магістра, аспірантів, а також для слухачів факультетів підвищення кваліфікації та перепідготовки. Вона може бути використана для проведення науково-методичних семінарів із педагогічними працівниками вищих навчальних закладів, а також серед педагогічної громадськості.

Програма побудована за вимогами кредитно-модульної системи організації навчального процесу у вищих навчальних закладах та узгоджена з примірною структурою змісту навчального курсу, рекомендованою Європейською кредитно-трансферною системою (ECTS).

Таким чином, розбудова європейського освітньо-наукового простору - це міжурядова ініціатива, що започаткована у Сорбонні у 1998 році, продовжена у Болоньї в 1999 році, у Берліні в 2003 році, у Бергені у 2005 році. Віднині ця система об'єднує 45 країн "Великої Європи".

Ця політика має дві основні мети:

- перетворити європейський континент на безмежний простір, в якому студенти, викладачі та дослідники могли б вільно переїжджати з однієї місцевості в іншу;

- зробити цей простір прозорим та привабливим для усього світу.

Основні вектори спільних дій можна стисло викласти таким чином:

- прийняття трирівневої структури вищої освіти, що має три основні рівні, досягти яких можна протягом аналогічного терміну навчання: ліценціат (укр.: бакалаврат), майстер (укр.: магістратура), докторат (укр.: аспірантура);

    - розробка модульного принципу освіти згідно з європейською системою кредитів - ESTS;

    - забезпечення взаємного визнання дипломів на європейському рівні;

    - інтеграція потреб у професійній освіті на різних рівнях та забезпечення освітніх потреб протягом усього життя;

    - сприяння мобільності студентів і викладачів та надання освітянським освітнім закладам європейського виміру;

    - розробка методологічних засад для оцінювання якості освіти;

    - опора на учасників освітнього процесу, насамперед на університети (Європейська асоціація університетів) та на студентів (Національні спілки студентів Європи) [2].

Які перспективи відкриває Болонський процес для України? Передусім це нові можливості, пов'язані з перспективою входження до загальноєвропейського освітнього простору, а саме:

     - визнання українських дипломів на міжнародному рівні;

     - більша мобільність в європросторі для студентів та викладачів;

     - спільні освітні та пошукові проекти з європейськими університетами;

     - конкурентоспроможність на європейському і світовому ринку праці [5].

Інтеграційні процеси необхідно пов'язати із важливими

концептуальними змінами щодо змісту і форм навчання. У цій галузі перед українськими освітянами теж відкриваються нові та цікаві перспективи.

   Перш за все треба зауважити, що інтеграційні процеси, як це неодноразово підкреслюється в установчих документах Болонського процесу, поєднано із збереженням та розвитком неповторного національного досвіду, культурної спадщини кожної країни. Отже, "євростандарт" в освіті в жодному разі не означає уніформізації, нівелювання специфіки освітніх систем європейських країн, а спрямовано на їх взаємне узгодження та гармонізацію з потребами сучасного світу.