Біографія українського історика М.Грушевського

Вчений не лише закликає до побудови широкої автономії України, він вказує на шляхи, що ведуть до мети, наголошуючи на тому, що встановлення автономії в національних територіях і федеративного устрою в російській республіці, як і самої цієї республіки, має бути покладено на Установчі  збори Російської держави. Але залишається неясним і невідомим, коли саме можна буде скликати ті збори. Тому, творячи автономію України, українізуючи існуючі або створюючи нові органи місцевого самоврядування, в контакті й порозумінні з іншими народностями, об'єднуючи їх спільними установами, українці могли б довести тим самим реальність, життєвість і корисність цього домагання. 

Закликаючи до побудови автономії  України у складі Російської федеративної республіки, М.Грушевський чітко  змалював, якою саме повинна бути ця автономія, тобто виділив ті основні  риси (або принципи), на яких ця автономія  мала бути побудована: 

1. Свобода, причому не лише для України, але й для всіх народів Росії, свобода "висловлювати свої гадки живою мовою і друкованим словом, збиратися на зібрання і обговорювати свобідно всякі справи, зв'язуватися в товариства і союзи, не питаючися на те нічийого дозволу".   
        2. Окрім свободи, необхідною умовою є рівність всіх людей: "однакове право повинні мати пани, мужики, просвіщенні і прості, чоловіки і жінки, якого хто б був народу і віри". 

3. Загальне, рівне, пряме й таємне виборче право, треба, щоб голосування було таємним, "письменним, щоб не можна було знати, хто за кого голосував". 

 М.С.Грушевський пропонував  перевірений досвідом передових  країн механізм залучення всього народу до участі в державотворенні, в управлінні державою. Це, передусім, запровадження демократичної виборчої системи на основі чотиричленної формули: загальні, рівні, прямі і таємні вибори.   
        Автономія, за Грушевським, це "право жити по своїм законам, самим собі становити закони, а не жити по чужим законам і під чужою властю"[7]. Вчений розрізняє різні ступені самовизначення народу від повного централізму до самостійної, незалежної держави. Найбільш доцільною він вважає для України широку національно-територіальну автономію, тому що саме така автономія є найбільш корисною з трьох точок зору: "з погляду національного, дуже важно, що як усі українські землі будуть зібрані в одну територію, само собою українці будуть хазяєвами у себе"; економічна вигода в тому, щоб "природні багатства української землі й людська сила... вживалися мудро в інтересах економічного розвитку краю і добробуту народного"; з культурного погляду ясно, "що при орудуванні краєм і його засобами українською автономією дійдуть своєї правди пребагаті і цінні зв'язки культури, науки і мистецтва багато обдарованого нашого народу".   
       Надзвичайно корисним автономний лад, на думку вченого, міг би стати в економічній галузі. "Україна становить окрему економічну область зі своєю виразною фізіономією й укладом, багато обдаровану всякими умовами для великого економічного розвитку й поступу... Але для сього треба, щоб керування економічними справами належало до самого краю, до його автономних органів. 

М.Грушевський не просто хоче широкої автономії України, а й бажає, щоб держава, до якої Україна входитиме, була федеративною, тобто, щоб це була федеративна, демократична російська республіка. Чому саме так? Тому що, яку б широку політичну автономію своєї національної території Україна не мала, але коли Російська держава, з якою вона зв'язана, залишиться державою централізованою, то хоч би автономія України була забезпечена формально, реально вона здійснена не буде. "...Становище України буде забезпечене і відносини її до Російської республіки будуть певні і щирі тоді тільки, як Україна не стоятиме одинцем, а всі часті Російської республіки будуть не тільки що автономними провінціями, а державами, зв'язаними федеративним зв'язком". Російська федерація повинна бути республікою, причому республікою демократичною, устрій якої "має бути опертий на рівності всіх горожан", не повинно бути ніякого цензу, повинно бути рівне виборче право, а також право народу вносити до парламенту проекти законів, які мусять бути там розглянуті, а також ухвали парламенту в найважливіших справах повинні йти на затвердження народу (тобто, референдуму).   
     Природно, що предметом особливої уваги в програмі державного переустрою Росії мав стати національний момент, справедливе розв'язання питання про поєднання загальнодержавних інтересів з інтересами всіх народів, що населяли країну. "Українці хочуть, — писав М.Грушевський, — щоб у тій республіці, хоч би як добре урядженій, не порядкували всім на місцях люди з столиці, з парламенту тої республіки чи міністерства її, вибрані всіми людьми з Російської республіки. 

         Кожний народ і кожний край має свої потреби, свої справи на місці, до котрих трудно приладиться уряду чи думі цілої республіки".   
         Зважаючи на об'єктивне становище, варто було б подумати над тим, які повноваження доцільно було делегувати державному центру, а які залишити на розгляд місцевої влади. Звичайно, тут передбачити наперед усі нюанси було неможливо, але принцип все ж було винайдено: "Українці... хочуть, щоб головний парламент республіки і уряд її завідували тільки справами, які не можна роздати на місця. Небагато таких справ — як одведення війни чи миру, складання трактатів з іншими державами, завідування військом усієї республіки, уставлення однакових грошей, міри та ваги, і інші такі справи".   
        Голова Центральної Ради досить популярно й наполегливо роз'яснював, на який ефект можна розраховувати, стаючи на шлях запровадження автономії України в тому широкому розуміння, яке сповідувалось лідерами українського руху. Українці на своїх соборних теренах стануть господарями власної долі, спрямовуючи головну масу ресурсів краю на задоволення потреб свого народу (звичайно, враховуючи і національні меншини, задовольняючи їх права і інтереси). 

      М.Грушевський не приховував, що запровадження федеративного ладу в Росії приведе до ліквідації колишніх привілеїв, панівного становища російської нації в імперії. Однак він вважав це цілком виправданим і необхідним не лише для пригноблених в минулому націй і народів, але й для самих росіян. Водночас, це не означало б обмеження інтересів будь-якої нації в межах федерації. "Перший принцип федеративного устрою, що громадянин однієї із земель федерації має громадянські права в цілій федерації: значить, чоловік, що народився в Московщині, матиме всі громадянські права (в цілій федерації), наприклад, в Україні — може там скористатися з своїх виборних прав, займати посади, вести діла". 

       Виборюючи автономію України, провідники української революції водночас враховували багатонаціональний склад населення регіону, дбали про те, щоб у майбутній демократичній Україні представники будь-якої національності мали необхідні умови для свого повнокровного життя, для вільного розвитку. Особливо наполегливо і невтомно М.Грушевський виступав проти лозунгу "Україна тільки для українців", який нерідко трактували як заклик до представників інших національностей забиратися геть з України. Вчений писав: "Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а й для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе". 

       В автономній Україні мали бути забезпечені права національних меншин, оскільки повнота національного життя, що її добивались для українського народу, не повинна поглинути інших народностей і обмежувати їх змагання до вільного розвитку своєї культурної і національної стихії. Забезпечити права національних меншин 

       М.Грушевський вважав за потрібне, по-перше, шляхом прийняття їх мови в зносинах з урядами і органами самоуправи в тих округах, де ці народності становлять певний національний мінімум; по-друге, наданням можливостей навчатись рідній мові; по-третє, створенням культурних і релігійних товариств і установ. 

      Такими були погляди М.Грушевського на українську державу в складі Російської федеративної республіки на початку 1917 року, в перші місяці Лютневої революції, коли повіяв вітер свободи і здавалося, що Росія може бути демократичною республікою, а Україна буде розквітати серед таких само автономних держав в рівному союзі. Але Тимчасовий уряд ставився підозріло до політичних домагань українців, до діяльності Центральної Ради, її програми і тактики. Коли стало зрозуміло, що ніякої автономії Росія не допустить, а надто вже після того, як у Петрограді прийшли до влади більшовики, програма Центральної Ради, погляди самого М.Грушевського на відносини з Росією змінились. Так, він пише в квітні 1918 року: "...перше, що я вважаю пережитим і віджитим... се наша орієнтація на Московщину, на Росію... Вона була підірвана російською революцією..." Коли революційні соціалістичні кола, до яких перейшла влада в Росії, виявили себе у відносинах до України "твердоголовими централістами і об'єдинителями, нездібними чого-небудь навчитися від революції", віра в Росію захиталась, а остаточно вона була втрачена внаслідок війни, яку розпочали більшовики з Українською Центральною Радою. 

       Тому М.Грушевський мріє вже не просто про автономію в складі Російської республіки, а про Україну Велику, "велику не територією чи багатством, чи пануванням над іншими, а велику соціально-моральними вартостями".   
        Будуючи соціально-економічне життя Великої України, головною рушійною силою її вчений вважає селянство. Він досить точно підмітив, що серед українців переважають селяни, тому "... в українськім життю мають будучність, матимуть вплив, встоються тільки ті елементи, які стоятимуть в щирім контакті з селянською масою". Тому важливо створити умови для підвищення рівня життя селян. "Селянське господарство повинно високо піднятись над прожитковим мінімумом, а також дати змогу задовольнити певні вимоги достатку і комфорту". 

       Місто М.Грушевський вважає неукраїнським, але "... не повинні ми обертатись спиною й до міста". Серед неукраїнського населення міст вчений виділяє, насамперед, євреїв, а також росіян. Тому велика увага приділялася розвиткові національної культури євреїв і росіян і виробленню "приязних" відносин з елементом українським. 

       Серед завдань, які ставились перед державою, М.Грушевсьвий виділяв не лише охорону ладу і порядку, а й розвиток демократизму і можливе наближення до соціалістичного ладу, охорону прав, інтересів і впливів економічно слабших, регулювання економічних і політичних прав на їх користь, створення можливо сприятливих інтересів для активної праці.   
        Розглядаючи основні елементи побудови держави та забезпечення її існування, які виділяв М.Грушевський, слід згадати перш за все державний устрій, який мав базуватись на засадах самоврядування, коли адміністрації надавалися б повноваження лише щодо загального контролю, координації й заповнення прогалин, які можуть виявлятись в діяльності органів самоврядування.   
        Церква мала бути відділена від держави, тому духовенство не мало входити до складу державних урядовців і виходило зі сфери впливу держави.   
        Школа теж повинна була бути підпорядкована органам самоврядування і деякою мірою виборним національним органам. 

       Постійна армія вважалась інститутом перехідним, тимчасовим, який замінила б пізніше народна міліція. Але оскільки вона існувала, то М.Грушевський виділив кілька ознак, що характеризують її демократичність. Так, необхідно, щоб кадрова старшина складалася з елементів ідейних, культурних, інтелігентних, щоб "відносини старшини до козаків були близькі, щирі, братерські", велике значення мало надаватися технічній підготовці старшини, її культурі й освіті. 

       На думку вченого, Україна не може йти второваними шляхами — ні тими, які силоміць нав'язувалися Московським урядом, ні тими, якими йшли держави Заходу, тому потрібно йти тією дорогою, яку вказали реальні обставини життя. Це і є відповідь на запитання, чому такий прихильник федеративного устрою, як Михайло Грушевський, прагнув побудувати незалежну українську державу. Хоча до останніх днів свого життя великий історик в душі мріяв про автономну Україну в федеративному союзі з такими ж вільними державами, але, зважаючи на реальні обставини, зрозумів, що в складі Росії про таку вільну Україну годі й думати і тому закликав до побудови самостійної держави. Ось так за досить короткий проміжок часу, під впливом політики спочатку Тимчасового уряду, а потім і більшовиків, змінилися погляди видатного вченого на Українську державу. 

       Якщо розглянути основні закони, які прийняла Центральна Рада за час свого існування, то не дивно, що в багатьох із них ми бачимо відбиття державницько-правової концепції М.Грушевського, зокрема, його поглядів на федерацію і автономію, наприклад, в законах "Про національно-персональну автономію", "Про виборче право", "Про громадянство", в Конституції УНР як основному законі та інших законодавчих актах. 

       Так, у Конституції УНР, в якій проголошувалася рівність громадян незалежно від статі, віри, національності, освіти, майнового і податкового стану, бачимо віддзеркалення поглядів Михайла Грушевського щодо закріплення демократичних прав і свобод у зако-нодавстві Української республіки. Конституцією також заборонялось "вживати у офіційних актах і діловодстві назви яких-небудь титулів". Проголошувалась недоторканність особи, її житла і листування. Жодна людина не могла бути затримана на території України без рішення суду. Коли ж таке затримання відбувалось на місці скоєння злочину, то громадянин мав бути звільнений не пізніше, як за 24 години, якщо суд не вирішить його подальшу долю. Смертна кара, катування і всі інші дії, що принижують людську гідність, скасовувались. Заборонялось влаштовувати обшуки у житлових приміщеннях або розпечатувати листи без судового наказу. 

         В Конституції проголошувалась свобода слова, друку, сумління, права на об'єднання в організації, на страйки, на зміну місця перебування, на участь у державному і місцевому управлінні через активне і пасивне виборче право, починаючи з 20 років, за винятком божевільних, тобто всі ті права, які, на думку вченого, повинні бути забезпечені у будь-якій демократичній республіці.   
        Прагнення М.Грушевського до демократичних виборів втілилося в Законі "Про вибори до УНР", відповідно до якого "право участі до виборів мають громадяни... обох полів, котрим до дня виборів вийде 20 років". Передбачалося створення спеціальної комісії у складі 16 осіб, якій доручалося "загальне пильнування ходу виборів і обмірковування засобів, необхідних для їх прискорення". Законом встановлювалася система покарань за ті чи інші порушення — наприклад, "винуваті в самовільнім здійманні, розірванні, закритті або змінені привселюдно виставлених виборчих відозв, оповісток або списків, які виходять від груп чи виборців, каралися арештом на строк до одного місяця або штрафом до ста карбованців." 

         Федералістичні уподобання видатного вченого і політичного діяча також знайшли своє втілення у діяльності Центральної Ради. Ще з середини червня 1917 р. у Києві почав готуватися з'їзд народів-федералістів, який мав відбутися наприкінці липня. Тоді на V-й сесії Української Центральної Ради було створено комісію під головуванням О.Шульгіна "по скликанню з'їзду народів Росії, що добиваються федеративного устрою держави".