Богдан Хмельницький

Спочатку Б.Хмельницький досить обережно ставився до висунення гасла юридично незалежної козацької України, добре  розуміючи небезпечність такого кроку за тодішніх політичних умов та реальну вагу Війська Запорозького в системі європейського світопорядку. Але водночас вільним вибором сюзерена він ніби заявив про свої претензії на статус незалежного правителя. В політичній програмі Хмельницького поєднувалися традиційні й новаторські ідеї, синтез демократії часто охлократичного типу, авторитаризму та ідеї релігійного відродження. Але навряд чи можна погодитися з оцінкою Б.Хмельницького, яку дав свого часу М.Грушевський: “Затхлиною і мертвечиною віє на нас з декларацій гетьманського осередку всього сього десятиліття”.

Шість років боротьби за Українську державу під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648—1654 років  продемонстрували надзвичайно  високий як на той час рівень громадянської зрілості наших предків. Перемоги українського війська над польською шляхтою, постать Богдана Хмельницького як державного діяча, полководця, дипломата, запорозькі козаки та їхня легендарна відвага й умілість у бойових діях викликали захоплення всього світу. В короткий строк і в екстремальних умовах бойових дій створена Богданом Хмельницьким козацька держава характеризувалася високими демократичними принципами самоврядування. При гетьманові України існував дорадчий орган — Рада Генеральної старшини, яка обговорювала найскладніші питання державного життя та поточні справи. Водночас на Запорожжі діяла Рада січової старшини на чолі з січовим отаманом, яка приймала рішення, що стосувалися Запорозької Січі.

Ще одним важливим органом державного самоврядування була полкова Рада, яка крім поточних питань полкового життя обирала з участю козаків полкового старшину та полковника. Хмельницький запровадив ефективну податкову систему, за деякими даними, збирався налагодити карбування власних грошей. Встановив і підтримував дипломатичні стосунки з багатьма країнами Європи, зокрема з Польщею, Туреччиною, Молдовою, Волощиною, Австрією, Швецією, Італією, Трансільванією, які визнали Україну як суб’єкт міжнародного права. Водночас він організував ефективну і розгалужену службу безпеки. Великий канцлер литовський Ольбрахт Радзивілл писав у своєму щоденнику “про розвідників Хмельницького, котрих він мав повсюди, навіть у Венеції”. Український історик Іван Крип’якевич зауважував, що гетьман “мав не тільки дуже точні відомості про події у Польщі, Криму, Туреччині, карпатських князівствах, але також стежив за політикою Швеції, Німеччини, Австрії, Італії, збирав потрібні відомості через своїх послів та агентів, користувався повідомленнями чужоземних посланців. Зібрані відомості він умів використовувати для політичних цілей — своїми рішеннями захоплював ворогів зненацька”. Усе вищезазначене, як і продумана, ефективна і злагоджена організація адміністративно-територіального, судового та військового устрою, давало надію Хмельницькому утвердити Українську державу.

Українська держава Богдана  Хмельницького викликала захоплення численних сучасників — дипломатів, мандрівників, літописців. Італієць Альберто Віміна, який особисто бачив гетьмана 1656 року й неодноразово розмовляв з ним, у своїх спогадах пише про український народ у період його найвищого злету в часи Хмельниччини. Особливо його вразила демократична форма правління козаків — скликання Ради для обговорення важливих державних питань, коли козаки у присутності гетьмана спільно їх вирішують. Подорожні нотатки сирійського архідиякона Павла Алеппського, який описав подорож антіохійського патріарха Макарія по Україні у 1654 і 1656 роках, зафіксували для нас подробиці побуту і звичаїв українців, які здивували його тим, що скрізь зустрічали хлібом-сіллю як символом добробуту. Описуючи своє враження від гетьмана Хмельницького, Павло Алеппський підкреслює: “Так ось він, Хмель, якого слава й ім’я рознеслися по всьому світу”. Багато і захоплено пише мандрівник про освіту в державі Хмельницького: “Всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість дружин і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб… Число письменних особливо збільшилося з часу появи Хмеля”. Алеппського вразила велика друкарня у Києво-Печерській лаврі, де “виходять усі їхні церковні книги дивного друку, різного кольору і вигляду, а також малюнки на великих аркушах, визначні місця країн, ікони святих, вчені дослідження, тощо”.

Польський історик Людвік Кубаля, котрий присвятив  багато років дослідженню життя й діяльності Богдана Хмельницького, порівнював українського гетьмана з його сучасником — вождем Англійської революції середини XVII століття Олівером Кромвелем, відзначаючи при цьому, що завдання у Богдана Хмельницького виявилося набагато складнішим, оскільки “він не мав у своєму розпорядженні вишколеної інтелігенції й засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне господарство, адміністрація, зносини з сусідніми державами — все це треба було створити… Він мусив добирати і вчити людей. Була то людина з кожного погляду надзвичайних вимірів, він переростав талановитих людей настільки, що переступав межі збагненного”.

Стосунки  з Московщиною та смерть

Проте своєю  удачею Хмельницький завдячував своєму далекоглядному розуму і хитрості, що надійно маскували його почуття та наміри. Хитрість була мистецтвом, яке не раз руйнувало плани його політичних опонентів. Був лише єдиний виняток: на переяславських переговорах його хитрощі не спрацювали проти московських дипломатів. Вони відразу висунули свої умови, що суперечили стратегічним намірам Хмельницького, а в очах старшини взагалі виходили за рамки здорового політичного глузду. Козаки наполягали на підписанні обопільної присяги щодо дотримання військово-політичного союзу, як це водилося у стосунках між королем та шляхтою, натомість московські бояри не бачили більшої крамоли, ніж вимагати присягати від самого царя, і відмовлялися це робити від його імені. Суперечку, очевидно, залишили на післявоєнне узгодження. Принаймні до цього часу переяславської хартії 1654 р. ніхто не бачив! І яке саме рішення тоді ухвалили, відомо лише з опоетизованого “рапорту” московських дяків, розрахованого на сентиментальність молодого царя Олексія Михайловича: “Воліємо під царя східного, православного”. Із часом ця неузгодженість призвела до розриву союзницьких обов’язків і, врешті-решт, до Конотопської битви 1659 року, коли вчорашні побратими — українські козаки та московські ратники — зійшлися у кривавій січі, нещасливої саме для останніх. Проте це було вже після Богдана.

Незаперечним  є одне: у зовнішній політиці легендарного гетьмана не було чітко виражених  пріоритетів, точніше — пріоритетом  була сама Україна. Хоч із ким гетьман  вів переговори, хоч із ким укладав  мир чи оголошував війну, це завжди вписувалося в ситуативні інтереси козацької держави, кордони якої визначала виключно козацька звитяга. “Куди зайшла козацька шабля, там і козацька влада буде”, — резюмував генеральний писар Іван Виговський. Утім, козацька шабля не була стихійним рушієм козацької агресії, адже заходила вона лише туди, де історично жила народність “руська” і де споконвічно стояла “руська церква” — православна українська парафія. Саме такими мотивами керувався Хмельницький під час облоги Львова, походу на Замостя й Підляшшя та в утвердженні гетьманської влади на півдні теперішньої Білорусі, що її зайняв у 1655—1657 рр. полковник Іван Золотаренко.

У відповідь  на московський демарш Хмельницький вдався до відчайдушної дипломатичної  кампанії, форсуючи підписання домовленостей  зі Швецією, імперією Габсбургів, Молдавією та Кримом. Відновилися переговори навіть із Яном-Казимиром. Проте дні гетьмана були злічені. Відчуваючи наближення смерті, він скликав старшинську раду і за її згодою заповів булаву своєму 16-річному синові Юрасеві — єдиному, котрий залишився живим. Особистість незрілого гетьманича була суто символічною. Здавалося, що авторитет Богданового імені втримає від розбрату честолюбну старшину. Проте не так сталося, як гадалося — але це вже інша історія.

Наприкінці  липня в гетьмана стався крововилив у мозок.

6 серпня 1657 р. він помер у своїй резиденції  в Чигирині. Тіло великого стратега  козацької України поховали в  Суботові в закладеній ним  Іллінській церкві лише через  місяць.