Австрійська школа

Австрійська школа – напрям в економічній теорії який основою ціноутворення вважає концепцію “граничної корисності”, але ігнорує теорію трудових витрат. Виник у 80-х XIX ст. в Австрії. До початку XX ст. найвідомішими представниками австрійської школи були Г. Госсен, К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк та ін. У XX ст. вона була представлена насамперед іменами Л. Мізеса, Ф. Хаєка, Г. Хаберлена, Ф. Махлупа. Значну роль у розвитку австрійської школи відіграли англійські економісти В. Джевонс, А. Маршалл, швейцарський економіст Л Вальрас та ін. Методологічна основа австрійської школи – абстрактно-дедуктивний метод дослідження в політичній економи, що передбачає абстрагування від ускладнюючих обставин. Так, розглядаючи рушійні сили суспільства, представники цієї школи вважали, що людина у своїй діяльності керується лише мотивом егоїзму, а всі інші мотиви ігноруються. Метою австрійської школи, як зазначав М. Туган-Барановський, було встановлення загальних типів господарських явищ та відкриття точних економічних законів, що характеризують господарський процес в ідеальному вигляді. Австрійська школа заперечувала суспільне необхідні витрати – об'єктивну основу ціноутворення – і вважала такою основою суб'єктивну корисність “останнього, або граничного, екземпляра”, що задовольняє найменш настійну, або граничну, потребу в певному продукті. Цінність блага залежить від співвідношення запасу цього блага і потреб у ньому із зростанням запасу за певної величини потреби гранична корисність і цінність блага знижуються, а зі зменшенням запасу – зростають. Отже, цінність блага залежить від ступеня насиченості потреби в ньому, від інтенсивності потреб. На думку Менгера, вартість товарів формується в процесі взаємозв'язку потреб людини і економічних благ, що спроможні її задовольнити. Він першим розробив теорію граничної корисності, намагаючись розкрити залежність корисності від рідкісності предметів споживання. Людські потреби (як вихідний пункт дослідження) розглядав як різновид незадоволених бажань або неприємних відчуттів, що порушують фізіологічну рівновагу людини. Менгер перший сформулював принцип спадної корисності. Цінність товару, на його думку, поза свідомістю людини не існує, не залежить від сукупної корисності, а є суб'єктивною, залежить від граничної корисності, народжується з використанням товару у споживанні. На думку Візера, витрати на виготовлення товарів є своєрідною корисністю, а цінність товарів визначається цінністю витрат виробництва. Цінність останніх визначається граничною корисністю граничного споживчого блага. Дотримуючись концепції трьох факторів виробництва (всі три фактори він назвав виробничими благами), Візер стверджував, що праця, як і інші фактори, закладена у цінності (вартості) товарів (але сама не визначає вартості і не є її творцем). Оскільки існує постійна суперечність між потребами людей і обмеженими запасами предметів для їх задоволення, то звідси випливає приватна власність, вміння людей цінувати предмети і прагнення володіти ними. Обмінюватися повинні лише корисності, які є в обмеженій кількості, що перетворює їх на цінності. Найвідоміший представник австрійської школи Бем-Баверк стверджував, що для створення цінностей необхідно, щоб з корисністю блага поєдналася його відносна рідкісність (порівняно з розмірами існуючої потреби). Він вважав, що поняття “цінність” виражає зв'язок між суспільним явищем ціни та психологічної оцінки з боку окремого індивіда. Водночас він розрізняє і об'єктивну цінність, що формується в процесі стихійного коливання попиту і пропозиції, зокрема внаслідок вирівнювання суб'єктивних оцінок в процесі вільної конкуренції та виникнення середньої цінності. Кожному фактору виробництва, на думку Бем-Баверка, повинна бути “вмінена” (розподілена) певна частка споживчих благ з урахуванням при цьому граничної корисності виробничих благ. Проте заробітна плата має бути меншою порівняно зі створеною робітником цінністю. Це зумовлено тим, що він може купити відразу необхідні матеріальні блага, а цінність нинішніх благ вища за цінність майбутніх, які повинні бути створені в процесі праці. Позитивним в австрійської школі є, по-перше, спроба визначити цінність товару або послуги ступенем корисного ефекту. По-друге необхідність при визначенні вартості блага враховуваній його рідкісність. Щодо останнього, то представники австрійської школи запозичили ідею Д. Рікардо про рідкісність як фактор визначення вартості товару поряд з фактором кількості витраченої на його виготовлення праці. По-третє виділення Бем-Баверком абстрактної корисності (можливої загальної корисності певних благ, що не залежить від величини їхнього запасу) і конкретної корисності (реальної корисності конкретного блага, яка із насиченням потреби в ньому для кожної наступної одиниці запасу буде меншою від попередніх). По-четверте, з'ясування впливу на ціну товарів коливання попиту і пропозиції із насиченням відповідної потреби у кожному благу. По-п'яте, в обґрунтуванні Візером та Джевонсом поняття “гранична корисність”, її величини, а ширше – введення в економічну теорію засад граничного (маргінального) аналізу. По-шосте, у започаткуванні впливу суб'єктивної оцінки індивідів на ціноутворення. Водночас представники австрійської школи не могли пояснити, чому багато з корисних речовин (вода, повітря) не мають ціни, чому середні ціни товарів значно різняться між собою, яким чином цінність створеного продукту зумовлюється окремим фактором виробництва, як зіставити корисність і витрати суспільне необхідної праці, або результати з витратами. Непоодинокі заперечення викликала теза про повну залежність цінності блага від суб'єктивної корисності, намагання пояснити процес ціноутворення лише суб'єктивно-психологічною оцінкою товарів і послуг окремими індивідами. Це зумовлено тим, що такі суб'єктивні оцінки багатьох осіб різні й незіставні між собою. Хоч корисність речей є основою вартості, але ступінь корисності не може бути мірою вартості. Недоліком австрійської школи, зокрема шкали Менгера, є те, що механізм зрівнювання граничної корисності діє за умови уже наявної ціни та доходу споживача. А це означає сумнівність тези при визначенні ціни граничною корисністю благ і визначення цін із суб'єктивних оцінок, які, у свою чергу, залежать від цін. Американський економіст М. Кларк справедливо критикував цю теорію за тавтологічність. Крім того, при вимірюванні багатьох суб'єктивних оцінок відсутня об'єктивна одиниця їх виміру. Тому Бем-Баверк вважав, що цінність запасу дорівнює сумі абсолютних корисностей, а Візер стверджував, що така цінність визначається множенням граничної корисності на кількість екземплярів певного запасу. Австрійську школу критикують за відірваність теорії від практики ціноутворення. Чимало опонентів має і визначення представниками австрійської школи предмета політичної економії (як науки, що вивчає свідомість господарюючого суб'єкта, є прикладною психологією) і зведення економічних відносин лише до ринкових зв'язків, до відносин обміну, ототожнення праці з засобами виробництва, з матеріальною річчю (а не процесу, що відбувається між людиною і природою). Пояснення причин виникнення приватної власності представниками австрійської школи недостатньо узгоджується з практикою історичної дійсності, може бути визнано лише як один із чинників. Надто уразливою є теза австрійської школи про примат споживання над виробництвом, теорія розподілу. Представники сучасної австрійської школи аналізують ринкові процеси та відносні ціни. Хаєк, зокрема, використав теорію довготермінової рівноваги Бем-Баверка для пояснення циклу, в якому час виробництва змінюється прямо пропорційно щодо реальної заробітної плати і обернено пропорційно щодо ставки відсотка і в наслідок цього скорочується під час піднесення і зростає підчас спаду.