Антропологія стародавніх племен України

Антрополо́гія - біологічна наука, що вивчає тілесну природу людини, її походження і подальший розвиток, близько стоїть до суспільних наук, також наука про походження й еволюцію людини, утворення людських рас і про нормальні варіації фізичної будови людини.

Описи антропологічних прикмет  давніх українців містять численні писемні джерела з І ст. н. е.: античні та середньовічні твори, літописи, хроніки, подорожні записки  тощо. Проте їх автори не мали на меті пояснити відмінності зовнішнього  вигляду людей різних місцевостей, обмежуючись простими порівняннями. Згаданий вже Афанасій Шафонський наприкінці XVIII ст. у своєму "Чернігівського намісництва топографічному описі" визначав жителів північно-західної смуги намісництва між Дніпром, Десною, Сожем й Іпуттю як "загалом  невисокого зросту і білявих", а  населення, котре проживало між  Десною і Сеймом на півночі та Сулою  на півдні, як "середнього зросту, трохи  вище перших і з темнішим волоссям". Народ південного сходу намісництва  між Сулою і Пслом "загалом  зросту високого, худорлявий, лицем  смуглявий і волоссям темно-русий". Француз Домінік Де ля Фліз у розділі  альбому "Медико-топографічний опис державних маєтностей Київської  округи" (1854) під назвою "Місцеві  відмінності рис обличчя, особливості  фізичної будови й основні схильності" вмістив характеристику мешканців  Київщини та Черкащини, які "мають  такі риси: обличчя овальне, білого кольору,... кістки вилиць мало випуклі... Голова зазвичай має нормальні пропорції... Волосся як у чоловіків, так і  у жінок частіше русяве, аніж чорне  або світле, очі переважно не чорні, а блакитні й сірі. У чоловіків  брови та борода переважно густі... Зріст високий, особливо у жителів  південної частини губернії..." Селяни Радомишльського повіту, що на північ від Києва, "загалом  менші на зріст, не такі міцні, волосся  в них здебільшого світле, а  очі блакитні".

Як і загалом у Європі, початок  систематичних антропологічних  досліджень в Україні припадає на другу половину XIX ст. У 1861 р. професор Київського університету Ізидор Коперницький на підставі обмірів 47 черепів українців, росіян, поляків і сербів дійшов висновку про існування у минулому загальнослов'янського круглоголового типу, риси якого найкраще збереглися в українців і були втрачені росіянами. З ним не погодився працівник  цього ж університету В. Проценко. Він десятьма роками пізніше опублікував  результати обстежень понад 100 черепів  українців і росіян, стверджуючи  їхню схожість.

На початку 70-х років XIX ст. з'явилася  перша антропологічна класифікація українців, розроблена видатним українським  етнографом Павлом Чубинським на підставі обстежень 1366 військових новобранців. Він виділив на терені Правобережжя український, подільський та волинський антропологічні типи, відмінності між  якими пояснював тюркськими, румунськими  і балканськими впливами.