Антигітлерівська коаліція та її роль у формуванні повоєнного світу

АНТИГІТЛЕРІВСЬКА  КОАЛІЦІЯ ТА ЇЇ РОЛЬ У ФОРМУВАННІ ПОВОЄННОГО СВІТУ

Актуальність теми публікації полягає у важливому значенні діяльності «антигітлерівської коаліції» у формуванні сучасного світу. Міжсоюзні відносини після закінчення війни заклали основи міжнародних відносини в повоєнному світі. Ця проблема вивчалася і вивчається як закордонними так і вітчизняними вченими. До 1990-х років це питання в Україні висвітлювалася однобоко, через призму соціалістично-комуністичного панування СРСР. В працях сучасних українських та закордонних вчених також немає однозначності щодо значення діяльності антигітлерівської коаліції та більше висвітлюються загальні проблеми повоєнного становища, тому автор даної публікації вирішив зробити спробу висловити свою думку з приводу значення діяльності антигітлерівської коаліції та міжсоюзних відносин у період другої світової війни.

Аналіз джерел, досліджень і публікацій показує, що на дану тему було написано велику кількість наукових робіт. Радянські вчені розглядали це протистояння як боротьбу комуністичного табору країн з імперіалістичним, антидемократичним табором. Ці погляди висвітлюються в працях Воронцова Г.А. «Атлантичні відносини та сучасність» [26] і, яка висвітлює відносини США та Європи в 1945-1970-ті роки, Александрова В.В. «Новітня історія країн Америки та Європи. 1945–1986 рр.»[15], де описується розвиток комуністичних країн і СРСР та країн прозахідної орієнтації, монографії В.М. Бережкова «Шлях до Потсдаму»[19] в якій описаний процес міжсоюзних відносин під час другої світової війни.

Західні вчені вважали  це протистояння опорою поширенню комунізму  на захід і негативно описували  дії Радянського Союзу по відношенню до Східної Європи. Ці погляди поширені в праці Кальвокорессі П. «Світова політика після 1945 року» [35].

Також над цією темою працювало  багато українських вчених, видана значна кількість монографій, посібників, статей в яких досліджувалися проблеми утворення та діяльності антигітлерівської  коаліції. Серед них автор виділяє  статтю Рема Симоненка «Мюнхен»[50] в  якій характеризується довоєнне становище  в Європі, статтю  Сергія Лозунько «Потворне дітище Версалю»[31] в якій описані відносини між Німеччиною та Польщею, стаття Степана Віднянського «Україна – одна із засновниць ООН»[27], в якій розглянута роль України у створенні Організації Об’єднаних Націй, та процес прийняття УРСР до складу країн засновників ООН, та А. Худолія «Зовнішня політика Г.Трумена та «синдром антирадянщини»[31] в якій дана характеристика відносин США по відношенню до Радянського Союзу. Також автор виділяє посібник «Міжнародні відносини та світова політика. 1945 – 1980рр.» за редакцією Манжоли В.А. та Крушинського В.Ю.,[31] в якому міжнародні відносини представлені авторами через узагальнення та систематизацію міжнародних подій, конфліктів, доктрин.

Протиріччя Версальсько-Вашингтонської системи, яка не змогла врегулювати  міжнародні суперечки, що виникали через  недосконалість рішень прийнятих цією системою, встановлення в кількох  країнах тоталітарних фашистських  режимів які ставили за мету перерозподіл сфер впливу, що склалися після першої світової війни, серед яких Німеччина, Японія, Італія та Іспанія; неефективність Ліги Націй – міжнародної організації, яка повинна була врегульовувати міжнародні суперечки;  значні розбіжності  у поглядах великих країн щодо врегулювання протиріч, які виникали з фашистськими країнами; неузгодженість дій та провал утворення системи  колективної безпеки призвело до краху Версальсько-Вашингтонської системи та початку другої світової війни, по закінченні якої була утворена нова міжнародна система.

З початком ІІ світової війни  у світі формуються дві  коаліції держав: держави фашистського блоку  та антигітлерівська коаліція. Процес офіційного закріплення утворення  антигітлерівської коаліції розпочався після нападу Німеччини на Радянський Союз – 22 червня 1941 року. Вже з початком війни Великобританія, Сполучені  Штати Америки та Радянський Союз розпочали переговори, щодо підписання договорів про спільні дії у боротьбі проти країн німецького табору.

12 липня 1941 року був  підписаний «московський договір». Це була перша офіційна угода,  що закріплювала союз Великобританії  та Радянського Союзу і мала  велике значення для подальшого  закріплення союзних відносин.[22 с.269]

Наступним етапом у створенні  коаліції  стала відміна США  закона про нейтралітет щодо розповсюдження допомоги Радянському Союзу.  Щоб укласти відповідні договори  про надання допомоги СРСР та іншим європейським країнам, також для обговорення британсько-американської взаємодії 30 липня 1941 року Гаррі Гопкінс – довірена особа Ф. Рузвельта, прибув до Москви, де передав послання Рузвельта Сталіну, в якому зазначалося «нічого не було важливіше за перемогу над Гітлером і гітлеризмом»[22 с.272] . Сполучені Штати погоджувалися надати допомогу СРСР в найкоротші терміни.  Також американський посол запропонував  проведення трибічної конференції, на якій були б обговорені інтереси кожної країни. Радянський Союз в свою чергу, вимагав проголошення США війни Німеччині та пропонував передислокацію частини американських військ на будь-якій ділянці радянсько-німецького фронту – під американським командуванням. Другий фронт, був основною метою переговорів СРСР з західними країнами.  2 серпня 1941 року між СРСР і США відбувся обмін нотами – американська сторона заявила про рішення американського уряду надати все можливе економічне сприяння СРСР »

14 серпня 1941 була оприлюднена «Атлантична хартія»[1], яка була прийнята на Атлантичній конференції «Riviera» британським прем’єром У. Черчиллем та президентом США Ф.Д. Рузвельтом, що проводилася на воєнно-морській базі Арджентія поблизу Ньюфаундленда, 24 серпня до хартії приєднався і СРСР. На  Лондонській міжсоюзницькій конференції, що відбулася у вересні 1941 року СРСР, Великобританія та представники урядів окупованих німцями європейських країн, що знаходилися у вигнанні, схвалили Атлантичну хартію.

В хартії були зафіксовані  домовленості Сполучених Штатів Америки  та Великобританії :

1. США та Великобританія не прагнули до територіальних «або інших» приростів в ході війни.
2. Всі територіальні зміни повинні були здійснюватися відповідно до вільного волевиявлення народів.
3. Всі народи мали право вибирати форму правління, яка б їх влаштовувала.
4. Суверенітет країн, які були силою позбавлені його повинен був бути відновленим.
5. Всім великим і малим державам гарантувався рівний доступ до торгівлі і сировини, необхідним їм для їх економічного процвітання
6. Передбачалася співпраця націй, що мала на меті покращення умов праці, економічний розвиток і соціальну захищеність.
7. По завершенні нацистської тиранії повинен був бути встановлений мир, що б забезпечував безпеку всім націям і вільне життя всіх людей.
8. Народи світу як з практичних так і духовних міркувань повинні були відмовитися від застосування сили.
9. Передбачалося створення широкої і постійної системи безпеки, що включала роззброєння. [1]

Хоча Радянський Союз не погоджувався зі всіма принципами Атлантичної  хартії, таких як : відновлення суверенітету для націй позбавлених його, що де легітимізувало територіальні захоплення СРСР 1939-1940 рр., проте, 24 вересня 1941 року посол І.М. Майський від імені Радянського Союзу підписав Атлантичну хартію, тим самим це робило Атлантичну хартію першим документом на той час, що об’єднував СРСР, США та Великобританію. [22 с.273]

Продовженням співпраці  союзних країн щодо оформлення Антигітлерівської  коаліції стала «Декларація Об’єднаних Націй» [3] . Проект декларації був підготовлений  і підписаний 1 січня 1942 року під  час візиту Черчилля в США. Він був вироблений на основі британо-американських пропозицій. Декларація була підписана у Вашингтоні, у кабінеті американського президента  Рузвельтом, Черчиллем,  послом СРСР  Литвиновим та міністром закордонних справ Китаю Суном.  Декларація також була підписана ще 22 націями, що співпрацювали в антигітлерівській коаліції. В декларації зазначалася прихильність країн, що підписали її – Атлантичній Хартії. Перемога над противником зазначалася необхідною умовою захисту життя, свободи, незалежності і релігійності, а також прав людини і справедливості [1]. Уряди, що підписали декларацію, заявляли про те, що використають всі свої військові і економічні ресурси на боротьбу проти Німеччини, Італії, Японії і їх союзників, співпрацюватимуть один з одним і не укладатимуть сепаратного перемир'я або миру з противником.[1]

Таким чином, офіційно антигітлерівська коаліція була оформлена 1 січня 1942, коли двадцять шість держав, що оголосили  війну Німеччині або її союзникам, підписали у Вашингтоні «Декларацією Об'єднаних Націй», оголосивши про  намір направити всі свої зусилля  на боротьбу з країнами «осі». «В склад  країн що її підписали входили: СРСР, США, Великобританія, її домініони Канада, Австралія, Нова Зеландія і Південно-Африканський Союз, британська Індійська імперія, Китай, Гватемала, Сальвадор, Гондурас, Нікарагуа, Коста-Ріка, Панама, Куба, Гаїті, Домініканська республіка, а також  емігрантські уряди Норвегії, Нідерландів, Бельгії, Люксембурга, Польщі, Чехословаччини, Югославії і Греції». [31, c.345]

Розгром німецьких військ під Сталінградом, а потім на Курській дузі заклав початок загального німецького відступу, після цієї битви розпочалися  інтенсивні переговори між союзними державами, щодо врегулювання проблем  які виникали через війну.

Відповідно, зросла і міжнародна роль СРСР. Радянський Союз почав претендувати на провідну роль у повоєнному врегулюванні та почав вимагати відкриття другого  фронту.  26 січня 1943р. розпочалися  переговори між Черчиллем, Рузвельтом та Сталіним про відкриття  другого фронту.  Рузвельт і Черчилль направили Сталіну послання за підсумками їх зустрічі в Касабланці, в якому зазначалося про зосередження великих сил у Великобританії для висадки на континент. Було запропоновано провести конференцію трьох держав на Алясці, проте Сталін відмовився та запропонував скликати трибічну конференцію міністрів закордонних справ у Москві, а зустріч «великої трійки» провести в Тегерані. [21 c.89].