Геополітичний вимір України

Тема 1.

Вступ: геополітичний вимір  України  

• Актуальність, предмет і завдання курсу, його місце  в системі вивчення міжнародних відносин. Основні поняття.
• Проблема розпізнавання України.
• Місце українського питання у світовій

політиці  нового та новітнього часів.

• Вчені про геополітичне призначення України.

1.1. Актуальність, предмет  і завдання курсу,  його місце в 

системі вивчення міжнародних  відносин. Основні  поняття 

      Серед спеціальних дисциплін, які читаються  у вищій школі і дотичні  до сфери міжнародних відносин, особливе місце посідає курс “Зовнішня політика держави” (у даному випадку – України). Стосовно спеціальностей “Міжнародна інформація” та “Міжнародні економічні від-носини” актуальність цього курсу обумовлена наступними чинниками:

      1. Успішна фахова діяльність у сферах міжнародної інформації та міжнародних економічних відносин потребує обов’язкового враху-вання і використання знань зовнішньої політики тієї чи іншої країни, та передусім власної. Адже ця діяльність значною мірою залежить від по-літичної ситуації, яка складається у світі, зовнішньополітичної кон’юнктури.

      2. У ХХІ столітті, яке називають початком інформаційної ери, епохою глобалізації економічного життя, знання зовнішньої політики України спеціалістами міжнародного профілю допоможе уникнути та-ких рішень і дій, які зашкодять Україні в її становленні та розвитку, тобто сприятимуть забезпеченню національних інтересів нашої держа-ви в міжнародних справах. Для країни, що стала самостійною, це особ-ливо важливо.

      3. Існує організаційний зв’язок між зовнішньополітичною діяль-ністю держави та її інформаційним полем і розвитком економіки. Зрештою, міжнародні економічні зв’язки, як і інформаційна діяльність, є одним із основних спрямувань зовнішньої політики кожної держави.

      Предметом курсу “Зовнішня політика України” є теорія, істо-рія і сучасна практика зовнішньополітичної діяльності України в своїх закономірних проявах та аналітичних висновках.

      Дисципліна  базується на таких загальноосвітніх предметах як історія України, всесвітня  історія, політологія, доповнюючи й розви-ваючи такі курси міжнародного циклу як “Історія дипломатії”, “Країно-знавство”, “Міжнародні відносини та зовнішня політика”, “Зовнішньо-економічні зв’язки України”, “Теорія міжнародних відносин”. Вона не дублює і не повторює ці курси, але міжпредметні зв’язки враховуються і використовуються. Особливість навчального курсу стосовно зазна-чених дисциплін полягає у тому, що він містить конкретний матеріал для певних теоретичних узагальнень в таких курсах як “Теорія міжна-родних відносин”, “Міжнародні відносини та зовнішня політика”, тобто створює ґрунт для їхнього вивчення та є певною ілюстрацією для засво-єних у цих курсах теоретичних положень. Ця дисципліна, на відміну від інших, має значне морально-психологічне навантаження, бо йдеться про міжнародні взаємини, які безпосередньо стосуються рідної країни і суб’єктів навчального процесу у ній.

      Зміст дисципліни складає аналіз основних зовнішньополітич-них процесів, акцій, документів тощо, пов’язаних із сучасною Украї-ною ще з часів утворення на її території праукраїнських і українських форм організації державно-політичного життя.

      Використовується  хронологічно-проблемний принцип подачі ма-теріалу з акцентуванням на закономірностях та альтернативних моментах.

      Метою вивчення дисципліни є засвоєння студентами в аналі-тичному викладі програмного обсягу знань з міжнародного становища та зовнішньої політики України, української дипломатії, який варто вико-ристати для кращої організації майбутньої фахової діяльності з ураху-ванням загальнонаціональних та державних інтересів.

      Основні завдання курсу:

      – оволодіти фактологічними знаннями стосовно минулого та нинішнього стану зовнішньої політики України;

      – ознайомитися з основними міжнародно-правовими документа-ми (міжнародні угоди, договори, протоколи тощо), які мали і мають велике значення для України та українського народу;

      – виробити нахили і вміння до аналітичного осмислення зов-нішньої політики України, передусім з точки зору використання альтерна-тивних можливостей і рішень;

      – на основі аналізу вже реалізованої зовнішньої політики вміти адекватно оцінювати сучасне становище України і передбачити перспек-тиви його розвитку;

      – формувати здатність до використання знань з української зов-нішньої політики і дипломатії у сфері фахової діяльності.

• Основні вимоги до рівня знань:

      – знати основний фактологічний матеріал, який стосується зов-нішньої політики і дипломатії України, особливо становлення українсь-кої державності як такої;

      – розуміти вагу та значення основних міжнародно-правових ак-тів, якими визначалася і визначається історична доля України та ук-раїнського народу, місце України в минулій і нинішній геополітиці;

      – вміти аналізувати міжнародні відносини та міжнародну полі-тику стосовно України, передусім з позицій пошуку альтернативних шляхів їхнього розвитку та керуючись потребою забезпечення націо-нальних інтересів України; разом з тим вчитися поважати інтереси ін-ших країн і народів.

• – прагнути до використання і застосування набутих знань в своїй майбутній фаховій діяльності, яка має пряме відношення до стану і розвитку міжнародних відносин, зовнішньої політики України.

      При вивченні курсу найчастіше оперують  такими поняттями і категоріями  як “політика”, “держава”, “міжнародні і  міждержавні від-носини”, “національні і державні інтереси”, “дипломатія”, “міжнародні організації” та безліч інших.

      Базовими  категоріями, безумовно, є “зовнішня політика”  та “зов-нішня політика України”. Згідно західної традиції, зовнішня політика визначається як діяльність чи мистецтво на втілення в життя (шляхом насильницького нав’язування або узгодження) групових державних ін-тересів. Держава – основна одиниця системи міжнародних відносин. Наші словники дають “м’якше і узагальнене” визначення: “Зовнішня політика – це загальний курс держави в міжнародних справах, який регулює взаємо-відносини з іншими державами та інституціями відповідно потреб, принципів і цілей її внутрішньої політики.”

      Відповідно  до цих та інших дефініцій пропонується таке визна-чення основного поняття: “Зовнішня політика України –  це така зов-нішньополітична діяльність, яка визначає міжнародне становище та рі-вень авторитету нашої країни, регулює її взаємини з іншими державами відповідно з українськими потребами та інтересами”. Вона є складо-вою системою міжнародних відносин.

      Крім  внутрішньої та зовнішньої політики розрізняють ще понят-тя світової політики, як окремого виду. Зовнішня політика України є скла-довою частиною, елементом світової політики та органічним і прямим продовженням внутрішньої політики нашої держави. Щоб зрозуміти зов-нішню політику України, треба добре орієнтуватись як в міжнародних відносинах, так і знати внутрішню політику держави. Зв’язок між зов-нішньою та внутрішньою політикою країни настільки тісний і взаємо-залежний, що можна вивести певну закономірність: держава не досягає великих успіхів у своїй зовнішньополітичній діяльності, маючи навіть гарних дипломатів, якщо негативно вирішуються її внутрішні проб-леми і немає загального поступу. Історичний досвід, зокрема й України та інших посткомуністичних країн, про це яскраво свідчить. Наприклад, після президентських виборів в Україні наприкінці 2004 р як перемоги демократії значно зросли авторитет і вага нашої країни у світі. Після цих перетворень в Україні змінився баланс сил та створився прецедент у глобальному масштабі. Зокрема, як констатували аналітики, засуджен-ня російського втручання в українські справи при цьому стало чи не першим випадком трансатлантичної солідарності Брюсселя і Вашинг-тона, які після трагічних подій 11 вересня 2000 р. лише віддалялися один від одного.

      Слід  також пам’ятати, що внутрішні чинники, які формують зовнішню політику, не обов’язково перебувають у суто політичній пло-щині. До них, наприклад, можуть належати регіональні розбіжності краї-ни, як наслідок економічних або географічних умов.

      Зовнішня  політика держави залежить від багатьох об’єктивних чинників: географічного розташування країни, наслідків її історичного розвитку, досягнутого рівня культурної еволюції, намірів щодо неї ін-ших держав тощо. Тобто, є певні підстави в проведенні зовнішньої по-літики України, які обов’язково слід враховувати. Оскільки рівень зов-нішньополітичної діяльності перебуває у прямій залежності від місця та масштабів участі країни в системі міжнародних відносин, до таких підстав передусім варто віднести геополітичний вимір України та сту-пінь його реалізації нашою країною впродовж власної історії.

      Геополітика – політика, яка має широкомасштабні планетарні виміри, охоплює інтереси багатьох країн і народів. Термін “геополіти-ка” з’явився на початку XX ст., коли проголошені в XIX ст. засади дипломатії (легітимізм, збереження статус-кво між великими євро-пейськими державами та рівноваги сил між їх коаліціями) відступали перед глобалізацією міжнародних відносин, зростаючою залежністю країн і народів від світових цивілізаційних процесів та взаємовпливів. У науковий оббіг термін “геополітика” ввів у 1916 р. шведський вче-ний, пангерманіст Р. Челмен, а в українській політології – В. Кучабсь-кий. Безпосередньою попередницею геополітики була політична геогра-фія. Так у 1897 р. назвав свою основну працю фундатор нової науки німець Ф. Ратцель. У Російській імперії відповідником політичної гео-графії вважалася географія військова, заснована генералом українсь-кого походження й українофілом М. Драгомировим. Багато років працюючи начальником штабу і командуючим Київського військового округу, він враховував у своїх розробках і геополітичне становище українських земель.

      У науковому плані – геополітика  становить галузь політологіч-них  знань, які враховуючи як природні, так і політичні чинники, вивчають діяльність держав та народів (передусім у сфері міжнародних від-носин), спрямовану на захист власного природно-територіального і на-ціонально-культурного простору, на забезпечення стратегічними ресур-сами, збереження і розвиток транспортних магістралей для співробіт-ництва з навколишнім світом тощо. В історичній практиці і сьогоденні геополітичні напрями належать до найвагоміших складових зовнішньої політики. Геополітика дедалі частіше використовується для ідеологіч-ного й пропагандистського обґрунтування важливих дипломатичних акцій.

      Фундатори геополітики – Р. Челмен, Ф. Ратцель, Н. Спікмен та інші – ототожнювали державу з окремим організмом, який веде постій-ну боротьбу за існування, за “життєвий простір”. Нині до традиційних  складових класичної геополітики, орієнтованих на “боротьбу за існу-вання ” на рівні держав та їх союзів, долучається пошук шляхів та засо-бів узгодженого розвитку світового співтовариства. На необхідність ком-петентного аналізу справедливого світового розподілу сил та ресурсів й розробки можливих варіантів динамічного розвитку усіх країн світу – звертав увагу ще англійський геополітик Г. Маккіндер у 1942 р. Навіть на Заході є популярним міркування, що країни розвиненого капіталу побудували свій добробут за рахунок бідних країн. Згідно з підрахун-ками, пересічний американець витрачає в 150 разів більше енергії, ніж мешканець Болівії, Ефіопії або Бангладеш, і завдає довкіллю шкоди у 280 разів більшої, ніж мешканець Чаду або Гаїті. Світові ресурси, та-ким чином, перетікають до багатих, а забруднення – до бідних .

      Під геополітичним виміром України  розуміється сукупність всіх чинників, які визначають становище, місце  та потенційні можли-вості України  в регіональній і світовій політиці. Цей вимір об’єктивно впливає  на зовнішню політику нашої держави і має нею враховуватися. До цього виміру слід передусім віднести те, що має не тільки об’єк-тивну (наприклад, географічне розташування), а передусім, суб’єктив-ну наповненість: визнання країни світовою спільнотою; інтенсивність та рівень глобалізації українського питання; потенційне значення України. 
 
 


1.2. Проблема розпізнавання України 


      Зовнішня  політика країни залежить від того, наскільки силь-ним є так званий “проглядувальний” ефект держави, або наскільки дав-но і тривало  знали про неї в світі та виділяли хоча б за назвою і територіально з-поміж людської спільноти. Тобто, йдеться про розпізнавання світом України як міжнародної одиниці.

      Як  відомо, на нашій землі були дуже давні і розвинені куль-тури. Під  назвою “Скіфія” вона відома ще з праці батька історії Ге-родота. Наших предків з-поміж інших слов’янських племен виділяли арабські письменники ІХ–Х ст. Аль Джайгані, Ібн Фадланд, Аль Ма-суді, Ібн Даст. З VІ ст. про військову силу, політичну й економічну експансію старої України, відому з ІХ ст. як Русь, чимало писали ві-зантійські автори Прокопій, патріарх Фотій, імператор Костянтин Пор-фірородний, Лев Диякон. При цьому вже відзначались ті ментальні риси, які фатальним чином відбивалися і в зовнішній політиці, включно аж до наших днів. Так, візантійський імператор Маврикій (582–602) у своєму творі “Стратегікон” писав: “Племена склавинів і антів однакові і за способом життя, і за звичаями, вони вільні, вони зовсім не схильні ані ставати рабами, ані підкорятися, особливо в своїй землі. Їх багато, і вони витривалі… Живуть серед лісів, рік, боліт і важких для переходу озер. Оскільки ж у них панують різні думки, вони або не приходять до згоди, або якщо навіть і погоджуються, то інші негайно порушують вирішене, бо всі думають протилежно і ні один не хоче поступитися іншому.”

      Із  історії України відомо про велич  старокиївської держави Русі та її політичний авторитет у Європі, що, наприклад, засвідчує практика династичних  шлюбів.

      Широко  знаними на Заході були і правителі  Галицько-Во-линської держави, що досягла 1253 року статусу королівства. Її ін-тенсивні зв’язки з Римом давали через християнських місіонерів на Схід різноманітну інформацію про наш край. Досить згадати такого з них, як Карпіні, папського легата до монголів у 1246 р., що описав по-бут Романовичів та життя Києва. З XV ст. про Україну пишуть подо-рожні М. Литвин, Блеа де Віженер – французький дослідник і теолог. Влітку 1594 р. посол німецького імператора Рудольфа ІІ, Еріх Лясота побував на Січі і залишив записи про запорозьке лицарство.

      Починаючи з 1650 р. здійснюється у Франції видання праці “Опис України” Г.Л. де Боплана. Завдяки картографам назва “Україна” стає знаною в Європі принаймні ще з останньої чверті ХVІ ст., саме як самоназва території.

      Про разючі відмінності між країною  козаків та Московським царством повідомляв у своєму щоденнику знаменитий сірієць Павло Алепський, що подорожував Україною у 1654 і 1657 роках. Про Ук-раїну часів козацької революції під проводом Б. Хмельницького досить часто повідомляли західноєвропейські періодичні видання.

      У часи Мазепи посилюється інформація про Україну як об’єкт міжнародних  відносин. У кінці 1704 р. французький  дипломат Жан Ба-люз спеціально провідує в тодішній столиці  Батурині гетьмана Мазепу і пише про це в листі: “… З Московщини я поїхав на Україну, країну козаків, де був кілька днів гостем володаря Мазепи, що держить най-вищу владу в цій країні. Я мав до нього листа від канцлера Мос-ковщини… Розмова з цим володарем дуже приємна, він має великий досвід у політиці й, у протилежність до московітів, слідкує й знає, що діється в чужоземних країнах… Кілька разів я дуже обережно навертав розмову на сучасну політичну кон’юнктуру, але мушу признатися, що нічого певного не міг витягнути від цього володаря. Він належить до тих людей, що воліють або зовсім мовчати, або говорити й не сказати. Все ж гадаю, що ледве чи любить московського царя, бо ні слова не сказав, коли я йому скаржився на московське життя.”

      В епоху Просвітництва і панування  ідей освіченого абсолю-тизму, Україна, що поступово втрачала свою автономію під протек-торатом Москви, на деякий час втрачає свою виразність. Українське об-личчя знову виринає із імперського мороку в добу Великої Французької революції кінця XVIII ст. і Наполеона та посилення інтересу до на-родної культури під впливом романтизму. При цьому на Заході пе-реважно акцентують на політичних моментах, а слов’янські сусіди – на етнографічних. Але в обох випадках мало місце відокремлення укра-їнців від росіян. “Козаки  не мають нічого спільного з росіянами, хіба що грецьку релігію і зіпсуту мову”, – пише Франсуа Масон у своїх “Секретних споминах”, виданих 1800 р. Цікаві й інші спостереження, наприклад П. Сумарокова (“Досуг крымского судьи”, 1803): “Інші об-личчя, інші звичаї, інший одяг, інший устрій і чую іншу мову. Невже тут межа Імперії? Чи не до іншої в’їжджаю держави?” Або Н. Всево-ложського (1839): “І природа інша, і народ не той – риси обличчя інші, грунт, волога, – усе набирає іншого вигляду…”. Мальт Брюн, знаме-нитий географ датського походження 1807 р. констатував: “Українці – це нащадки Київської Русі. Селяни на Україні ощадливіші, ніж мос-ковські: вони не пустошать у хижацький спосіб своїх лісів…”

      У XIX ст. найцікавіший опис України залишив  великий вчений і мандрівник, основоположник антропогеографії Йоган Георг Коль. Серед його книг є і праця під назвою “Die Ukraine Kleinrussland”, яка охоплює всі ділянки українського краєзнавства. Зокрема, там є такі думки: “… Якщо було би можна всі ці частини політично об’єднати, то українське плем’я у відношенні до московського було би доволі силь-не”; “Українці – це, мабуть, самий співучий народ у світі; хоч вони не дарували ще Європі жодного композитора, співають вдень і вночі, при забаві і при роботі…; “Коли ви не хочете образити українця, то не смій-те говорити йому про завоювання України Московщиною, бо українець свідомий того, що його батьківщина заклала союз з Московщиною, яка зі свого боку обманула Україну…”.

      Оноре де Бальзак, котрий 1850 р. одружився в  Бердичеві з Е. Гансь-кою, в листах писав: “Можливо, що мені вдасться Вам подякувати за цю приятельську послугу, як Ви приїдете на Україну, в цей рай земний, де я запримітив уже 77 способів виготовлення хліба, що дає високу ідею про здатність населення комбінувати найпростіші речі.” Про Київ він писав: “Я бачив північний Рим, місто православ’я з 300 церквами…”.

      Делямар К. (1797–1870), французький політик, редактор впливо-вого часопису “La Patri”, у 1869 р. вніс до французького сенату пе-тицію в українській справі, яку пізніше видав під назвою “П’ятнадцяти-мільйонний народ, забутий в історії.”

      Вже досить знаною політично стає Україна  з 1917 р., після розпаду Російської імперії і початку державного будівництва (УНР, ЗУНР, Українська держава 1918 року), але поразка державотворчих змагань знову розчинила Україну  в “російському морі”.

      У Радянському Союзі хоча й існувала УРСР, але у світі пере-січні громадяни не знали, що у ній проживає один з найчисленніших народів Європи. Англійський історик Норман Дейвіс у своїй знаме-нитій книзі “ Європа. Історія” зазначає: “Протягом багатьох років україн-ців репрезентували західному світові як “росіян” чи “радянських лю-дей”, коли їх годилося похвалити, а “українцями” називали лише тоді, коли вони чинили зло.”

      Здобуття  Україною самостійності в 1991 р. значно посилило “про-глядувальний” ефект нашої держави, але ще переважно не так за ра-хунок демонстрації світові нашої самобутності, самодостатності та са-моздатності, як через геополітичний потенціал нашої країни і непооди-нокі аберації (включно із наслідками чорнобильського лиха та полі-тичними скандалами). Успішні виступи наших спортсменів та майстрів мистецтва мало міняють ситуацію в сенсі пізнання особливостей нашої країни та українського народу. А остання українська еміграційна хвиля, на відміну від попередніх, в епоху глобалізації швидко нівелюється. Значно відомішою стає Україна на початку 2005 р., бо весь світ із ці-кавістю приглядався до подій буремного кінця 2004 року. “Бути ук-раїнцем стане престижно”, – неодноразово заявляв переможець прези-дентських перегонів Віктор Ющенко.

      Отже, якщо йдеться про проблему розпізнавання України світовою спільнотою, можна зробити висновки:

      – в Європі про нашу землю знали досить добре з найдавніших часів як про багату, красиву територію. Значно менше знали про ет-нічний склад населення та його особливості;

      – рівень розпізнавання України та українців серед східноєвро-пейського масиву залежав від рівня політичної самоорганізації україн-ського народу і суспільства;

      – про Україну знали переважно представники еліти, а для ши-рокого загалу аж до кінця ХХ ст. вона залишалася “terrа incognita”;

      – поширення знань про Україну та українців з метою їх кра-щого розпізнавання – одне із завдань зовнішньої політики нашої держави. 


1.3. Місце українського питання в світовій

політиці  нового та новітнього часів 


      Визнання  України та успіхи нашої зовнішньої політики значно залежать від ступеня постановки її проблематики в міжнародних і міждержавних відносинах. А цей ступінь часто визначається давністю, тривалістю, масштабністю та інтенсивністю такої постановки перед міжнародною спільнотою та рівнем розв’язання.

      “Українське питання” – це форма відкритої постановки на по-рядок денний міжнародних відносин і міжнародної політики проблем України та українського народу, які виникали в зв’язку з реальними несправедливостями щодо них.

      Якщо  пригадати історію, то побачимо, що рівень глобалізації українського питання не був високим. Воно виринає в первісній формі, і лише частково, ще в добу творення козацької державності. Відомо, що Європа тоді реагувала певним чином на спробу України відірватися від Речі Посполитої та на одержання протекції від великого князя московського. Але проблемою України як самодостатньої одиниці в той час ще не переймалися і перейматися не могли. Своє ставлення до козацької революції інші країни тоді висловлювали залежно від своїх, а не українських інтересів. Можливо, що тоді лише Олівер Кромвель, як свідчать деякі факти, пов’язував виникнення козацької держави зі змі-ною геополітичної ситуації в Східній Європі. Католицькі держави і позиція московського царя врятували тоді Річ Посполиту.

      Остаточне включення України на кінець ХVІІІ ст. до складу Російської та Австрійської імперій не викликало якоїсь негативної реакції в світі. Місія Василя Капніста 1791 р. до Прусського двору не мала успіху. Наполеон цікавився українськими проблемами, але не пе-реносив їх у сферу міждержавних стосунків.

      Українське  питання саме в такому своєму формулюванні ви-никає лише в добу глобалізації міждержавних і блокових протистоянь  у Європі та переростання їх у першу  та другу світові війни. В такому ракурсі воно неминуче стає складовою тактики і стратегії протидіючих сторін в напрямку досягнення ними своїх інтересів, зокрема і збе-реження імперій (особливо Російської), а не ставиться з метою його розв’язання. Основоположник геополітики Рудольф Челмен у своїй мо-нографії “Die politichen probleme  des Weltkrieges” (1915) навіть напи-сав: “Маємо, отже, всі підстави визначити українське питання одним із головних моментів світової війни, бо воно спричинило непереможний конфлікт між двома великодержавами”. “Зараз саме слушний момент, щоб позбутися національного українського руху раз і назавжди” – твердив царський міністр закордонних справ Сазонов у 1915 р.

      Вже 2 вересня 1914 р. у Німеччині експерт  з польського пи-тання барон фон  Рехенберг передав начальнику імперської канцелярії кайзера меморандум, головною ідеєю якого була підтримка української державницької традиції в інтересах німецької стратегії ведення війни. В лютому–травні 1915 р. на сторінках двотижневика “Die neue Deutschland” велася тривала дискусія після статті Ганса Гартмана “Україна і розв’я-зання українського питання”. Для досягнення перемоги у війні Ні-меччина йшла на визнання права українців на створення національної держави. Вона підтримувала Спілку визволення України (СВУ), штаб-квартира якої була переведена у Берлін. 11 грудня 1915 р. генералом Гебзаттелем, заступником голови Пангерманського Союзу та Фальком Штуппом було засновано Німецьку Спілку підтримки волелюбних праг-нень українців під назвою “Вільна Україна”. Її друкованим органом став журнал “Східноєвропейське майбутнє”.

      З проголошенням УНР та ЗУНР українське питання стає по-мітнішим, але належної прихильності до нього Захід не виявляє. На-приклад, США не проводили окремого курсу стосовно України. У зна-менитих  “Чотирнадцяти пунктах” президента  Вудро Вільсона від 8 січ-ня 1918 р. йому не знайшлося місця.

      “Українська карта” розігрувалася й напередодні другої світо-вої війни двома тиранами – Сталіном та Гітлером, що знайшло свій відбиток передусім у секретних протоколах та договорах 1939 р. При цьому, перша спроба такого розігрування була зроблена Гітлером ще в час розпаду Чехословаччини та появи Української Карпатської держави. Але Сталін тоді залишився байдужим до долі українців Закарпаття.

      По  закінченні другої світової війни українське питання ви-ринає уже в контексті “холодної війни”. Спершу – в зв’язку з утво-ренням ООН, куди як фундатор ввійшла й УРСР. Ще в 1945 році Прага, а в листопаді 1946 року і Лондон ставили питання про встановлення дипломатичних зв’язків з УРСР. США вирішили чекати, як це вдасться зробити британцям.

      Аж  до приходу в Білий дім президента Дуайта Ейзенхауера політика США  щодо українського питання ґрунтувалася на принципах “незацікавленості підштовхування сепаратизму”. У 50-х роках ХХ ст. конгресмени США ініціюють прийняття закону про пригноблені нації, і українська проблематика все частіше поширюється в державних колах цієї країни.

      Загалом можна зробити висновок, що в зовнішній  політиці но-вого та новітнього часів йшлося не так про розв’язання українських проб-лем, скільки про використання та розігрування “української карти”. От-же, світова спільнота по суті не має значного історичного досвіду по-зитивного вирішення українського питання. Тому, в своїй зовнішньо-політичній діяльності Україні слід це врахувати. Наприклад, не варто надто покладатися при ускладненні свого міжнародного становища на підтримку широких громадських і політичних кіл інших країн, нагаду-ючи їм про відновлену щодо України справедливість у минулому та по-зитивні наслідки такої допомоги. 


1.4. Вчені про геополітичне призначення України 


      В одному із віршів українського поета  Євгена Плужника є такі слова: “Для якої радості і втіхи кожний з  нас приходить і росте?” Є  підстави вважати, що кожна країна, як і кожна людина, має якесь  загальносвітове призначення, своєрідну місіонерську спрямованість. І це призначення, що реалізується і в зовнішній політиці та за її допо-могою, визначається передусім географією та історією країни. З одного боку, потрібно враховувати вплив  цих факторів на зовнішню політику, а з іншого – в самій зовнішньополітичній діяльності якнайповніше його реалізувати.

      На  місце України звертали увагу  ще в глибоку давнину. Зок-рема, французький  єпископ Готьє Савейр, посол до князя Ярослава Мудрого в 1048 році у справі одруження Анни Ярославни  з французь-ким королем, так висловлювався про Русь–Україну: “Це країна об’єд-наніша, щасливіша, могутніша, значніша і культурніша, ніж Франція”. Тому, на Заході не тільки сприймали нашу землю як своєрідний бар’єр для навальних кочових хвиль, а й помітили, що після занепаду Києва на Сході Європи створилася духовна порожнеча.

      Значно  пізніше, коли Україна вже поглиналася  імперіями, німецький письменник, філософ  та етнограф Йоганн Готфрід Гердер (1744–1803) у “Щоденнику моїх подорожей” 1769 р. писав: “Україна стане колись новою Елладою: прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля, колись прокинуться: з тільки малих племен, якими так само були греки, постане велика, культурна нація і її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген, у далекий світ”.

      Природно, що переймалися цією проблемою й  вітчизняні діячі та вчені. Однією із основних засад Кирило-Мефодіївського братства була ідея українського месіанізму. Тарас Шевченко, заперечуючи її ди-дактичну складову (навчання інших народів), вочевидь був прихиль-ником того, аби Україна прислужилася світові своєю самобутньою куль-турою та добрими справами (“...І розвіє тьму неволі, світ правди засві-тить!”) і, тим самим, виконала своє певне призначення.

      В’ячеслав Липинський уявляв українську історію як змагання між Заходом (“європейським плугом”) та Сходом (“азіатським сте-пом”). Але у 1923 р. він вже визначає синтез Сходу і Заходу як засад-ничу рису української ідентичності, називаючи його “суттю” України, її душею, даною їй в день народження від Бога, історичним покли-канням, символом і ознакою її національної індивідуальності. Реаліза-цією цього послання Україна була покликана започаткувати нову кращу епоху для всієї Східної Європи. Положення цієї ідеї стали теоре-тичним обґрунтуванням політичної діяльності Богдана Лепкого, сена-тора польського сейму. В. Липинський називав це призначення “укра-їнським месіанізмом”. Ці ідеї принципово відрізнялися від російського євразійства, бо під Сходом мали на увазі елліністично-візантійську природу.

      Український географ Степан Рудницький (1877–1927) зазна-чав, що географічне положення  “було, без сумніву, найважливішим  природописним елементом у політичному  житті України від найдав-ніших  часів”. Він наголошував: “Політично-географічне  положення України має перш усього виразні прикмети окрайного положення. Ук-раїна вже в сірій давнині старинності уявляє зі себе типову окрайну землю”. Він вважав, що Україна є однією із ключових точок всього Близького Сходу, а утворення Української національної держави в етнографічних границях є єдиним способом, “щоб запобігти заколотам і конфліктам у південно-східному куті Європи”, такому важливому для світового господарства і світової  політики. Український історик Іван Крип’якевич порівнював Україну із дволиким римським Янусом, одна голова якого повернута на Схід, а друга – на Захід. 1938 року у Львові виходить книга українського письменника й історіософа Юрія Липи під промовистою назвою “Призначення України”.

      Особливо  ретельно, і з цілком наукових позицій, висвітлював геополітичне призначення України Іван Лисяк-Рудницький. У статті “Україна між Сходом і Заходом” (1963) він аналізує, які чинники зв’я-зують Україну з Європою, а які – з Азією. Зокрема, незважаючи на західний (європейський) характер України, вчений виділяє ті сили, які мали найбільший вплив на неї зі Сходу. По-перше, це кочові племена іранського, тюркського походження, монголи та ін. Вони мали подвій-ний вплив на формування українського національного характеру: 1) як гальмуючий фактор на шляху нормального поступу країни; 2) через сильну оборонну реакцію з боку українського народу формувалася мо-гутня сила – козацтво. Другий великий східний вплив – грецька (візан-тійська) релігійна і культурна традиція – діяв зовсім іншим чином: зсе-редини, формуючи саму духовність суспільства. Підсумовуючи, вчений висловився так: “Приходимо до наступного висновку. Україна, розта-шована між світами греко-візантійської й західної культур і законний член їх обох, намагалася на протязі своєї історії поєднати ці дві тра-диції в живу синтезу. Це було велике завдання й не можна заперечити, що Україна не зуміла його повністю виконати. Україна наближалася до цієї синтези в великі епохи своєї історії, за Київської Русі й за козач-чини XVII ст. Проте, хоч ці епохи були багаті на потенційні можливос-ті та часткові досягнення, в обох випадках остаточний синтез зазнав невдачі, й Україна впала під тягарем надмірного зовнішнього тиску, а також від розривних внутрішніх сил. У цьому сенсі можна сказати, що велике завдання, яке творить історичне покликання українського наро-ду, залишається досі не виконаним і ще належить до майбутнього”.

      Наш сучасник, академік І. Дзюба визначив наступну специфіку геополітичної  ситуації України, яка тривалий час  перешкоджала вико-нанню нею свого  призначення. По-перше, Україна, не маючи природ-ного бар’єра супроти двох найбільших її узурпаторів – Польщі і Росії, водночас не мала і скільки-небудь високого етнічного та мовного бар’єра. Ці країни ідентифікували колонізовану Україну як частину са-мих себе. По-друге, геополітична ситуація в Європі ніколи не була надто сприятливою для України. Вчений називає Україну землею не-справджених надій, але нагадує, що історія триває .

      Іван  Дзюба також окреслив ті сфери, в  яких наша країна може реалізувати  своє геополітичне призначення. Коротко вкажемо на них. Україна має досвід не лише протистояння католицизму і православ’я, а й примирення їх в греко-католицькій церкві, а тому може зробити вагомий внесок у світовий екуменічний рух. Вона може сприяти ви-робленню нової екологічної свідомості людства, оскільки має гіркий і позитивний досвід вирішення надзвичайно важких екологічних проб-лем. Але найбільше, вважає академік, Україна може сказати щось нове через свою національну культуру. Тому що, по-перше, тут, як мало де ще в Європі, збереглися глибокі пласти аутентичної народної культури, яка завжди була рятівним джерелом для професійної культури. А куль-турницький неоконсерватизм виходить із того, що народи, які не за-недбали свій історичний досвід і не позбулися своєї традиційної куль-тури, більшою мірою здатні зберегти духовне здоров’я і відповісти на виклик майбутнього. По-друге, оскільки українська культура не мала безперервної лінії розвитку, боролася за виживання, це примушувало її постійно компенсувати втрати і породжувало такі самобутні явища як українське бароко, український неоромантизм, український авангард 20-х років ХХ ст., українське поетичне кіно, сучасний постмодернізм, універсалізм митців. Отже, однією із закономірностей зовнішньої політики України, при реалізації її геополітичного призначення, має стати постійне врахування нею зазначеного потенціалу української культури та особлива дієвість у вирішенні гуманітарних питань.

      Останнє вагоме нагадування про призначення  і місію України було зроблене Папою Іваном Павлом ІІ під час його історичного візиту до нашої держави. Ступивши на українську землю, він 23 червня 2001 ро-ку сказав: “У слові “Україна” є заклик до величі вашої Батьківщини, яка своєю історією засвідчує особливе покликання бути межею та две-рима між Сходом і Заходом. Протягом сторіч ця країна була приві-лейованим перехрестям різноманітних культур, місцем зустрічі духов-ного багатства Сходу і Заходу ”.

      Таким чином, чимало визначних аналітиків минулого та тепе-рішнього часу вважають, що Україна в силу свого географічного розта-шування та історичного розвитку, набутого досвіду покликана стати сполучною ланкою між Заходом і Сходом, між двома цивілізаціями та культурними типами, ніби спростовуючи тезу, яку приписують Р. Кіп-лінгу, про Захід і Схід, яким ніколи не судилося зійтися. Є численні приклади із минулого, коли Україна іноді наближалася до виконання цієї місії, а її уникання від цього процесу згубно відбивалася на становищі українського народу. Тому в своїй зовнішньополітичній діяль-ності Україна повинна прагнути реалізувати зазначене призначення, уникаючи використання її в якості буфера, який зусібіч приймає удари. Іншими словами, можна стверджувати, що однією із закономірностей проведення зовнішньої політики України є альтернатива: або наша дер-жава буде активно діяти в напрямку реалізації своєї геополітичної місії, використовуючи щонайменшу нагоду для цього, або (особливо в разі ускладнення міжнародних стосунків на Сході Європи) вона може опи-нитися на становищі буферної країни з усіма негативними наслідками, які з цього випливають. На сьогоднішній день ще не можна стверджу-вати, що в своїй зовнішньополітичній діяльності Україна достатньою мірою враховує та реалізує цю закономірність. Зокрема, в зв’язку із потоком нелегальної еміграції із азійських країн до європейських, Ук-раїна стоїть перед загрозою набуття нею ознак саме буферної держави. З іншого боку, Україна вже задекларувала свою участь у реалізації ідеї відродження “великого шовкового шляху” (термін вперше з’явився 1877 р. у праці німецького мандрівника та історика К. Рихтгофена “Ки-тай”). Ця ідея була започаткована ще із середини 90-х років ХХ ст. між-народними проектами. Складовою такого шляху є створення транс-портного коридору Європа–Кавказ–Азія (ТРАСЕКА).

      Проголошення  природного європейського вибору України та його реалізація не повинні суперечити призначенню України, а, нав-паки, сприяти розгортанню нашої активності на Сході. Сучасна Украї-на і може, і мусить служити за “східну ланку трансатлантичного лан-цюга свободи” (вислів Я. Грицака). Нині цю місію зміцнення транс-атлантичної співпраці певною мірою виконує Польща, але для цього їй, як зазначають самі польські речники, потрібен тісний союз з Україною. Треба пам’ятати, що ідею “сполучної ланки” можуть реалізувати й інші країни (РФ, Туреччина), хоч вони й менше, зокрема історично, “прис-тосовані” до цього.

      Особливий геополітичний потенціал України  визнається світо-вою спільнотою. Так  у спільній стратегії ЄС щодо України 1999 р. зна-ходимо таке формулювання: “Геополітичне розташування України вздовж осей Північ–Південь та Схід–Захід ставлять Україну в унікальне стано-вище в Європі й роблять її визначальним чинником у масштабі регіону”.

      Таким чином, Україна має певні (в чомусь унікальні) геополі-тичні виміри, врахування та використання яких є тією закономірністю зовнішньополітичної діяльності, яка може дати вагомий результат. 


• Питання для самоперевірки
 


      1. Що таке “геополітика”, “зовнішня політика держави”, “гео-політичні підстави”, “геополітичний вимір”, “глобалізація”?

      2. Як визнання України та рівень інтенсифікацій українського питання можуть впливати на зовнішню політику держави?