Тернопільська область (географія, економіка, пам’ятки)

Комплекс складається з самого палацу, 2 флігелів, 2 брам та парку.

1395 р вперше згадано  цю фортецю, та її планування  і оборонна система остаточно  склались 1640 р. Замок зазнав значних  руйнувань, 1705 р. фортифікації було  відновлено, в 1720 р. фортецю перебудували  на палац. Наступної перебудови комплекс зазнав в кінці 18 ст. Під час першої світової війни споруда була зруйнована, та в 20-х рр.

ХХ ст. знову відбудована за участю відомого архітектора модернізму В. Городецького (він звів католицький костeл та будинок з химерами в Києві).  
Та знову війна - і знову руйнація палацу. Капітальний ремонт будівлі відбувся в 50-ті рр.

 

КОЛЕКЦІЯ ПАЛАЦУ ВИШНЕВЕЦЬКИХ

М. Вишневецький, один з власників садиби, зібрав свого часу тут надзвичайно багату колекцію живопису. Відомо, що до неї входило близько 600 портретів князівських родин Вишневецьких, Мнішеків, Потоцьких, Замойських, Сангушків, Чарторийських, Тишкевичів, Фірлеїв, Острозьких, Лещинських, а також польських королів з династій Лешків, Попелів та Ягелонів.  
      В колекції було також близько 40 картин історичної тематики. Вже в 50-х рр. 19 ст. багато творів з зібрання Вишневецьких було вивезено за кордон. І пізніше картини продавалися на аукціонах, багато з них потрапило до галерей Відня, Кракова чи Варшави.

 

Н адзвичайно цікавою є історія самого містечка Вишівець. Перша згадка про Вишнівець в історичних документах датується 1395 роком. Саме тоді литовський князь Вітовт, позбавивши Дмитра Корибута Сіверського князівства, дав йому поселення на Волині, а серед них і Вишнівець. Після цього упродовж цілого століття про це поселення не збереглося ніяких відомостей і лише 1494 року Вишнівець знову згадується у тогочасних хроніках у зв'язку з татарською навалою на Волинь. Татари вщент зруйнували місто і замок, а населення погнали у ясир.  
Ще через півстоліття, у квітневі дні 1542 року, знову татарська навала, цього разу 25-тисячної орди на чолі iз ханом Меглі-Гіреєм. Але цього разу татари потерпіли поразку у бою біля села Лопушно неподалік Вишнівця. Відомо, що у розгромі татарів брав участь і князь Дмитро Вишневецький, прославлений у піснях як Байда.

Ще через  півстоліття вишнівецькому замку  судилося стати ареною великомасштабних політичних інтриг та авантюр. 1603 року тут з'явився втікач iз Московії, авантюрист Грішка Отреп'єв, пізніше прозваний Лжедмитрієм I. Він знайшов притулок і захист у князя Адама Вишневецького, що доводився онучатим племінником легендарному Байді, але на початок XVII століття князі Вишневецькі вже встигли перейти на католицьку віру й ополячитися. Відтак вишнівецький замок став німим свідком таємних змов при захопленні московського престолу. Саме Адам Вишневецький познайомив Лжедмитрія з Мариною Мнішек, донькою польського воєводи Юрія (Єжи) Мнішека. Князі Вишневецькі і Мнішеки виступили головними організаторами походу самозванця на Москву. 
Певний відрізок часу пов'язує вишнівецький замок та його околиці iз самим Богданом Хмельницьким. Через Вишнівець козацькі полки йшли до Берестечка. У селі Колодно біля Вишнівця гетьман стояв табором, очікуючи кримського хана. А після його зради та важкої поразки саме у вишнівецькому замку татари тримали гетьмана в полоні. У замку він пробув до кінця липня 1591 року аж поки татари не отримали за нього викуп.  
Останній iз роду князів Вишневецьких — Михайло Серватій — перебудував замок у величний палац у класичному стилі, його оточував розкішний парк, що нараховував понад тисячу дерев. Після його смерті Вишнівець разом із палацем перейшов у володіння Мнішеків.

Князі Вишневецькі  та їх спадкоємці зібрали велику бібліотеку, що нараховувала близько 15 тисяч томів, серед яких було чимало стародруків, рідкісних видань, а також оригінали  листів королів, царів, магнатів. На жаль, врятувати вдалося лише невелику частину бібліотеки.  
Старі стіни замку, пізніше палацу князів Вишневецьких, пам'ятають чимало історичних осіб. У різні часи тут побували Іван Мазепа, Петро I, Станіслав Понятовський останній польський король, Микола Костомаров, Тарас Шевченко, Оноре де Бальзак, Юліуш Словацький, Леся Українка, Симон Петлюра.

 
                  Гусятин

 

Райцентр в південно-східній  частині Тернопілля, селище міського типу на берегах Збруча. З боку Хмельниччини, через річку, лежить село з такою ж назвою - Гусятин. Колись обидва поселення складали одне ціле, що тихо-мирно жило в затінку Медоборів.

Історія селища, заснованого  колись на обох берегах Збруча, в  чорній яровій долині, пов‘язана з  іменем Грицька Кірдея з Нижбірка.

       Перша  письмова згадка належить до 1431р., коли в історичних документах  описуються бої поблизу Гусятина між польскими та литовськими князями. Ласий, певно, був шматочок.

Назва "Гусятин" дійшла до нас ще з тих часів, крізь віки зазнавши фонетичної транскрипції - Всятин, Усятин, Гусятин.

Уже в 1455р. поселення отримує Магдебурзьке право і стає власністю войовничого лицаря подільського Яна Сверча з Вільхівця, який збудував в Гусятині над крутим берегом Збруча оборонну фортецю з метою затримання татарських нападів. Пізніше, в 1574р., Гусятин перейшов у власність Калиновських. В 1610р.

 

Марцін Калиновський збудував у місті парафіяльний костел з монастирем бернардинів. Комплекс споруд міг би бути прикрасою центру міста, але сьогодні він перебуває у поганому стані і вимагає негайної реконструкції.

Наступний пам‘ятник архітектури - Онуфріївська церква. Сіренька, скромненька. Під час турецької навали храм переробили на мечеть, зараз це діюча греко-католицька церква. Має виразні оборонні риси, що було характерним для того часу. Довкола - оборонні мури.

В 1672-1683рр. Гусятин належав до царства  турецького і був садибою паші намісника султана. В 1759р. місто стало власністю Міхала Потоцького - воєводи волинського.

У 1809-1815рр. Гусятин був  досить значним торговим центром. Через  нього проходив шлях з Тернополя (до якого 79 км) до Кам‘янця-Подільського (десь 65 км). В той час містечко було власністю Голуховських, які збудували прекрасний замок-палац на околиці міста, в парку, названому “грабником”. Палац було знищено під час першої світової війни.

Райценром Гусятин став у грудні 1939р., на початку 1940-го тут відкрили школу-десятирічку, бібліотеку, будинок культури, з‘явились промислові підприємства. Прокладення газопровод Уренгой - Помара - Ужгород теж сприяло розквіту селища. Але головим скарбом цього краю сьогодні є мінеральна вода: сірководнева, типу “Нафтусі”, ропа.  

 

Залізці

 

Містечко на півночі  Тернопілля, в 17 км на південь від Підкаменя, 35 км на північ від обласного центру. 2,7 тис. жителів за даними 1999 року.

А старий путівник Тернопільщиною за 1924 рік називає значнішу цифру: аж 8000 чоловік проживало тут на початку ХХ століття.

Визначною пам’яткою  міста є замок - мурована твердиня в Залізцях відома з початку 16 ст. В деякій літературі є навіть вказівка на більш точну дату – 1516 р. Заклав твердиню тут Мартин Кам'янецький. Більше століття замок боронив навколишній край від турків та татар, але сам поліг, знеможений, у козацьких битвах. За хазяйнування тут Вишнівецьких та Потоцьких фортеця-воїн перетворюється на вишукану великопанську резиденцію. Саме звідси у 1603 році, до речі, Дмитро Самозванець лаштувався у похід на Москву, користуючись підтримкою хазяїна замку князя Константего Вишнівецького.

Після того, як Потоцькі залишили Заложці, нові власники замку  перетворюють фортецю на фабрику сукна, потім влаштовують в старовинних стінах бровар. Під час першої світової споруда була сильно пошкоджена російською артилерією. Та навіть тоді встояло те, що не пошкодували місцеві жителі: п'ятикутна башта з стрільницями та гербами Пилява, Порай та Ружа. Зараз замок – це лише фрагменти стін та башт, густо порослі чагарниками. Руїна, де місцеві підлітки ховаються від батьків, щоб розпити з друзями щось більш п‘янке, ніж кефір.

Костел зводиться тут за деякими даними ще в ХV столітті, перебудовується у 1730 р. Юзефом Потоцьким. Після воєнних походів початку ХХ століття храм знову впорядковують, він являє собою цікаву солянку з різних архітектурних стилів - адже вік у костела досить поважний!

А ще тут в криптах  знайшли свій спочинок князі Константи та Януш Вишнівецькі. Поруч з костелом підносяться прегарна фігура (так називається сповп, на якому стоїть щось святе - Блека проводить лікнеп для незнаючих) та вишукана дзвіниця.

В народі існує цікавою легендою про Залізці. Виявляється, практика давньо-римських авгурів була не зовсім чужою для турецьких вояків:

"Літом 1675 року замок  обступили турки разом з татарами. Двічі вони пробували взяти  замок приступом, і двічі "ламали  зуби". Тоді вирішили поворожити. Мов, як Аллах скаже через  свого посередника, так і буде. Посередником вибрали чорну курку, її завданням було просто кудись побігти. Курка, звичайно, була вже дуже налякана, і побігла туди, звідки її принесли, тобто в турецький табір. Це сприйняли, як знак до відступу. Отак, получається, чорна курка Залізці врятувала…

 

Зарваниця 
 

Невелике подільське село, в 20 км. від Теребовлі, 22-ох –  від Бучача та 18-ти – від Підгайців. Не потрапити туди важко, бо до цієї християнської святині є багато дороговказів, так що заблудитися  майже неможливо.

 

За легендою, сюди, у тихий закут  Поділля, в 1240 р. прибився після зруйнування  Києва монголами монах, знайшовши  пристанище в лісистій місцині під  горою на березі Стрипи. Втомлений  скитальством, він заснув – і  у сні йому явився образ діви Марії  з Ісусом на руках. Монах це місце, де зарвав його сон, назвав Зарваницею. Невдовзі спорудив капличку, в якій вмістив ікону богоматері. Люди, дізнавшись про чудо, почали оселятися тут.

Про славу Зарваниці почув хворий князь теребовлянський Василько і послав своїх слуг за іконою і ченцем, але той відповів, що князь сам повинен прийти до каплички. Його на ношах принесли сюди – і князь нібито зцілився. На знак подяки за одужання він побудував церкву, в яку перенесли чудотворну ікону.

Перша письмова згадка про Зарваницю датується 1458 р. Та сліди людського проживання ведуть ще у перші тисячоліття до н.е. Один з власників села Роман Охоцький знайшов на його території речі ще скіфського часу. У 1662-1688 рр. Зарваниця була знищена турецькими нападниками, які спалили також церкву і монастир, та ікону вдалось врятувати. Її було перенесено в нову дерев‘яну церкву, яку спорудили в центрі села. В ній 1740 р. помістили також чудотворний образ Христа, який коронував в 1742 р. львівський митрополит Атаназій Шептицький.

Дерев‘яна церква згодом згоріла. На місці, де вона стояла, зберігся кам‘яний хрест.

У 1754 р. за допомогою тодішнего власника села графа А. Мйончинського вимуровано четвертий з часів заснування Зарваниці храм Пресвятої трійці, який захоплює простотою архітектурної форми. Будівля хрещата в плані із заокругленою апсидою, до якої примикають дві прибудови. Стіни флаковані стовпами. Двосхилий дах увінчує високий ліхтарик. До нової церкви було урочисто перенесено обидві чудотворні ікони.

В 1867 р. папа пій ІХ надав  іконі Зарваницької богоматері відпустового значення. З того часу починаються  відпустові дні, коли тисячі прочан відвідують це місце. В 1894 р. біля джерела вимуровано каплицю.  
Великої шкоди розвитку села завдала Перша Світова. В 1916 р. було спалено частину села і монастир, який через 6 років було наново споруджено біля дерев‘яної монастирської церкви. У його будівництві матеріально допоміг митрополит Андрей Шептицький, беатифікований папою Іваном-Павлом ІІ в Львові в червні 2001 р. Шептицький побував тоді в Зарваниці. Монастир мав також свій водяний млин і пекарню, опікувався бідними людьми. Часто відвідував це місце майбутній Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий.

1944 р. було спалено дерев‘яну  монастирську церкву, знищено через  два роки монастир, а в 1960 р. – каплицю. Джерело обгородили колючим дротом. Ставили міліцейські заслони у відпустові дні. Та прочани все рівно йшли сюди, підпільні богослужіння проводились в лісах та хатах.

Про ікону кілька слів: вона – одна з найдавніших в Україні (13 ст.), була кілька разів перемальована. У 1921 р. художник Петро Холодний її рестарував та зробив нову копію. Одну з них 1944 р. перевезли до Львова, іншу місцева жителька Юлія Монастирська переховувала до 1980 р. на горищі. Львівські реставратори повернули образу первісний вигляд. Ікону короновано 1867 р.

А тепер – про новозбудований храмовий комплекс, який радує око  вже за кілька км. до самого села. Тернопільському  архітектору Михайлові Нетриб’яку у співавторстві з Анатолієм Водоп‘яном та Ігорем Гебурою вдалося поєднати можливості архітектурних символів із ритмомелодією місцевого ландшафту.

 

Збараж

 

Райцентр поблизу Тернополя (а точніше - в 24 км на північний схід від обласного центру). Це місто вперше згадується в літописах під 1211 роком, але задовго до цього місто на р. Гнізна було одним з найбільш укріплених удільних центрів Галицько-Волинського князівства.

Відомо, що в 13 ст. місто  належало польському королю Лешку Білому (до 1219 р.)

Коли під стіни міста 1474 року підійшла татарська орда, захисники  Збаража згоріли разом з фортецею - але не підкорилися. За це татари знищили  замок, розібрали по камінчику навіть мури. Ще раз зруйнували татари місто  в 1598 р. З 1636 р. Збараж належить до магнатів Вишнівецьких- так як колишній власник міста, пан Збаразький не мав ні дітей, ні спадкоємців.

 

 

Більшості назва Збараж зараз асоціюється з “Вогнем і мечем” Сенкевича - та Гоффмана - адже саме тут відбувалися важливі події козацької визвольної війни середини 17 ст.: в 1649 р. війська Хмельницького осадили сильний польський гарнізон в Збаражі. На допомогу осадженим вийшла добірна армія, керована самим королем Яном ІІ Казимиром. Гетьман заатакував поляків під Зборовом і мало не взяв короля у полон. На заваді ставсоюзник Хмельницького кримський хан Іслам-Гірей, що пригрозив, що перейде на бік Яна Казимира, якщо бойові дії не будуть припинені.  

                                                                                                            

 

       Ця  твердиня знаходиться трохи осторонь  від центру міста, в парку,  на так званій Замковій горі.

Замок було споруджено в 1626-1631 рр. за проектом італійського архітектора Вінченцо Скамоцці (зображення його можна побачити в музеї).