Історія розвитку ґрунтознавства. Розвиток ґрунтознавства в Україні

Історія розвитку ґрунтознавства. Розвиток ґрунтознавства в Україні

Коренi наукових знань про  ґрунти сягають глибокої давнини i зв'язанi із зародженням i поступовим становленням землеробства. Багато тисяч рокiв  розвитку людства були лише перiодом накопичення розрiзнених фактiв, спостережень, гiпотез, якi передавались iз поколiння  в поколiння. Ґрунт завжди був  важливою природною виробничою силою  людського суспiльства i давно став предметом працi. Не дивно, що iсторiєю науки про ґрунт займалися  багато видатних учених. Нею цiкавилися передовi люди кожної епохи.

Ґрунтознавство  – одна iз фундаментальних наук про Землю i бiосферу, повернутих у бiк таких важливих для людства прикладних дисциплiн, як екологiя, агрономiя, лiсiвництво, гiгiєна. Можна вважати, що ґрунтознавство в емпiричнiй стадiї свого розвитку з'явилося 2-2,5 тис. рокiв тому. Це була наука з гiпотезами i практичними висновками, якi мали для свого часу ранг законiв науки.

Знання про ґрунти iнтенсивно  використовувалися у рослинницькiй  практицi, при оцiнцi земельних угідь, створенні систем зрошення i осушення. Так було у Месопотамiї й Єгиптi, Елладi таi Римi, Китаї й Індiї, Європi та на Русi. Тому ми й знаходимо так  багато вiдомостей про ґрунти в агрономiчних i навiть у полiтичних творах, і дуже важливо періодизувати історію  ґрунтознавства.

Ми видiляємо вiсiм перiодiв  в iсторичному процесi накопичення i систематизацiї  знань про ґрунти.

1. Первинне накопичення  розрiзнених фактiв про властивостi ґрунтів, їх родючiсть, способи  обробiтку та зародження первинного  земельного кадастру. Перший період займає проміжок часу 10-11 тисяч років до н.е. i 300 років н.е. Для зручності вивчення i засвоєння окремих відомостей про розвиток ґрунтознавства ми умовно поділили цей період на три етапи.

Перший етап охоплює часи неоліту i бронзового віку (10-11 тис. років до н.е.), який характеризується переходом людини від збирання i мисливства до землеробства. Почали з'являтися краплини знань про ґрунти. Людина переходить до землеробства в пошуках хліба щоденного. Це зв'язано з тим, що зменшилися резерви мисливської фауни i збільшився приріст населення. Необхiдно було шукати нові площі під землеробство. Їх шукали раціонально з примітивними оцінками якості ґрунтів.

Другий етап першого періоду iсторiї розвитку ґрунтознавства характеризується вiдокремленням знань про ґрунти i запровадженням первинного земельного кадастру. Вiн займає промiжок часу декiлька тисяч рокiв до н.е. – VIII ст. до н.е.

З'ясувавши окремi особливостi ґрунтів, клiмату i ландшафтiв територiй, люди з передгір'їв переселилися в  долини рiк з їх родючими заплавними ґрунтами, сприятливим водним режимом  й отримали можливiсть сполучати  землеробство з рибним промислом. Це, зокрема, мало мiсце у Стародавньому  Єгиптi, країнах Межирiччя, Індiї, Середнiй  Азiї.

Знання про заплавнi ґрунти були передумовою для переходу до зрошуваного землеробства, особливо в долинах Нiлу, Тигру, Євфрату, Інду (6 тис. рокiв до н.е.). Тут, за деякими відомостями, iснували iригацiйнi системи, почали формуватися зародки науково-практичного землеробства, знань нацiлених на обслуговування поливного господарства. Людина почала диференційовано підходити до використання ґрунтів і оцінки якості земельних ділянок, вводити земельно-водне законодавство і земельний кадастр.

Третiй етап першого перiоду iсторiї розвитку ґрунтознавства характеризується первинною систематикою знань про ґрунти ( VIII ст. до н.е. – III  ст. н. е.).

Цей етап зв'язаний з греко-римською iмперiєю. Греки, якi населяли Балканський  пiвострiв, побережжя Малої Азiї  та сусiднi острови, презентували свiтовi за двi тисячi рокiв до нашої ери  довершену фiлософiю i передову науку, де розумiння ґрунту було яскравим i образним. Уже в епоху егейської  культури (2 тис. рокiв до н.е.) їм були вiдомi вiдмiнностi мiж ґрунтами, вони освоїли способи їх обробiтку  в межах “сухого” землеробства.

Цьому етапу властиве узагальнення накопичених знань, створення як філософських, так і науково-практичних концепцій, в яких представлені перші  класифікації ґрунтів, рекомендації землеробського їх використання, опис ґрунтового покриву  тощо (праці Аристотеля, Феофраста, Катона, Колумелли та інших стародавньо-грецьких і римських філософів і вчених). Особливо необхідно відзначити трактати Катона “Про землеробство” (ІІ ст. до н.е.) і Колумелли “ Про сільське господарство” (І ст. н.е.). Останній трактат складається із 12 томів  і є першою сільськогосподарською  енциклопедією, яка містить найбільш повні для свого часу відомості  про ґрунти йі узагальнений досвід агрономії.

2. Земельно-кадастрові  роботи епохи феодалізму (другий  період). Цей перiод охоплює VI - XVII ст. н.е. i зв'язаний з розвитком ґрунтово-оцiночних робіт з метою феодального оподаткування. В цілому, на цьому етапі було зроблено дещо менше в порiвняннi з попереднiм перiодом для пiзнання ґрунтів та їх властивостей, проте зiбрано чимало описiв ґрунтів рiзних територiй i проведена їх порівняльна якісна оцiнка. Був уведений офiцiйний земельний кадастр у бiльшостi країн (Німеччина, Франція, Англія тощо).

Зародження знань про  ґрунт в Українi, Бiлорусiі та Росiї  дуже добре показано у “Писцових  книжках”, якi велися за наказом царя. В них наводилися площi земель та їх якiсть (добрi, середнi, худi); угiддя (лiс, луки, рiлля); категорiї (земля мокра, болотна, борове мiсце, вимочки, уражок, витопки) i таке iнше. Починаючи з епохи Відродження, почали відновлюватися знання про ґрунти і рекомендації із землеробства (агрономічні трактати Альберта Великого, Петра Кресценція), з'явилися нові ідеї про ґрунти (Авіценна), з водного і сольового живлення рослин (Ф.Бекон, Б.Паліссі).

3. Інтенсивне експериментальне  й географічне вивчення ґрунтів  та їх родючості (третій період). Цей період історії розвитку ґрунтознавства охоплює XVI І I ст. Він характеризується зародженням сучасних поглядів на родючість ґрунтів i їх зв'язок з гірськими породами та зумовлений розвитком екстенсивного землеробства.

Значний вплив на розвиток агроґрунтових знань у цей  період мала праця А.Кюльбеля “Книга про родючість ґрунтів” (1740), в  якій він висвітлював цю унікальну  властивість ґрунту й експериментально довів значення води у живленні рослин. Н.Валеріус (Швеція, 1761) заклав хімічні  основи землеробства і дав перше  визначення поняття “гумус”; А.Тюрго (Франція, 1776) висунув закон “спадаючої родючості ґрунтів”. У Росії нові ідеї про формування ґрунтів, їх використання та родючість були сформульовані  М.В.Ломоносовим (1763), А.Т.Болотовим (1766), П.С.Палласом (1773), І.М.Комовим (1778) та іншими вченими.

4. Становлення  і розвиток агрикультурхімії, агрогеології  та ґрунтової картографії (четвертий  перiод). Цей період охоплює ХІХ ст. і передує виникненню сучасного генетичного ґрунтознавства.

Теорії живлення рослин солями, водою, “поживним соком”, які панували у XVI І I ст. (Б.Паліссі, Ф.Бекон, Ван-Гельмонт, А.Кюльбель) були замінені на початку  ХІХ ст. так званою гумусовою теорією  живлення рослин. Її запропонував А.Теєр. Згідно з цією теорією, рослини безпосередньо  засвоюють органічну речовину з  ґрунту. Але ця теорія була розкритикована Ю.Лібіхом (1840), який довів, що рослини живляться солями, які містяться у ґрунті. Водночас теорія Теєра стимулювала дослідження органічної речовини ґрунту (праці Й.Я.Берцеліуса, К.Шпренгеля, Т.Мульдера та ін.). Дослідження цього періоду і наукові публікації Г.Деві (“Елементи агрикультурної хімії”, 1825), М.Г.Павлова (“Землеробська хімія”, 1825), Ю.Лібіха (“Хімія в додатку до землеробства і фізіології рослин”, 1840), Т.Мульдера (“Хімія орного шару”, 1861-1862), Ж.Б.Бусенго (“Агрономія, агрономічна хімія і фізіологія”, 1860-1891) та інших учених призвели до створення нового наукового напрямку – агрикультурхімії.

Агрикультурхіміки заклали  основи сучасної агрохімії, але не змогли зрозуміти процесів взаємодії між  ґрунтом і рослинами. Вони розглядали ґрунт як ємність необхідних для  рослин поживних речовин і місце  для закріплення кореневих систем. Паралельно з цим напрямком з  використання хімічних методів у  землеробстві розвивався й інший  науковий напрямок – агрогеологія. Першим з геологів, який досліджував  ґрунти, став В.М.Севергін. Він опублікував  у 1809 р. працю “Досвід мінералогічного  землеопису російської держави”, у  якому дається детальний опис окремих ґрунтів (орних земель) з  геолого-мінералогічних позицій. У  подальшому дослідженнями ґрунтів  займались багато геологів, переважно  німецьких: Г.Берендт, Ф.Фаллу, А.Майєр  та ін. Вони вважали ґрунтознавство розділом геології, а ґрунт –  новою розпушеною геологічною породою, яка лежить на поверхні і використовується у землеробстві. Вони вивчали в  основному його мінералогічні та фізичні характеристики. Агрогеологи  категорично відокремлювали ґрунт  від рослинних і тваринних  організмів.

Третім напрямком даного періоду розвитку науки стала  ґрунтова картографія, яка, узагальнюючи знання про ґрунти, відображала закономірності їх просторового поширення. Перша ґрунтова карта в Росії складена у 1851 році під керівництвом К.С.Веселовського. На карті виділялися тільки основні  види ґрунтів, які переважали в тій  чи іншій місцевості: чорнозем, глини  всіх кольорів; суглинок, супісок, мул, солончак; тундри, болота; кам'янисті місця.

У певній мірі ґрунтовою можна  назвати карту територій від  Прута до Інгула, складену у 1856 р. А.І.Гроссу-Толстим. На ній виділялися чотири широтні  смуги: 1) “дійсна чорноземна смуга”, 2) “супіщано-чорноземна смуга”, 3) “суглинкова  смуга з більш значними домішками  чорнозему”, 4) “глинисто-вапнякова  смуга з незначною домішкою чорнозему”.

У 1879 р. ґрунтову карту видав  В.І.Чаславський, якому на завершальному  етапі роботи допомагав В.В.Докучаєв. На цій карті нанесено 32 умовні знаки  для позначення ґрунтів. Чорноземи  поділені на піщані, супіщані, суглинкові і глинисті. Вперше виділено: підзол, сірозем і чорнозем (тучний, вапняковий, солончаковий).

Ґрунтова картографія  стала активно розвиватися у  Франції, Німеччині, Австрії, Бельгії  та Нідерландах у 50-60 рр. XIХ ст., причому  методична основа була агрогеологічною.

Отже, у цей період проведені  оригінальні дослідження й отримані ґрунтовні наукові дані з хімії  та фізики ґрунтів, закладені основи ґрунтової картографії. Водночас науковий погляд на ґрунт як самостійне природне тіло та його походження так і не був сформульованим. Для агрогеологів ґрунт уявлявся розпушеною поверхневою  породою, для агрикультурхіміків –  місткістю з поживними речовинами, для агрономів – орним шаром, де рослини знаходять поживні  речовини й опору для коренів.

5. Створення сучасного  генетичного ґрунтознавства (п'ятий  період). Цей перiод охоплює кiнець ХІХ - початок ХХ ст. Вiн пов'язаний з iм'ям росiйського природодослiдника В.В.Докучаєва (1846-1903), який став засновником нової науки. Але не менша заслуга в цьому великої групи вчених, якi допомагали йому, жили й працювали в цей перiод.

Для виникнення теоретичного ґрунтознавства важливим були не тільки i не стiльки успiхи ґрунтознавства у  Захiднiй Європi, скiльки розробка проблеми чорноземiв. Е.А.Еверсман (1840) дiйшов висновку, що “чорноземи утворилися протягом віків  від щорічно вимираючої i вiдростаючої рослинності”. Англійський геолог Р. Мурчiсон (1841) заперечував “народний  погляд” на утворення чорнозему  в результаті розкладу рослинних  решток, стверджуючи, що чорнозем - темнозабарвлений осад льодовикового моря. Але наявність  великих просторів, зайнятих чорноземними ґрунтами, не узгоджувалася з цією теорією. Е.І.Ейхвальд у праці “Палеонтологія Росії” (1850) висунув болотну теорію походження чорноземів (з боліт, тундр). Його підтримав геолог М.Д.Борисяк (1852), але додав, що після усунення води чорний болотний мул під впливом  повітря та неболотної рослинності  став пухкішим, перетворився у сучасний чорнозем. Але Ф.І.Рупрехт (1866) розглядав  чорнозем як утворення рослинно-наземне i відкинув морську та болотну теорії утворення чорнозему через відсутність  у ньому черепашок.

Подальше дослідження  проблеми виникнення, розвитку і становлення  чорноземів пов'язане з ім'ям В.В.Докучаєва.

У науковій творчості  В.В.Докучаєва можна виділити такі основні етапи:

•  геолого-геоморфологiчнi дослiдження моренної областi пiвнiчно-захiдної Росiї;

•  участь у завершеннi складання карти ґрунтів Чаславського;

•  експедицiя по Чорноземнiй смузi, створення нової наукової концепції про чорнозем;

•  обґрунтування положення “ґрунт – особливе тiло природи” i практична перевiрка цього положення при детальному вивченнi ґрунтів Нижньоновгородської та Полтавської губерній;

•  обґрунтування методiв польового дослiдження ґрунтів та їх картування;

•  вивчення причин посухи i складання першого комплексного плану пiдвищення родючостi ґрунтів;

•  створення генетичної класифікації ґрунтів та принципу їх бонітування;

•  обґрунтування вчення про горизонтальні та вертикальні природні й сільськогосподарські зони;

•  передбачення майбутнього розвитку ландшафтознавства й екологiї, центральне місце у яких належить вченню про ґрунт.

У 1883 р. В.В.Докучаєв опублiкував  книгу “Русский чернозём”. Основні положення цієї праці зводяться до такого:

•  головним вихідним матеріалом для утворення чорноземних та iнших надземних ґрунтiв є органи надземної рослинностi й елементи материнської породи;

•  основну частку бiоти чорноземних ґрунтiв формує трав'яниста рослиннiсть степiв, особливо її коренева система;

•  важливим для всiх видiв ґрунтiв є виникнення з рослинних та iнших органiчних решток перегною (гумусу), тобто продуктів неповного розкладу, що забарвлюють ґрунт у чорний колiр;

•  специфiчні процеси при утвореннi чорноземiв – це накопичення великої кiлькостi перегною нейтральної реакцiї (солодкого гумусу), розподiл його серед мiнеральної маси i глибоке проникнення по профiлю;

•  профiль чорнозему має горизонти А, В, С;

•  особливостi рiзних видiв чорнозему є наслiдком клiматичних умов, властивостей ґрунтоутворюючої рослинностi, дiяльностi населяючих ґрунт мiкроорганiзмiв, рельєфу i материнської породи;

•  сукупнiсть вищезазначених факторiв зумовлює розмiщення чорноземiв, їх межi i характер контрастiв з iншими ґрунтами;

•  тiльки таке розумiння чорноземiв дасть можливiсть практично їх використовувати.

У 1892 р. вiн опублiкував  книгу “Наши степи прежде и теперь”, де запропонував план охорони ґрунтового покриву, боротьби з посухою, оздоровлення степового сiльського господарства; окреслив заходи щодо захисту ґрунтiв вiд змиву, регулювання ярiв i балок, створення захисних лiсових смуг; детально зупинився на питаннях будiвництва ставкiв i водоймищ, правильного спiввiдношення мiж рiллею, луками i лiсами, дотримання екологiчної рiвноваги.

У 1899 р. вийшла з друку праця “О зонах природы”, в якій автором сформульований закон зональностi ґрунтів i природи взагалi. Грунти вiн подiлив за способом залягання на нормальнi, перехiднi й анормальнi; за походженням – на шiсть класiв: вiд рослинно-надземних до нанесених. Серед перших за клiматичними смугами i за гумусованістю видiлив ґрунти: свiтло-сiрi пiвнiчнi, сiрi перехiднi, чорноземи, каштановi, пiвденно-бурi солонцюватi. Тундровi i торф'яні потрапили до класу болотних ґрунтів. 

У В.В.Докучаєва було багато учнів і однодумців, які доповнювали  його ідеї, активно розвиваючи “молоду” науку – М.М. Сибірцев, П.А. Костичев, П.С.Коссович, В.Р. Вільямс, К.Д.Глінка та інші. 

М.М. Сібірцев (1860-1900) – написав перший підручник з ґрунтознавства, систематизував і розвинув учення про ґрунти, конкретизував визначення ґрунту, розділив фактори ґрунтоутворення на біотичні й абіотичні, розробив уточнення до класифікації грунтів і принципи

поділу грунтів на зональні, інтразональні й азональні, ввів поняття “ґрунтовий рід”, продовжив  роботи з розробки заходів боротьби з посухою. П.А.Костичев (1845-1895) заклав наукові основи агрономічного ґрунтознавства. Вивчав розкладання рослинних залишків у ґрунті та роль мікроорганізмів при цьому, роль водостійкості структури в родючості ґрунтів і значення гумусу в її утворенні. П.С.Коссович (1862-1915) – один із основоположників вивчення фізичних, хімічних і агрохімічних властивостей ґрунтів, систематизував хімічні дані про ґрунти. 

У 1899 р. у Росії вийшов перший номер журналу “Почвоведение”, а у 1916 р. в Америці – журнал “Soil Science”. 

6. Розвиток докучаєвського  ґрунтознавства і становлення  нової науки (шостий період). Шостий перiод охоплює час мiж двома свiтовими вiйнами (1916-1941) i вiдзначається завоюванням докучаєвським ґрунтознавством домiнуючого положення у свiтi; виникненням нових класифiкацiй грунтів у рiзних країнах; диференцiацiєю ґрунтознавства на низку дисциплiн; появою перших свiтових ґрунтових карт.

На той час зiбраний великий фактичний матерiал з  хiмiчної, фiзичної та мiнералогiчної характеристики ґрунтів рiзних країн; сформованi основнi положення з фiзики, хiмiї, бiологiї  ґрунтів; вiдбулася подальша диференцiацiя  науки i формування спецiалiзованих  напрямкiв, зокрема iнтенсивно розвивався картографiчний напрямок.

Було утворене Мiжнародне товариство ґрунтознавців (у 1924 р. на 4-й  Мiжнароднiй педологiчнiй конференцiї  у Римi), проведенi три Мiжнароднi конгреси ґрунтознавців (1-й – у Вашингтонi у 1927 р., 2-й – у Ленiнградi –  Москвi у 1930 р., 3-й – в Оксфордi у 1935 р.).

У ґрунтознавстві видiлилися роздiли: вивiтрювання i ґрунтоутворення; географiя i картографiя ґрунтів; загальна i колоїдна хiмiя ґрунтів; фiзика i гiдрологiя  ґрунтів; бiологiя ґрунтів; агрономiчне  ґрунтознавство. Звичайно, рiзких меж  мiж цими напрямками не було.

У той час важливий внесок у розвиток ґрунтознавства зробили  російські, а потім і радянські  вчені:В.І.Вернадський (1863-1945), засновник біогеохімії та сучасного вчення про біосферу і ноосферу;К.Д.Глінка (1867-1927), який написав фундаментальний підручник з ґрунтознавства, завідувач кафедри ґрунтознавства у Ново-Олександрiвському, Харківському, Воронезькому й Ленінградському сiльськогосподарських iнститутах; Г.М. Висоцький (1865-1940) розробив основи вчення про водні властивості, водний режим ґрунтів, глеєутворення; К.К.Гедройц (1872-1932) дав глибокий аналіз колоїдних властивостей ґрунтів, розробив учення про поглинальну здатність ґрунтів та основи їх хімічної меліорації; В.Р.Вільямс (1863-1939) об'єднав генетичні концепції В.В.Докучаєва з агрономічними поглядами П.А.Костичева, розвивавбіологічний напрямок ґрунтоутворення у ґрунтознавстві, вивчав гумус ґрунту, розвинув теорію ґрунтотворного процесу і родючості ґрунтів.

У цей період створені науково-дослідні організації ґрунтознавства, ґрунтовий  інститут імені В.В.Докучаєва (Москва, 1925), розширюються ґрунтові дослідження, розвиваються всі напрямки ґрунтознавства.  

7. Інтенсивна iнвентаризацiя  ґрунтового покриву i розвиток  мiжнародного співробітництва у  ґрунтознавстві (сьомий перiод). Цей перiод охоплює тридцятирiччя пiсля закiнчення другої свiтової вiйни (з 1945 до 1974 рр.) i вiдзначається iнтенсивним дослiдженням ґрунтового покриву колонiй Азiї, Африки та Латинської Америки; створенням нацiональних кадрiв ґрунтознавців у слабкорозвинутих країнах, а також накопиченням нового фактичного матерiалу для бiльш детального аналiзу свiтової географiї i систематики ґрунтів. Були проведенi десятки мiжнародних конференцiй i координацiйних нарад-екскурсiй з рiзних проблем ґрунтознавства; створений Мiжнародний ґрунтовий музей в Амстердамi з багатою колекцiєю еталонiв ґрунтів свiту; опублiкована велика кiлькiсть перекладених праць з рiзних аспектiв ґрунтознавства. Усе це стало основою для створення нових уявлень про генезис i географiю ґрунтів свiту, їх класифiкацiю, процеси ґрунтоутворення.

Протягом цього перiоду  були проведенi шiсть Мiжнародних  конгресiв ґрунтознавців: п'ятий –  перший повоєнний – у Кiншасi (1952 р.), шостий – у Парижi (1956 р.), сьомий у Медiсонi (1960 р.), восьмий – у  Бухарестi (1964 р.), дев'ятий – у Аделаїдi (Австралiя, 1968 р.) i десятий – у  Москвi (1974 р.), присвячений 50-рiччю Мiжнародного товариства ґрунтознавців.

На цих конгресах обговорювалися новi досягнення ґрунтознавства у рамках семи комiсiй: 1) фiзика, 2) хiмiя, 3) бiологiя, 4) родючiсть, 5) генезис, класифiкацiя i картографiя, 6) технологiя, 7) мiнералогiя ґрунтів. Практично на всiх конгресах була дискусія щодо програми світової ґрунтової  карти (класифікація, номенклатура, техніка  оформлення).

Після війни були складені крупномасштабнi ґрунтові карти практично  на всю сільськогосподарську територію  колишнього Радянського Союзу. Для  кожного господарства вони супроводжувалися нарисом з набором картограм  з вмiсту гумусу, обмінного калiю, рухомого фосфору, лужногiдролiзованого азоту та кислотностi.

Численні та багатогранні дослідження ґрунтів у різних країнах і, передусім, у колишньому Радянському Союзі, підтвердили  основні положення вчення В.В.Докучаєва, поглибили і розширили його та утвердили як всесвітньо відому сучасну  науку про ґрунт. Найбільш важливі  досягнення цього періоду: розробка загального ґрунтово-географічного  вчення про ґрунтово-біокліматичні  зони (Л.І.Прасолов, І.П.Герасимов, О.М.Іванова, М.М.Розов та ін.); розробка вчення про  кори вивітрювання і геохімію ландшафтів на основі ідей В.І.Вернадського (Б.Б.Полинов, В.А.Ковда, М.А.Глазовська); розвиток вчення про органічну речовину (І.В.Тюрін, Л.М.Александрова, В.В.Пономарьова, Д.С.Орлов, М.І.Лактіонов та ін.); вивчення ґрунтових  процесів та режимів (О.А.Роде, І.М.Скриннікова, І.П. Герасимов, І.С.Каурічев); розробка шляхів підвищення родючості та меліорації ґрунтів (І.М.Антипов-Каратаєв, О.Н.Соколовський, О.М.Можейко, О.М.Грінченко, М.К.Крупський) та багатьох інших питань фундаментального й прикладного ґрунтознавства.

Зміцнювались міжнародні зв'язки ґрунтознавців, що дозволили  не тільки утвердити позиції генетичного  ґрунтознавства, але й розвинути  нові напрямки. У цей період помітний внесок у розвиток генетичного ґрунтознавства зробили зарубіжні вчені (К.Ф.Марбут, Д.Камбелл, С.Матссон, Г.Геррасовітц, Д.Рассел, А.Демолон, С.Ваксман, А.Джоел, Дж.Прескотт, Т.Секі та ін.). 

8. Інтенсифiкацiя  робiт з охорони та раціонального  використання ґрунтового покриву  (восьмий перiод). Цей перiод охоплює останнє тридцятирiччя. Головна його риса – iнтенсифiкацiя робiт з охорони i рацiонального використання ґрунтового покриву. Протягом цього перiоду були проведенi чергові Мiжнароднi конгреси ґрунтознавців: 11-й в Едмонтонi (Канада, 1978 р.), 12-й в Індiї (1982 р.), 13-й у Японiї (1986 р.), 14-й у Гамбурзi (Нiмеччина, 1990 р.), 15-й у Акапулько (Мексика, 1994 р.), 16-й у Монпел'є (Францiя, 1998 р.).

Останнiй час знаменний  прагненням застосування системного підходу  до проблем науки, зокрема i до ґрунтознавства. Хоча ще докучаєвська концепцiя ґрунту як самостiйного тiла природи i дзеркала ландшафту передбачала системний  пiдхiд до нього.

Вiдзначаючи роль iнформацiї  тамоделей у вивченнi “ґрунтових систем”, В.А. Ковда (1985) стверджує, що ґрунт  у цiлому – вiдкрита система, яка  подiляється на ряд пiдсистем. Водночас вiн є пiдсистемою бiосфери. Гумусна  оболонка Землi – загальнопланетарний  акумулятор i розподiлювач енергiї, ємнiсть  бiльшої частини бiомаси рослин i тварин, екран, який утримує найважливiшi для життя елементи вiд геохiмiчного стоку до Свiтового Океану, пудифiкатор забруднення атмосфери. Ґрунт є незамiнним регулятором гiдрологiчного режиму сушi i незамiнною продуктивною силою.

Енергетика ґрунтоутворення  була в центрi уваги В.Р. Волобуєва (1973-1976), яку вiн розрахував для  рiзних ґрунтів, серед яких чорноземи  займають чiльне мiсце. І.Сабольч (1979) показав, що енергiя, яка накопичується у  ґрунтах Угорщини, розрахована у  калорiях, складає бiльше 60 % енергетичних ресурсiв країни, включаючи вугiлля, нафту i газ. Головним носiєм енергiї  у ґрунтi є гумус.

Для сучасного трактування  органiчної речовини ґрунту (походження, склад, будова, специфiка, взаємодiя  з мiнеральною частиною, роль у  родючостi) дуже важливi експериментальнi дослiдження проведенi М.М.Кононовою (1963), В.Фляйгом (1964), В.В. Пономарьовою (1964), Ф.Дюшофуром (1977), Д.С.Орловим (1977), Л.М.Александровою (1980).

Ґрунт – бiокосне тiло (за Вернадським), не тiльки народжене життям, але і його джерело. Роль ґрунту у життi рослин загальновiдома. Вона добре показана у монографiї Е. Рассела “Ґрунтовi умови i рiст рослин” (1953).

У рiзних регiонах були проведенi дослiдження бiологiчної продуктивностi ґрунтів i фiтоценозiв сушi; запропоновано  ряд моделей процесу бiологiчного  кругообiгу речовин; установлено, що агроценози не завжди переважають за продуктивнiстю  природнi ценози.

Виникла така наука, як ґрунтова зоологiя, розширилися уявлення про  мiкробний ґрунтовий ценоз, роль i значення ґрунтових водоростей у  фiксацiї атмосферного азоту i в процесах вивiтрювання.

Системний пiдхiд, застосований до вивчення грунтів, дозволив І.П. Герасимову (1973) розробити вчення про елементарнi ґрунтові процеси. Він відзначав  необхiднiсть покласти в основу класифiкацiї  ґрунтів докучаєвську формулу: фактори  грунтоутворення – процеси –  властивостi грунтів.

Основним завданням  ґрунтознавства на перспективу є  мобiлiзацiя зусиль для пiдвищення родючостi ґрунтів, з'ясування їхньої екологiї  та забезпечення їх охорони. Це буде досягнуто в результатi розв'язання енергетичної проблеми, а також шляхом опрiснення морської води, зрошення великих площ тепер “безплiдних” ґрунтів, виведення нових сортiв сiльськогосподарських культур i виробництва нових видiв добрив.  

Розвиток ґрунтознавства в Україні 

Перші відомості про ґрунтовий  покрив України відносяться до початку  ХІХ ст., коли на основі кадастрових  даних були складені ґрунтові карти  Європейської Росії. Розвиток географії  й картографії ґрунтів України  пов'язаний з дослідженнями В.В.Докучаєва  в Полтавській губернії в 1888–1894 рр. Вони дали можливість установити географічні  й топографічні закономірності ґрунтового покриву лівобережного Лісостепу. Знання про ґрунти України значно розширились у результаті польових обстежень у Чернігівській (Б.Б.Полинов, К.Г.Білоусов), Таврійській (М.К.Клєпінін, М.С.Федоровський), Київській (М.І.Фролов), Волинській (Ф.І.Левченко), Катеринославській (В.В.Курилов), Подільській, Херсонській  та Харківській (А.І.Набоких, М.Ф.Колоколов) губерніях. У 1926–1928 рр. у республіці обстежені ґрунти на значній території  лісостепової й степової зон (В.І.Крокос, Д.К.Біленко, Н.Б.Вернандер та ін.). Отримані дані послужили основою для складання  в 1928 р. Науковим комітетом Наркомзему УРСР першої оглядової ґрунтової  карти республіки в масштабі 1:1000000. Необхідність детальних знань про  ґрунтовий покрив і агровиробничу  характеристику ґрунтів кожного  господарства зумовила в 1931–1932 рр. проведення агроінвентаризації ґрунтів, а в 1934–1935 рр. – обстеження орних угідь  буряківничих господарств республіки, в результаті чого були складені великомасштабні  ґрунтові карти господарств, а також  ґрунтово–агрохімічна карта буряківничих районів України в масштабі 1:420000 (П.А.Власюк, І.І.Канівець та ін.). У 1935 р. була складена нова оглядова карта  України (О.М.Грінченко, Г.С.Гринь, М.К.Крупський  та інші).  

З них починалось українське грунтознавство 

В Україні, починаючи з 1957 р., розгорнулися великі ґрунтово–картографічні роботи з дослідження ґрунтів  і складання ґрунтових карт у  кожному господарстві. Ці роботи, в  яких брало участь близько 1900 спе-ціалістів, проведені на площі 30 млн. га в 7000 господарств. У “Методиці крупномасштабного  обстеження ґрунтів колгоспів і  радгоспів Української РСР” (1958) на високому науковому рівні подані організаційна структура ґрунтових  вишукувань, номенклатура й діагностика, агровиробниче групування ґрунтів. Кожне господарство країни отримало ґрунтову карту в масштабі 1:10000 або 1:25000 із комплектом картограм і пояснювальний  текст до них. У результаті узагальнення матеріалів великомасштабних ґрунтових  досліджень складені карти районів, областей і республіки в цілому.Великомасштабні  ґрунтові дослідження землекористувань колгоспів і радгоспів на території  УРСР у той час вважалися практично  закінченими. Але вони все ж таки продовжились і в наступні роки з  метою уточнення та коректування великомасштабних ґрунтових карт, на основі яких створюють зведені середньомасштабні  районні ґрунтові карти. Ці карти  необхідні при складанні генеральних  схем використання земельних ресурсів районів і області, при розробці і здійсненні заходів по охороні  ґрунтів від ерозії, при проектуванні меліорації, розміщенні сільськогосподарських  культур, для диференціації системи  землеволодінь. В Україні складено ґрунтову карту, також складені й  передані сільськогосподарським підприємствам  ґрунтові плани господарств, що вплинуло на підвищення врожайності сільськогосподарських  культур. Складені й передані господарствам  картограми: а) вмісту гумусу; б) кислотності  й лужності; в) вмісту доступного рослинам калію; г) вмісту доступного рослинам фосфору.

На базі ґрунтових і  агрохімічних досліджень розроблені заходи з підвищення родючості ґрунтів, переглянуті й нарізані сівозміни  з урахуванням ґрунтового покриву  та розвитку ерозійних процесів, проведені  меліоративні роботи: зрошення, осушення, вапнування, гіпсування; розроблені системи  удобрення сільськогосподарських  культур.

Поряд з успішними картографічними  роботами в Україні проводились  дослідження ґрунтів у різноманітних  теоретичних і прикладних аспектах. Ґрунти ряду районів республіки і  всієї її території описав Г.Г.Махов (“Ґрунти України”, 1930). Глава українських  ґрунтознавців О.Н.Соколовський (1884–1959) відомий як автор оригінальної системи  індексації генетичних горизонтів, досліджень колоїдних властивостей ґрунту, його структури, засолених ґрунтів; він запропонував метод штучного осолонцювання дна і стінок каналів для зменшення фільтрації води. В 1934 р. О.Н.Соколовський випускає першим виданням “Курс сільськогосподарського ґрунтознавства”. Уже в 30-х роках ХХ ст. значну діяльність розгорнула науково-дослідна лабораторія ґрунтознавства АН УРСР, якою керував О.Н. Соколовський. У 1935 р. розпочинаються дослідження галогенних ґрунтів України (О.Н. Соколовський, Г.С. Гринь, О.М. Грінченко, О.М. Можейко, О.Ф. Яровенко, М.С. Литовченко та інші). У 1951 р. опублікована монографія “Ґрунти України” (Н.Б. Вернандер, М.М. Годлін, Г.Н. Самбур, С.А. Скорина), де підведені підсумки основних даних про ґрунти республіки. В 1956 р. лабораторія ґрунтознавства трансформована в Український науково-дослідний інститут ґрунтознавства (УНДІГ).

У 1960–1970 рр. при вивченні ґрунтового покриву значну увагу  було приділено вивченню генезису і  властивостей солонців і солонцюватих (О.М. Грінченко, О.М. Можейко, Г.С. Грінь, Б.С. Носко), бурих лісових (І.М. Гоголєв, Г.О. Андрущенко, В.І. Канівець та ін.), галоморфних  ґрунтів (М.І. Полупан), солодей (Д.І. Ковалишин), дерново–карбонатних ґрунтів (М.В.Лісовий), ґрунтів Передкарпаття (П.А. Кучинський, І.І. Назаренко), легких (Д.Г. Тихоненко) й органогенних ґрунтів (С.Т. Вознюк, Р.С. Трускавецький та ін.). Поглиблено вивчались проблеми антропогенезу  при зрошенні (Г.С. Гринь, О.М. Можейко, Г.В. Новикова, М.І. Полупан, В.В. Медведєв та ін.), при різних рівнях інтенсифікації землеробства (В.Д. Кисіль, М.І. Полупан, Г.Я. Чесняк та ін.). Вивченням колоїдно-хімічної характеристики гумусу займався М.І. Лактіонов, розробкою колоїдно–хімічних методів  боротьби з фільтрацією – М.К. Крупський, О.Я. Демидієнко, ерозійними процесами – М.К. Шикула, екологією  ґрунту – А.П.Травлєєв. В останні  роки все більше уваги надається  вивченню еволюції ґрунтового покриву, класифікації ґрунтів, спрямованості  ґрунтотворних процесів під впливом  окультурення, розробці і створенню  математичних моделей родючості  ґрунтів тощо (М.І. Полупан, Н.М. Бреус, Д.Г.Тихоненко, В.Д. Муха, І.І. Назаренко, Т.О. Грінченко, М.В. Лісовий, С.А. Балюк  та ряд інших дослідників).

Дані про ґрунти країни підсумовані в таких виданнях: “Атлас почв Украинской ССР” (1979), “Черноземы СССР (Украина)” (1981), “Полевой определитель почв” (1981 ), “Почвы Украины и повышение  их плодородия” (1988) тощо.

Наприкінці минулого століття в аграрному секторі економіки  виникли проблеми, які необхідно  було нагально розв'язувати:

1) посилення антропогенної  ерозії ґрунтів і втрата ґрунтової  родючості у зв'язку з інтенсивним  сільськогосподарським використанням  грунтів: а) переосушення заболочених  земель, втрата поживних речовин  і гумусу; б) вторинне засолення  ґрунтів і руйнування ґрунтової  структури: в) переущільнення  ґрунтів у зв'язку із застосуванням  на полях важкої техніки.

2) неправильна структура  посівних площ і негативний  вплив обробітку на ґрунт.

3) негативна дія мінеральних  добрив, пестицидів.

Над вирішенням цих та інших  питань, що постали перед сучасним ґрунтознавством, займається цілий  ряд дослідників, прізвища яких навіть перелічити досить проблематично. Крім загальновідомих центрів розвитку ґрунтознавчої науки в Україні (Київ, Харків), все більшої ваги набувають  регіональні школи: Дніпропетровська (А.П. Травлєєв), Рівненська (С.Т. Вознюк), Чернівецька (І.І. Назаренко), Львівська (С.П. Позняк) тощо.

Перспектива розвитку сучасного  ґрунтознавства зводиться до: а) підвищення ефективності використання заходів  меліорації; б) раціонального використання добрив; в) мінімалізації обробітку  ґрунту; г) раціональної структури посівних площ, сільськогосподарських угідь  та екосистем.