Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності

Методи  стимулювання і мотивації  навчально-пізнавальної діяльності

До цієї групи  належать методи, спрямовані на формування позитивних мотивів учіння, що стимулюють пізнавальну активність і сприяють збагаченню учнів навчальною інформацією. Їх поділяють на дві групи.

1. Методи формування  пізнавальних інтересів учнів.  Вони викликають позитивні дії  та настрій — образність, цікавість,  здивування, моральні переживання.

Пізнавальний  інтерес на початковій стадії формується під впливом емоційних чинників. Для створення емоційної ситуації важливими є вдало дібрані  приклади з літератури, художніх фільмів, особистих переживань вчителя. Яскравість розповіді, високий пафос збуджують  зацікавленість учнів, як до окремих  питань теми, так і до матеріалу  загалом. Найпоширенішими серед  методів даної групи є:

Метод створення  ситуації новизни навчального матеріалу. Передбачає окреслення нових знань  у процесі викладання, створення  атмосфери морального задоволення  від інтелектуальної праці. Відчуття збагачення знаннями спонукає учнів  до самовдосконалення.

Метод опори  на життєвий досвід учнів. Полягає у  використанні вчителем у навчальному  процесі життєвого досвіду учнів (фактів, явищ, які вони спостерігали в житті, навколишньому середовищі або в яких самі брали участь) як опори при вивченні нового матеріалу. Це викликає в учнів інтерес, бажання  пізнати сутність спостережуваних  явищ.

Метод пізнавальних ігор. Сприяє створенню емоційно-піднесеної атмосфери, засвоєнню матеріалу  за допомогою емоційно насиченої  форми його відтворення. Пізнавальні  ігри (ділові, рольові, ситуативні) моделюють  життєві ситуації, стосунки людей, взаємодію  речей, явищ. Вони можуть бути основною або допоміжною формою навчального  процесу. Розвиваючий ефект досягається  за рахунок імпровізації, природного вияву вільних творчих сил  учнів. У виховному значенні гра  допомагає учням подолати невпевненість, сприяє самоствердженню, найповнішому виявленню своїх сил і можливостей.

Метод створення  відчуття успіху в навчанні. Постійне відчуття учнем успіху в навчанні зміцнює впевненість у власних  силах, пробуджує почуття гідності, бажання вчитися.

Діяльність дитини є чинником розвитку її особистості. Здійснюючи фізичні, інтелектуальні, духовні  зусилля, вона вправляється в різних видах діяльності, розвиває здібності, набуває досвіду і навичок. Проте  чинником розвитку особистості стає не стільки здійснення трудових операцій, скільки одержуваний результат, пережитий як досягнення, успіх. Саме усвідомлення особистих індивідуальних досягнень, оцінюване вчителем як удача, перемога над собою, є стимулами  його подальшого розвитку в цьому  напрямі.

Радість, її чекання  повинні проймати життя дитини. Особлива роль в індивідуальній особистісній підтримці приділяється створенню  ситуацій успіху. Успіх передбачає не стільки удачу або щасливий випадок, скільки результативність у досягненні наміченого, а також  пов'язане з ним суспільне визнання отриманого результату. Переживання, що супроводжують досягнення успіху, стимулюють не тільки самопочуття і задоволення  собою, а впливають на подальший розвиток, визначають його темпи, спрямованість, соціальну активність особистості.

Без відчуття успіху в учнів пропадає інтерес до школи  і навчальних занять, але досягненню успіху в різноманітних видах  діяльності заважають обставини, з-поміж  яких виділяють помилки знань, умінь, життєвого досвіду, психологічні і  фізіологічні особливості розвитку, слабку саморегуляцію й ін. Педагогічно  виправдане створення для учнів  ситуації успіху передбачає використання спеціальних прийомів індивідуально-особистісної підтримки. У їх різноманітті найпоширенішими  є:

1. Еврика. Передбачає  створення умов, за яких учень,  виконуючи навчальне завдання, несподівано  для себе доходить висновку, який  розкриває раніше йому невідомі  можливості. Отриманий результат  повинен бути новий, цікавий,  оригінальний, відкривати нові перспективи  пізнання. Завдання вчителя помітити  це глибинне особистісне «відкриття»,  підтримати учня і поставити  перед ним нові завдання, надихнути  на їх вирішення.

2. Навмисна помилка,  або «Допоможи мені». Передбачає  використання вчителем навмисно  зроблених помилок з метою  привернути увагу учнів, звернення  до них за допомогою, що пробуджує  почуття гідності (знайшов помилку  вчителя), стимулює бажання вчитися.

Диспут (від лат. disputo — досліджую, сперечаюсь) —  публічна суперечка на наукову чи суспільно важливу тему та навчальна  дискусія (від лат. discussio — розгляд, дослідження) — суперечка, обговорення  певного питання. Базується на обміні думками між учнями, вчителями  й учнями, що вчить їх мислити  самостійно, сприяє розвитку аналітичних  навичок.

Навчає мислити  самостійно, розвиває здатність до виваженої аргументації та поважання  думки інших. Розрізняють види дискусій:

— дискусія, що виникає під час вирішення  певної проблеми класом або групою учнів;

— дискусія, скерована  на формування моральних та ідейних  переконань;

— дискусія, метою  якої є обґрунтування наукових положень, що вимагають попередньої підготовки учнів за першоджерелами.

Дискусії завжди передує коротке вступне слово  вчителя або учня (керівника дискусії).

Для того, щоб  дискусія забезпечила очікувані  результати, необхідно дотримуватися  таких основних вимог:

— всі учасники дискусії мають бути підготовленими до неї;

— кожен її учасник  повинен мати чіткі тези своєї  пропозиції, точну постановку задач, а не реферат, читання якого —  марна трата часу;

— можна практикувати «розминку» з метою залучення  до дискусії всіх учнів;

— дискусія має  бути спрямована на з'ясування проблеми, а не на «змагання» її учасників;

— протилежні точки  зору не повинні нівелюватися (саме їх наявність просуває дискусію уперед);

— дискусійні зауваження мають бути зрозумілими;

— якщо дискусія видалася жвавою, керівникові слід утримуватися від власного виступу.

Бажано щоб  всі учасники дискусії (найдоцільніше  — 10—15 учнів) були почергово її керівниками, які традиційно готуються до дискусії ґрунтовніше, ніж інші.

Серед різноманітних  форм дискусій найпоширенішими є:

— «круглий стіл»  — бесіда, в якій беруть участь 5—6 учнів, котрі обмінюються думками  як між собою, так і з аудиторією (рештою класу);

— засідання  експертної групи («панельна дискусія»), в якій беруть участь 4—6 учнів разом  з обраним головою; спочатку група  обговорює певну проблему, потім  пропонує свою позицію всьому класу  у формі повідомлення або доповіді;

— форум —  обговорення, в якому експертна  група обмінюється думками з  аудиторією (класом);

— симпозіум  — обговорення, у процесі якого  учасники виступають з повідомленнями, представляючи власну позицію, відповідають на запитання класу;

— дебати — обговорення, побудоване на основі заздалегідь запланованих виступів учасників, які представляють  дві команди-суперниці; після виступів команди відповідають на запитання, вислуховують спростування своїх аргументів тощо;

— судове засідання  — обговорення, що імітує судовий  розгляд справи.

Диспути й дискусії створюють оптимальні умови для  збагачення учнів навчальною інформацією, у запобіганні можливих помилкових тлумачень, вчать аргументувати, доводити, обстоювати власну думку, критично ставитись  до чужих і власних суджень, сприяють створенню атмосфери доброзичливості, поваги до думок інших.

2. Метод стимулювання  обов'язку і відповідальності  в навчанні. Передбачає показ  учням суспільної та особистої  значущості учіння; висунення вимог,  дотримання яких означає виконання  ними свого обов'язку; привчання  їх до виконання вимог; заохочення  до сумлінного виконання обов'язків;  оперативний контроль за виконанням  вимог і в разі потреби —  вказівки на недоліки та зауваження.