Експресивність у системі модусних категорій висловлювання

Експресивність  у системі модусних категорій висловлювання

Мету дослідження  вбачаємо у доведенні тези, що структура  і обсяг експресивних смислів  висловлювання як мовленнєвого акту відрізняється від відповідного обсягу семантичних компонентів  номінативних одиниць, об’єднаних терміном конотація.

Дослідники називають  та подають у роботах різний обсяг  категорій модусу висловлювання, експресивність часто ототожнюють із емоційною, оцінною чи образною конотацією чи інтенсивністю. Вважаємо, що змісту висловлювання  притаманне ширше розмаїття експресивних смислів. Ця гіпотеза ґрунтується на основних критеріях сучасної теорії висловлювання, що подає його зміст  як складну, багатоаспектну структуру, визначувану відношеннями: мислення → комунікація → мова (Г. Фреге). Висловлювання як мінімальна одиниця мовленнєвого спілкування подає інформацію про об’єктивну дійсність, суб’єктивне відношення до неї мовця і орієнтована на ситуацію мовлення та її учасників. Таке тлумачення висловлювання у зарубіжній та українській лінгвістиці сформульовано у працях Н. Арутюнової, В. Бєлошапкової, В. Богданова, В. Гака, В. Звєгінцева, С. Кацнельсона, О. Падучевої, Г. Почепцова, І. Сусова, Т. Шмельової, В. Дементьєва, М. Одинцової, Ф. Бацевича, А. Загнітка, О. Селіванової, В. Шинкарука тощо. Із тлумачення висловлювання розуміємо, що у його смисловій структурі інформація про світ (номінативний зміст, чи диктум висловлювання) взаємодіє з інформацією про різнопланові умови, з яких складається мовленнєвий акт і які, насамкінець, формують висловлювання як мовленнєву одиницю, спроможну реалізувати комунікативні цілі (модус висловлювання) (Ш. Баллі, Н. Арутюнова, Г. Колшанський, А. Бондарко, В. Гак, Т. Шмельова, Ф. Бацевич, О. Селіванова, А. Загнітко та ін.).

Суть ідеї про  двовимірний зміст висловлювання  полягає у тому, що висловлювання, навіть найелементарніше, окрім інформації про світ, об’єктивну дійсність, містить  і суб’єктивну інформацію, виражену експліцитно чи імпліцитно, і таку, що мотивована мовцем і моментом спілкування.

Експресивність, визначену як омовлення об’єктивного емоційно-оцінного ставлення мовця до змісту і ситуації мовлення, відносять до модусного аспекту висловлювання з огляду на те, що «висловлювання хоча й характеризуються різноприродним походженням, розмежуванням емоційних й оцінних смислів, проте, як суб’єктивні, протиставляються у мові об’єктивному змістові комунікативних чи номінативних одиниць» [9, с. 203]. Якщо експресивність співвіднести із будь-яким вираженням у мовленні суб’єктивного відношення до дійсності і до мовленнєвого акту, то спостерігається ототожнення із поняттям суб’єктивної модальності, через що експресивність стає компонентом дихотомії протиставлення – об’єктивна/суб’єктивна модальність.

Об’єктивно-модальне відношення визначається як відношення висловлювання до дійсності у  межах реальність/ірреальність [1; 6; 7;11; 12 тощо], а структура суб’єктивно-модальних  смислів, до яких відносимо експресивність, чітко не окреслена. Існує думка, що експресивність нашаровується на обов’язкове для кожного висловлювання  об’єктивно-модальне значення і розширює його семантику через привнесення  того чи того суб’єктивного смислу. Так експресивність визнається факультативною ознакою мовленнєвих одиниць, що уможливлює розмежування експресивних і неекспресивних висловлювань.

У «Російській  граматиці» (1980) [8] окреслено обсяг  суб’єктивно-модальних значень  та зазначено, що вони майже завжди є експресивно-забарвленими, але  не уточнено умови набуття ними експресивності. За концепцією Т. Шмельової, у якій детально проаналізовано різноманітні суб’єктивні  аспекти висловлення в російській мові, експресивність як модусна категорія зовсім не розглядається, не виокремлюється розгляд експресивності на рівні модусу і в працях українських мовознавців (Ф. Бацевич, А. Загнітко, О. Селіванова та ін.). На нашу думку, це відбувається, з тієї причини, що головне завдання дослідників полягало у створенні моделі смислової структури висловлювання, абстрагованої від реальних умов комунікації, чи тому, що експресивність вважається додатковим модусним смислом.

У визначеннях  експресивності, відомих нам, вказується на категоріальний характер цього явища (В. Телія, В. Гак, Т. Булигіна, О. Ахманова, А. Загнітко тощо). В. Гак відносить експресивність до семантичних категорій висловлювання, орієнтованих на адресата, зазначає, що мета експресивності – зацікавити, вплинути, вразити [4, с. 14]. Т. Булигіна, С. Крилов залучають експресивність до переліку понятійних категорій, що визначають прагматичний зміст висловлювання, який стає відбитком «співвіднесення реального факту з наявним комунікативним актом і його компонентами – учасниками комунікації, часом і місцем протікання комунікативного акту» [5, с. 386].

Визначаючи суть експресії як семантичної категорії, зазвичай відзначають її функцію  впливу, вказують на зв'язок із комунікативною метою висловлювання [3; 10; 15]. Посилаючись  на думки та тлумачення дослідників, ми дотримуємось постулату, що семантика  категорії експресивності є прагматичною, тобто зумовлюється інтенціями мовця  і ситуацією спілкування з  її варіаціями. Основна експресивна  інтенція полягає у забезпеченні діалогічної взаємодії з адресатом  через експлікацію особистісно значущого (суб’єктивного) відношення мовця до змісту висловлювання і до своєї мовленнєвої діяльності. Суб’єктивне відношення складається із його емоцій, вражень, оцінки, вольових імпульсів; при цьому транслювання експресивних смислів можливе лише у тому випадку, коли мовець зможе домогтися від адресата відповідного емоційно-оцінного ставлення, вплинути на його цілеспрямоване сприйняття інформації. Вираження у мовленні емоцій, емоційних оцінок, інтенсифікування ознак, об’єкта афективної рефлексії і посилений вплив на адресата підпорядковуються завданню – забезпечити взаємодію із співбесідником.

Інтенційну природу суб’єктивного аспекту висловлювання підкреслює Дж. Брунер. Посилаючись на думки Дж. Остіна, Дж. Серля, Г. Грайся, він зазначає, що висловлювання має два значення: перше складається зі значень слів-знаків, що наповнюють його структуру; воно є відабстрагованим і від комунікативної ситуації, у якій промовляється, і від мети мовця. Друге Дж. Брунер йменує «значенням мовця» й підкреслює, що, найвірогідніше, воно має оцінюватися за ефективністю вираження наміру мовця чи за якимось іншим результатом [2, с. 2].

Вважаємо, що експресивність є семантико-прагматичною категорією, яка безпосередньо відноситься  до забезпечення оптимального мовленнєвого впливу комунікантів через особливі змістові і/чи формальні характеристики висловлювання. Головним джерелом експресивності є те суб’єктивне ставлення комунікантів до предмета і ситуації мовлення, що ними активно сприймаються і завдяки чому набувають у мовленні особливого експресивного вираження та залишають яскраве враження у свідомості партнерів за спілкуванням. Серед експресивних смислів, що забезпечують ефективність інтерперсональної взаємодії, насамперед необхідно зазначити емоційність, емоційну оцінку й інтенсивність. Їх традиційно розглядають як експресивні компоненти номінативних і комунікативних одиниць (В. Телія, Т. Трипольська, В. Марченко, В. Говердовський, Н. Лук’янова, Т. Матвєєва тощо).

У канонічній ситуації спілкування емоції виражаються  спонтанно, переважно невербальними  засобами і впливають на підсвідомість  й емоції адресата через психологічні механізми зараження, наслідування і навіювання. Коли адресант розповідає про якусь значущу для нього  подію, його жести і міміка мимоволі відображають ті емоції, котрі пов’язані  у його свідомості з описуваним. Ці особливості трансляції емоцій у  спонтанному діалозі вже давно  стали об’єктом вивчення фахівцями  з невербальної комунікації (А. Піз, А. Штангль, І. Горєлов та ін.), але у розробці теорії експресивності ці здобутки поки що враховуються недостатньо.

Категорія експресивності у змістовій структурі висловлювання  тісно перемежовується з іншою  модусною категорією – оцінною, що, однак, не виключає можливості їх виокремленого вираження. Ґрунтуючи своє бачення на працях В. Телії, Н. Лук’янової, Н. Арутюнової, вважаємо, що емоційність, виражена переважно невербальними засобами, зумовлює експресивний характер оцінного висловлювання. Раціональна оцінка повідомляється, доводиться до відома реципієнта, але не спізнає переживань мовця, через що не справляє необхідного враження, яке б вплинуло на емоційність адресата. Наприклад, повідомлення «У вас поганий результат», як і будь-яка інформація, що торкається особистої сфери комунікантів, може, звичайно, викликати непередбачувану емоційну реакцію, не прогнозовану мовцем, оскільки психологічний процес переживання оцінної інформації не відображений в її мовленнєвій і невербальній поведінці.

На поверхневому рівні почуття, переживані через  оцінку, виявляються в інтенсивності («Дурна ситуація»), у перебільшеному вираженні емоцій («Ой, яка я рада-рада!»), та в різноманітних прийомах підсилення інтенційної спрямованості висловлювання. Все перелічене відноситься до засобів вираження модусного смислу «інтенсивність», що розглядається у стилістиці, семасіології та риториці як семантичний компонент експресивності чи ототожнюється з експресивністю.

Експресивний  макрокомпонент інтенсивності об’єднує низку модусних експресивних смислів, пов’язаних із семантикою норми, недотриманням норми та різноманітними емоційними реакціями суб’єкта на таке недотримання норми. За нашими спостереженнями, до групи експресивних модусних смислів, об’єднаних терміномінтенсивність, необхідно додати надмірність, ненормативність, незвичайність, химерність і здивування. Надмірність є емоційно значущою тоді, коли якісні чи кількісні характеристики предмета, ознаки, дії, переходять, на думку суб’єкта, межі усвідомлюваної норми. Семантика надмірності може поєднуватися із модус ними смислами дивацтва, незвичайності, надзвичайності і здивування, які піддаються вимірюванню. Наприклад, від близького до нейтрального – дивацтво інезвичайність, – до завжди експресивного – надзвичайність; від спокійноїздивованості до надзвичайного зачудóвання й емоційного стресу.

Головною особливістю  макрокомпонента інтенсивність є його тісна взаємодія з іншими макроскладовими експресивності, і, найперше, з емоційністю й оцінністю, а за інтерактивною спрямованістю – необхідною складовою модусного смислукатегоричність.

Категоричність  виявляється в абсолютизації  особистої думки, у нав’язуванні її адресату. Категоричність можна  подати як прагматично орієнтований аспект експресивного висловлювання, що обмежує право співбесідника  на вільне самовираження.

Зазначені смислові макроскладові експресивності: емоційність, емоційна оцінка, інтенсивність й, в окремих випадках, категоричність, зазвичай співвідносять із цією категорією. Ми ж намагались показати особливості взаємодії цих смислів у семантиці експресивного висловлювання. Акцентуємо на тому, що кожен із зазначених смислів є неелементарним. Це «віхоть» модусних смислів, конкретна реалізація яких залежить від багатьох прагматичних факторів спілкування: мовленнєвої ситуації, мети спілкування, взаємовідносин комунікантів тощо. Так, мета, яку свідомо чи неусвідомлено реалізує адресант для забезпечення успішної діалогічної взаємодії, полягає у створенні риторично значущого образу автора, основними рисами якого вважають зацікавленість, щирість, переконливість, артистичність (П. Сопер, А. Михальська, Ф. Кузін, І. Торсуєва та ін.).

Будь-який жанр, на думку Т. Шмельової, зумовлює норми  мовленнєвої поведінки, які створюють  у свідомості мовця стійкий образ  ідеального комуні канта [13, с. 90-91]. Так, наказуючи, суб’єкт мовлення подає  себе як людину, наділену певними повноваженнями. Повчання, наказ, порада актуалізують такі риси комуніканта як старшування, авторитетність, переваги у чомусь перед адресатом. Коли ж адресат скаржиться, випрошує, то його мовленнєва поведінка демонструє приниження, залежність від волі співбесідника та зацікавленість у тому, щоб прохання було виконане.

Риси риторично  значущого образу мовця зумовлюють орієнтацію на певний тип адресата, чи, по-іншому, образ автора моделюється  відповідно до жанрової моделі взаємовідносин комунікантів. А це значить, що суб’єкт мовлення може вважати свою роль вдало зіграною, якщо партнер «погодиться» із вибраним жанром та відведеною йому роллю. Образ адресанта є настільки важливим для забезпечення ефективної взаємодії, як й інший прагматичний компонент – образ адресата. За інших умов запланований перлокутивний ефект не здійсниться. Вербальною реакцією, яка сигналізує про те, що образ мовця вибраний і/чи зіграний невдало, є фрази: «А хто ти такий, щоб мені вказувати (наказувати)?», «Чому ти зі мною так розмовляєш?», «Кого ти із себе показуєш (корчиш)?», «Хто б говорив, та не ти!» тощо. Прагматичними показниками рольових очікувань є, наприклад, невиконання вимог, ухиляння від відповіді, намагання нав’язати іншу модель поведінки, змінити жанр.

Матеріал дослідження  вимагає спеціального аналізу таких  експресивно значущих образів адресата, як «зацікавлений», «здивований», «із  почуттям провини», «який співчуває», «вдячний» тощо. Перелік їх безкінечний. У дружньому фамільярному спілкуванні  розігруються сцени, у яких дорослі, розв’язуючи проблемні ситуації, відтворюють у своїй мовленнєвій  поведінці «дитячо-батьківську» модель відносин.

Отож, аналіз експресивних висловлювань підтверджує наше передбачення, що склад експресивних смислів комунікативних одиниць відрізняється у квантитативному  та змістовому планах від експресивних компонентів номінативних одиниць. Експресивність як семантико-прагматична  категорія висловлювання характеризується самостійним складом експресивних інтенційних модусних смислів, які потребують окремого дослідження.

Література

1. Бацевич Ф. С. Нариси з лінгвістичної прагматики : монографія / Ф. С. Бацевич. – Львів : ПАІС, 2010. – 336 с.