Управління прибутком

    Зовнішні  фактори розглядаються як свого роду обмежувальні умови, що визначають границі формування пропорцій розподілу прибутку.

    Правові обмеження. Законодавчі норми визначають загальні фінансові і процедурні питання, пов'язані з розподілом прибутку. Вони формують пріоритетність окремих напрямків його використання (податкових та інших відрахувань), установлюють нормативні параметри цього використання (ставки податків, зборів і інших обов'язкових відрахувань за рахунок прибутку; ставки мінімальних відрахувань у резервний фонд і т.п.).

    Податкова система. Конкретні ставки окремих податків і система податкових пільг істотно впливають на пропорції розподілу прибутку. Якщо рівень оподатковування особистих доходів громадян значно нижче рівня оподатковування господарської діяльності і майна підприємства, це створює передумови до підвищення частки споживання капіталу. І навпаки, якщо податкова система передбачає пільги з реінвестування прибутку, використання його для  благодійної цілі, це створює передумови стимулювання таких форм використання прибутку.

    Середньоринкова норма прибутку на інвестований капітал. Характер цього показника, що складається на ринку капіталу, формує ефективність пропорцій споживання і реінвестування прибутку, будучи своєрідним критерієм управлінських рішень з цього питання. В умовах зниження середньоринкового рівня прибутку на капітал зростають тенденції підвищення частки прибутку, що направляється на споживання. У той же час ріст цього показника створює пе-редумови до більш ефективного використання реінвестованого капіталу, а відповідно і до підвищення частки капіталізованої частини прибутку.

    Альтернативні зовнішні джерела  формування фінансових ресурсів. Якщо підприємство має можливість залучати фінансові ресурси і з зовнішніх джерел на умовах більш низької вартості, ніж середньозважена вартість його капіталу, воно може більший розмір прибутку розподіляти серед власників і персоналу, тому що його інвестиційні потреби будуть задовольнятися за рахунок більш дешевих альтернативних зовнішніх джерел фінансування. Якщо ж доступ підприємства до зовнішніх джерел формування власного і позикового капіталу обмежений або вартість його залучення значно перевищує рівень середньозваженої вартості капіталу, що склався на підприємстві, більш ефективним буде використання прибутку в інвестиційних цілях.

    Темп  інфляції. Цей фактор генерує ризик знецінення майбутніх доходів, формуючи схильність власників до росту поточних виплат. Але якщо підприємство випускає інфляційно захищену продукцію (а ціни на окремі види продукції можуть і значно випереджати темпи інфляції) чи його інвестиційні проекти забезпечують високий рівень матеріалізації капіталу (у формі операційних основних фондів, запасів товарно-матеріальних цінностей і т.п.), то негативним впливом цього фактора на реально обумовлені пропорції розподілу прибутку можна зневажити. Головною умовою при цьому є виплата поточних доходів власникам у майбутніх періодах з урахуванням їх коректування на індекс інфляції стосовно попереднього періоду.

    Стадія  кон'юнктури товарного  ринку. У період підйому кон'юнктури ринку, на якому підприємство реалізує свою продукцію, ефективність капіталізації прибутку в процесі його розподілу зростає. Дія цього сприятливого фактора дозволяє одержати в майбутньому періоді набагато більшу норму прибутку на реінвестований капітал, ніж у попередні періоди.

    Внутрішні фактори впливають на пропорції розподілу прибутку, тому що дозволяють формувати їх стосовно до конкретних умов і результатів господарювання даного підприємства.

    Менталітет  власників підприємства. Це один з важливих чинників, що формують конкретний тип політики розподілу прибутку підприємства (його дивідендної політики). Якщо власники мають потребу в постійному припливі доходів і не допускають ризику, пов'язаного з тривалим очікуванням цих доходів у майбутньому періоді, то вони будуть наполягати на забезпеченні високої частки споживаного прибутку в процесі його розподілу. У той же час, якщо власники не мають потреби у високих поточних доходах і надають перевагу ще більш високому рівню цих доходів у майбутньому періоді за рахунок реінвестування капіталу, то частка капіталізованої частини прибутку буде зростати.

    Рівень  рентабельності діяльності. При низькому рівні рентабельності господарської діяльності (а відповідно і меншій сумі прибутку, що розподіляється) воля формування пропорцій його розподілу істотно обмежена. Це пов'язано з тим, що визначена частина прибутку обумовлена контрактними зобов'язаннями з власниками, з персоналом чи регламентується правовими нормами (формування резервного фонду).

    Інвестиційні  можливості реалізації високоприбуткових  проектів. Якщо в портфелі підприємства є готові реальні проекти, внутрішня ставка прибутковості по яких значно перевищує середньозважену вартість капіталу і такі проекти можуть бути реалізовані у відносно короткий період, то частка капіталізованого прибутку повинна істотно зрости.

    Альтернативні внутрішні джерела формування фінансових ресурсів. Якщо потреба в інвестиційних ресурсах, що забезпечують приріст намічених обсягів операційної діяльності, може бути задоволена за рахунок альтернативних внутрішніх джерел їхнього формування, то можливості використання прибутку для споживання істотно розширюються. І навпаки.

    Стадія  життєвого циклу  підприємства. На ранніх стадіях свого життєвого циклу підприємства змушені більше коштів інвестувати у свій розвиток, обмежуючи розміри виплат доходів власникам. Це пов'язано з високим рівнем інвестиційних потреб таких підприємств, їх відносно меншим потенціалом доступу до кредитних ресурсів, більш високою вартістю приваблюваного капіталу і т.п. У той же час підприємства на стадії зрілості ведуть не настільки активну діяльність у сфері реального інвестування, мають можливість залучати необхідні їм кредитні ресурси на більш вигідних умовах, а отже, можуть забезпечити більш високі розміри виплат доходів власникам і персоналу.

    Рівень  ризиків здійснюваних операцій і видів діяльності. Якщо підприємство веде агресивну, високоризикову політику в окремих сферах своєї діяльності, здійснює великий обсяг окремих господарських операцій з високим рівнем ризику, воно змушене направляти більше коштів з прибутку на формування резервного та інших страхових фондів. Без забезпечення такого мінімального внутрішнього страхування високоризикової господарської діяльності зростає невідворотна загроза банкрутства підприємства.

    Рівень  коефіцієнта фінансового  левериджа. Якщо підприємство має можливість підвищити ефект фінансового левериджа за рахунок росту його коефіцієнта, не знижуючи при цьому істотно рівень своєї фінансової стійкості, частка споживаної частини прибутку в процесі її розподілу може бути підвищена. І навпаки, якщо коефіцієнт фінансового левериджа надмірно високий і не забезпечує приріст фінансової рентабельності, а зниження обсягу використовуваного позикового капіталу може викликати істотне скорочення обсягів операційної діяльності, підприємство змушене капіталізувати значну частину свого прибутку.

    Чисельність персоналу і діючі  програми його участі в прибутку. Чим вища чисельність персоналу, чим більший обсяг контрактних зобов'язань підприємства з участі персоналу в прибутку, тим вищою повинна бути частка споживаної частини прибутку. Цей фактор формує і внутрішні пропорції розподілу споживаної частини прибутку — між власниками і персоналом підприємства.

   Рівень  поточної платоспроможності  підприємства. В умовах низького рівня поточної платоспроможності, високого обсягу невідкладних фінансових зобов'язань підприємство не має можливості направляти великі розміри прибутку на споживання. Це привело б до значного зниження рівня ліквідності активів, що підтримують поточну платоспроможність, а також до зростання загрози банкрутства підприємства. З позицій генерування фінансового ризику зниження платоспроможності більш небезпечне, ніж зниження рівня дивідендних виплат з його негативним впливом на ринкову ціну акцій.

   Аналіз  розглянутих факторів дозволяє істотно  знизити діапазон параметрів можливих пропорцій розподілу прибутку за напрямами, у першу чергу — пропорцій капіталізованої і споживаної її частин, що формують головні умови майбутнього розвитку підприємства. Крім того, ряд розглянутих факторів можуть бути використані і при формуванні внутрішніх пропорцій розподілу прибутку в рамках основних її елементів.

   Принципи  розподілу прибутку і фактори, його що обумовлюють, дозволяють сформувати на підприємстві конкретний тип політики розподілу прибутку (дивідендної  політики), найбільшою мірою задовольняючи обчислену мету і враховуючи можливості розвитку підприємства у майбутньому періоді.

     Термін "дивідендна політика" пов'язаний з розподілом прибутку в акціонерних  товариствах. Однак розглянуті в  цьому розділі принципи і методи розподілу прибутку застосовні не тільки до акціонерних товариств, але і до підприємств будь-якої іншої організаційно-правової форми діяльності. Розподіл прибутку в акціонерному товаристві являє собою найбільш складний його варіант і тому обраний для розгляду всіх аспектів цього механізму. У принципі ж у більш широкому трактуванні під терміном "дивідендна політика" можна розуміти механізм формування частки прибутку, виплачуваної власнику, відповідно до частки його внеску в загальну суму власного капіталу підприємства.

   Основною  метою дивідендної політики є встановлення необхідної пропорційності між поточним споживанням прибутку власниками і майбутнім його ростом, який максимізує ринкову вартість підприємства й забезпечує стратегічний його розвиток. Виходячи з цієї мети поняття дивідендної політики може бути сформульоване в такий спосіб: дивідендна політика являє собою складову частину загальної політики керування прибутком, що полягає в оптимізації пропорцій між споживаною і капіталізованою його частинами з метою максимізації ринкової вартості підприємства.

     Існують два різних підходи в теорії дивідендної  політики. Перший підхід зветься "теорія нарахування дивідендів за залишковим принципом”. Його послідовники вважають, що величина дивідендів не впливає  на зміну сукупного багатства  акціонерів, тому оптимальна стратегія в дивідендній політиці полягає в тім, щоб дивіденди нараховувалися після того, як проаналізовані усі можливості для ефективного реінвестування прибутку. Таким чином, дивіденди виплачуються тільки в тому випадку, якщо профінансовані за рахунок прибутку всі прийнятні інвестиційні проекти. Якщо весь прибуток доцільно використовувати для реінвестування, дивіденди не виплачуються зовсім. Якщо ж у підприємства немає прийнятних інвестиційних проектів, прибуток у повному обсязі направляється на виплату дивідендів.

     Основні теоретичні розробки в рамках цієї теорії були виконані Франко Модільяні  і Мертоном Міллером у 1961 р. Вони висунули ідею про існування так званого  “ефекту клієнтури”, відповідно до якої акціонери віддають перевагу стабільності дивідендної політики, ніж одержанню якихось екстраординарних доходів. Крім того, Модільяні і Міллер вважають, що дисконтована ціна звичайних акцій після фінансування за рахунок прибутку всіх прийнятних проектів плюс отримані за залишковим принципом дивіденди в сумі еквівалентні ціні акцій до розподілу прибутку. Проте Модільяні і Міллер усе-таки визнають визначений вплив дивідендної політики на ціну акціонерного капіталу, але пояснюють його не власне впливом величини дивідендів, а інформаційним ефектом — інформація про дивіденди, зокрема про їхній ріст, провокує акціонерів на підвищення ціни акцій.

     Противники  теорії Модільяні — Міллера вважають, що дивідендна політика впливає на величину сукупного багатства акціонерів. Основним ідеологом другого підходу до проблеми вибору дивідендної політики є М. Гордон. Основний його аргумент виражається крилатою фразою «Краще синиця в руці, ніж журавель у небі» і полягає в тому, що інвестори, виходячи з принципу мінімізації ризику, завжди віддають перевагу поточним дивідендам, а не можливим майбутнім, так само, як і можливому приросту акціонерного капіталу. Крім того, поточні дивідендні виплати зменшують рівень невизначеності інвесторів щодо доцільності і вигідності інвестування в дане підприємство. Навпаки, якщо дивіденди не виплачуються, невизначеність зростає, зростає і прийнятна для акціонерів норма доходу, що приводить до зниження ціни акціонерного капіталу.

     Можна сказати, що другий підхід є більш  розповсюдженим. Разом з тим визнається і той факт, що якогось єдиного формалізованого алгоритму у виробленні дивідендної політики не існує — вона визначається багатьма факторами, у тому числі і важко формалізованими, наприклад, психологічними. Тому кожне підприємство повинно вибирати свою суб'єктивну політику виходячи насамперед із властивих йому особливостей. Можна виділити дві основні інваріантні задачі: максимізація сукупного надбання акціонерів; достатність фінансування діяльності підприємства. Ці задачі є пріоритетними при розгляді всіх основних елементів дивідендної політики: джерел дивідендів, порядку їхньої виплати, видів дивідендних виплат і ін.

     Величина  чистого прибутку будь-якого підприємства піддається коливанням. Не виключена  також ситуація, коли підприємство може певний час працювати зі збитком. Ухвалення рішення про розмір дивідендів у будь-якому випадку є непростим завданням. По-перше, в умовах ринку завжди є можливості для розширення виробничих потужностей та участі у нових інвестиційних проектах. По-друге, нестабільність виплати дивідендів, різка зміна їхньої величини приводять до зниження курсової вартості акції. Саме тому у світовій практиці розроблені різні варіанти дивідендних виплат.

ЛIТЕРАТУРА 

   1. Конституція України.—К., 1996.

   2. Закон України «Про власність» // Відомості Верховної Ради України.— 1991—№20.

   3. Закон України «Про підприємництво»  // Відомості Верховної Ради України.  — 1991. — № 14.