Виробничий потенціал і межа виробничих можливостей

2.2. Виробничий потенціал і межа виробничих можливостей   

 Виробничий потенціал суспільства і обмеженість ресурсів. Межа виробничих можливостей і проблеми економічного вибору. Вмінені витрати. 
   Виробничий потенціал і обмеженість ресурсів. На основі виробничих ресурсів обчислюється виробничий потенціал суспільства, галузі чи окремого підприємства. 
   Виробничий потенціал суспільства являє собою сукупність виробничих ресурсів, тобто факторів виробництва, з урахуванням їх обсягу, структури, технічного рівня та якості. Він характеризує максимально можливий обсяг виробництва продукції за умови повного використання робочої сили, підприємницького ресурсу, капіталу і землі. Нині особливе місце у виробничому потенціалі суспільства посідають природні ресурси — розвідані та освоєні природні багатства (сільськогосподарські угіддя, корисні копалини, вода тощо). 
   У самій серцевині виробничого потенціалу лежить факт обмеженості ресурсів. Економісти досліджують способи, за допомогою яких продукти виробляються і споживаються, бо люди хочуть споживати значно більше, ніж економіка може виробити. Однак блага обмежені, тоді як потреби здаються безмежними. Фундаментальним принципом політичної економії є безперечна істина, яку називають законом обмеженості ресурсів. Цей закон стверджує, що блага є обмеженими, бо немає достатньо ресурсів, аби виробляти всі блага, що їх люди потребують для споживання. 
   Оскільки ресурси обмежені, то необхідно дослідити: як суспільство вибирає для виробництва набір матеріальних благ і послуг; як різні продукти виробляються; хто має споживати продукти, які суспільство виробляє. 
   Межа виробничих можливостей і проблеми економічного вибору. Якщо ресурси землі, робочої сили і капіталу обмежені, то це означає, що в усякій даний момент існує межа виробничих можливостей, виробничого потенціалу суспільства. У певний момент часу країна може виробляти лише певну кількість зерна, хліба, телевізорів, верстатів, палива. Якщо ми хочемо збільшити кількість одного продукту, то це можливо лише за рахунок зменшення виробництва іншого продукту. П. Самуельсон називає цю обмеженість виробничого потенціалу країни межею виробничих можливостей. Межа виробничих можливостей відбиває максимальні кількості продуктів і послуг, які можуть одночасно вироблятися за даних ресурсів, якщо припустити, що всі ресурси повністю використовуються. 
   Розглянемо цей аспект проблеми на такому прикладі. Економіка виробляє два великих і протилежних за функціональним призначенням типи продуктів: споживчі блага (СБ) та інвестиційні ресурси (ІР). Припустимо, наша економіка витрачає всі ресурси на виробництво споживчих благ. Але існує деяка максимальна кількість споживчих благ, що їх можна виробляти протягом року. Наприклад, 5 млрд одиниць різноманітних споживчих благ (їжа, взуття, телевізори, легкові автомобілі, квартири тощо) — максимальна кількість, що їх може виробити економіка країни за існуючих технологій і ресурсів. 
   Припустимо далі, що, навпаки, всі ресурси витрачаються на виробництво інвестиційних ресурсів — машин, верстатів, споруд тощо. Знову ж таки, через обмеженість ресурсів економіка здатна виробити обмежену кількість інвестиційних ресурсів, наприклад, 15 млн одиниць різних засобів виробництва, якщо не виробляти споживчі блага. 
   Це — дві крайні можливості. Інші можливі варіанти розглянуто в табл. 2.2.

Таблиця 2.2

Проблеми  економічного вибору

 

   Комбінація F демонструє крайню можливість, коли виробляються лише споживчі блага, А — протилежний випадок. Між ними Е, D, C, B — кількість споживчих благ, від якої суспільство відмовляється заради інвестиційних ресурсів. Трансформація споживчих продуктів у інвестиційні означає переведення ресурсів економіки з даного напряму використання на інший. 
   Із двох наборів даних продуктів один дає можливе виробництво споживчих благ, а інший — можливий випуск інвестиційних ресурсів, які можуть вироблятися за той самий час. Коли кількість вироблених споживчих благ зростає, випуск інвестиційних ресурсів падає. Отже, якщо економіка країни за певний проміжок часу (секунду, хвилину тощо) виробляє 1 млрд одиниць споживчих благ, то вона здатна випустити максимально 14 млн одиниць інвестиційних ресурсів. Проте коли виробництво споживчих благ становить 4 млрд. одиниць, то можна виробити тільки 5 млн одиниць інвестиційних ресурсів.  
   Щоб поглибити розуміння сутності виробничих можливостей, зобразимо наведені у табл. 2.2 дані графічно. Застосовуючи простий двомірний графік, довільно розмістимо дані з виробництва споживчих благ по горизонтальній осі, а інвестиційних ресурсів по вертикальній, як це показано на рис. 2.1. Точки А, В, С, D, Е, F відповідають різним комбінаціям кількості споживчих благ та інвестиційних ресурсів.

Рис. 2.1. Графічне зображення альтернативних можливостей  виробництва  

 За допомогою  нанесених точок ми виводимо  суцільну криву — межу виробничих  можливостей (МВМ), яка показана на рис. 2.2.

Рис. 2.2. Графік межі виробничих можливостей   

 Кожна точка на кривій виробничих можливостей рис. 2.2 являє собою якийсь максимальний обсяг виробництва двох типів продуктів. Таким чином, ця крива фактично показує деяку межу. Щоб здійснити різні комбінації виробництва інвестиційних ресурсів і споживчих благ, що показані на кривій, суспільство має забезпечити повну зайнятість виробничих ресурсів і повний обсяг виробництва. Усі комбінації інвестиційних ресурсів і споживчих благ на кривій показують максимальні їх кількості, які можуть бути одержані лише в результаті найбільш ефективного використання всіх наявних ресурсів. Точки, що знаходяться за межами кривої, як, наприклад, точка W, недосяжні за даної кількості ресурсів і за даної технології виробництва. 
   З іншого боку, будь-яка точка всередині області, обмеженої кривою МВМ, наприклад точка U, указує, що якісь ресурси не використовуються або використовуються не кращим чином. 
   Графік межі виробничих можливостей ілюструє той факт, що національна економіка, повністю використовуючи наявний потенціал, у короткостроковому періоді не може збільшити виробництво будь-якого блага, не зменшивши виробництво іншого блага. 
   Отже, функціонування національної економіки на межі виробничих можливостей (точки А, В, С, D, Е, F) свідчать про її ефективність. Таким чином, межа виробничих можливостей показує максимальну кількість продукції, що її може виробити економіка за даного рівня технологічного розвитку і наявних факторів виробництва. 
   Розглянувши графік межі виробничих можливостей, виникає питання про оптимальну структуру продукції. Даний графік відповіді на це питання не дає. Одне зрозуміло, що варіанти А і F не можуть бути використані для виробництва даних типів продукції, оскільки мета суспільства полягає в тому, щоб одночасно вироблялись і предмети споживання, без яких суспільство не може існувати, і засоби виробництва, без яких неможливий сам процес виробництва цих продуктів. Оптимальну структуру випуску продукції вирішують такі фактори, як гранична корисність цих продуктів, витрати виробництва, попит і пропонування, ціна. 
   Вмінені витрати. Другий висновок, який можна зробити, аналізуючи дані табл. 2.2 та графіка на рис. 2.2, полягає в тому, що існують так звані вмінені витрати виробництва. Так, виробляючи 5 млрд одиниць споживчих благ, ми відмовляємось повністю від виробництва інвестиційних ресурсів, і навпаки, відмовившись від виробництва споживчих благ, можна виготовити 15 млн одиниць інвестиційних ресурсів. Вмінені витрати характеризують трансформацію одного продукту в інший. Кількість інших продуктів, від якої слід відмовитись, щоб одержати певну кількість якогось іншого продукту, називається вміненими витратами цього продукту. У нашому прикладі 1 млрд одиниць споживчих благ, від яких треба відмовитись, щоб одержати 5 млн одиниць інвестиційних ресурсів, є їх вміненими витратами. 
   З даних таблиці і графіка можна зробити і третій висновок про те, що діє закон зростаючих вмінених витрат. Так, пересуваючись у таблиці від альтернативи А до В, ми бачимо, що виробництво 1 млрд одиниць споживчих благ потребує відмовитись лише від виробництва 1 млн одиниць інвестиційних ресурсів. Однак у міру руху від альтернативи В до С, від С до D і т. д. відкривається важливий економічний принцип. У процесі руху від альтернативи А до альтернативи F кількість інвестиційних ресурсів, від яких суспільство змушене відмовитися, щоб одержати нову кількість споживчих благ, зростає. Це вказує на те, що альтернативні комбінації за даних ресурсів пов’язані з дією закону зростання вмінених витрат. Це такий закон, з яким суспільство повинно рахуватися, організуючи випуск потрібної продукції. 
   Табл. 2.2 і графік на рис. 2.2 продемонстрували масштаби виробництва інвестиційних ресурсів і споживчих благ за повного використання наявного виробничого потенціалу суспільства. 
   Проте на практиці між виробничим потенціалом суспільства і рівнем його фактичного використання є різниця, яка полягає в тому, що люди з тих чи інших причин не повністю використовують наявні виробничі ресурси, наприклад, через низьку дисципліну праці, недосконале економічне законодавство, розбалансованість виробничих ресурсів і т. п.

7.1. Виробничі  функції

Поняття виробничої функції (ВФ) виникло з огляду на потребу відбити залежність між обсягом продукції, що виробляється, і компонентами витрат ресурсів (праці та капіталу). Американський економіст П. Дуглас помітив, що співвідношення доходів від праці та капіталу в національному доході США майже не змінюється з часом. Цей висновок підтвердили подальші емпіричні дослідження для різних країн світу.

Описуючи виробничу  підсистему економіки за допомогою ВФ, цю підсистему розглядають як «чорну скриньку», на вхід якої подаються ресурси X1, X2, …, Xn, а на виході отримуються річні обсяги різноманітної готової продукції Y1, Y2, ..., Yk. Як фактори виробництва на макрорівні здебільшого розглядають виробничі фонди K (капітал) та працю L, а як результати виробництва — валовий випуск продукції (ВВП або НД) Y (рис. 7.1).

Рис. 7.1. Виробнича  функція

Отже, економіку  моделюють нелінійною ВФ

Y = F(K, L).

Розглянемо найпоширеніші  класи ВФ, що застосовуються для  моделювання економіки.

ВФ називається  неокласичною, якщо вона є гладкою та задовольняє такі умови:

F(0, L) = F(K, 0) = 0 — за відсутності одного з факторів виробництво неможливе;

 — зі зростанням витрат ресурсів виробництво  зростає;

 — зі зростанням витрат ресурсів швидкість  зростання виробництва спадає;

за необмеженого зростання одного з факторів випуск продукції зростає також необмежено.

Мультиплікативна  ВФ має такий вигляд (для двох факторів):

де a1, a2 — коефіцієнти еластичності.

Частинним випадком такої ВФ є функція Коба—Дугласа, для якої виконується умова a1 + a2 = 1. Беручи до уваги технологічний прогрес, до моделі часто включають множник exp(lt). Однією з переваг зазначеної моделі є те, що вона стає лінійною після  
логарифмування:

,

де індекс t = 1, …, T показує момент часу (або номер спостереження) за факторами виробництва та випуском. Тоді невідомі параметри можна знайти методом найменших квадратів (МНК) за допомогою стандартних пакетів прикладних програм (наприклад, MS Excel, Eviews, SAS тощо).

Можна легко  переконатись, що мультиплікативні ВФ задовольняють перші дві умови для неокласичних функцій. Справді,  
знайдемо перші частинні похідні:

оскільки a1 > 0, a2 > 0.

Частинні похідні  випуску за факторами — так звані граничні продукти, або граничні ефективності, факторів — відповідають приросту випуску на одиницю приросту фактора. Неважко переконатись, що мультиплікативна ВФ задовольняє також умови 3 і 4 для неокласичних ВФ.

Подамо економічну інтерпретацію параметрів a1 > 0, a2 > 0. Для цього введемо поняття еластичностей як логарифмічних похідних факторів за випуском:

.

Оскільки в  розглядуваному випадку  , то

.

Отже, коефіцієнти  еластичності показують, на скільки  відсотків зросте випуск, якщо фактор зросте на 1 %. При a1 > a2 спостерігається інтенсивне зростання, у протилежному випадку — екстенсивне виробництво.

Ізоквантою називають  геометричне місце точок на площині K, L, що відповідає одному й тому самому рівню випуску продукції, тобто F(K, L) = Y0 = const. Звідси випливає, що на  
ізокванті

.

Граничною нормою заміни праці фондами та фондів працею називаються відповідно такі співвідношення:

, .

Для мультиплікативної  ВФ норма заміни праці фондами  прямо пропорційна до фондоозброєності:

Ізоклінами називають  лінії найбільшого зростання  ВФ. Ізокліни ортогональні до ліній  нульового зростання — ізоквант. Оскільки напрям найбільшого зростання задається градієнтом , то рівняння ізоклінали подається у вигляді:

Схематичне зображення ізоквант та ізоклін наведено на  
рис. 7.2.

Виробнича функція  називається однорідною ступеня g, якщо  
F(lK, lL) = lgF(K, L). Отже, мультиплікативна ВФ буде однорідною ступеня a1 + a2.