3.Роль держави  в регулюванні  дефіциту

3.1.Джерела  фінансування державного дефіциту

 

      Проблема  бюджетного дефіциту є однією з найбільш гострих і спірних у даний час. При її обговоренні часто посилаються на досвід різних країн, економіка яких нормально функціонує і при 5-ти і 10-ти відсотком рівнях бюджетного дефіциту стосовно ВВП. При цьому, однак, не беруть до уваги таку важливу обставину, як джерела фінансування бюджетного дефіциту в цих країнах, хоча саме вибір джерел фінансування бюджетного дефіциту, а не його розмір сам по собі має принципове значення для функціонування національної економіки.

      Бюджетний дефіцит може фінансуватися за рахунок трьох основних джерел: внутрішніх і  зовнішніх позик, грошової емісії. У випадку фінансування державних витрат за рахунок запозичення в приватному секторі кількість товарів і послуг у народному господарстві залишається незмінним і наслідки такої заборгованості залежать від економічної кон'юнктури і стану ринків праці і капіталу. При наявності в країні вільних коштів і недостатнього попиту на капітал з боку приватного сектора збільшення державних витрат, які фінансуються за рахунок внутрішніх позик, стають фактором, який сприяє економічному розвитку. Якби український уряд мав можливість поширити серед населення і підприємств державні облігації в розмірах, достатніх для покриття бюджетного дефіциту, то це означало б, що збільшення державних витрат відбулося за рахунок скорочення особистого споживання. Такий перерозподіл напрямків використання валового продукту не становив би небезпеки  для економічного становища країни. Результати емпіричних досліджень показують низьку еластичність заощаджень по процентних ставках, а, отже, малоймовірність істотного збільшення добровільних заощаджень населення при бюджетному дефіциті.

      Фінансування  бюджетного дефіциту за рахунок зовнішніх  позик означає появу можливості здійснення додаткових державних витрат без обмеження поточного споживання і реальної інвестиційної діяльності приватного сектора. Однак при цьому повернення боргу і його обслуговування будуть відбуватися  за рахунок майбутнього виробництва, а це зажадає в майбутньому відповідного збільшення обсягу імпортованих товарів і послуг. Необхідно також мати на увазі, що при кредитному фінансуванні державних витрат відбувається перерозподіл у часі зв'язаного з цими витратами фінансового тягаря, а, отже, залучення майбутніх поколінь до обслуговування державної заборгованості. Це навантаження можна перекладати лише в тому випадку, коли мова йде про витрати, ефект від який наступить через певний час. До таких витрат можуть бути віднесені, насамперед, безпосередньо рентабельні інвестиції, а також інвестиції в галузі інфраструктури, що завдяки своїй народногосподарській продуктивності дозволяють одержувати в майбутньому більш високі доходи.

      Проблема  державної заборгованості має ще і політичні аспекти, зв'язані з боротьбою між законодавчою і виконавчою  владою чи прагненням парламенту відсунути політичні витрати і наслідки прийнятих рішень до наступного законодавчого періоду. Так, фінансування додаткових державних витрат за допомогою позик у порівнянні з підвищенням  податків чи скороченням витрат викликає менше політичних витрат і невдоволення виборців. Адже в такому випадку немає необхідності в одержанні додаткових бюджетних доходів, отже, і в збільшенні оподатковування, немає ризику конфлікту з якими-небудь  групами чи  прошарками населення, чиї інтереси будуть зачеплені, що можливо при скороченні витрат.

      Як  відомо, економічне становище України  таке, що збільшення бюджетного дефіциту фактично означає (включаючи одержання кредитів Національного банку) емісійне його фінансування і, отже, ріст інфляції. Оцінки темпів інфляції можуть бути отримані виходячи з їхніх двох математичних співвідношень, одне з яких описує зміну розмірів державного боргу і платежів по його обслуговуванню (1), а інше - зміну обсягу грошової маси в залежності від темпів росту ВВП і темпів інфляції (2):

      DД=Д(r-g)+p-DH            (1)

      DH=(p+g)/v,               (2)

      де  Д- величина державного боргу до початку  розглянутого періоду стосовно ВВП; r-процентна ставка в реальному  вираженні; g-темп росту ВВП у реальному  вираженні; p-базовий дефіцит бюджету (без обліку процентних платежів) стосовно ВВП; DH- зміна обсягу грошової маси у відсотках до ВВП; p-темп інфляції; v-швидкість звертання грошової маси.

      Виходячи  з того, що після досягнення верхньої межі державної заборгованості (Дmax), її приріст дорівнює нулю (DД=0), а бюджетний дефіцит може фінансуватися тільки за рахунок грошової емісії, перетворимо співвідношення (1):

      Про=Дmax(r-g)+p- DH,        (3)

      тобто

      DH=Дmax(r-g)+p.     (4)

      Підставивши в ліву частину рівняння (4) вираження  для DH з рівняння (2), одержуємо:

      (p+g)/v=Дmax(r-g)+p,

      отже,

      p+g=v[Дmax(r-g)+p],

      переносимо g у праву частину й одержуємо:

      p=v[Дmax(r-g)+p]-g.   (5)

      Таким  чином, на основі рівняння (5) можуть виконуватися різноманітні розрахунки темпів інфляції (p), обумовлених емісійним фінансуванням бюджетного дефіциту, при різних прогнозних значеннях вхідних у рівняння параметрів. Найбільше значення розрахунок даного показника має в довгостроковому аспекті з погляду підтримки базового рівня бюджетного дефіциту і державної заборгованості, а також наслідків збільшення державного боргу.

3.2.Бюджетний  дефіцит як інфляційний фактор

 

      У сформованих економічних умовах бюджетний дефіцит є найважливішим інфляційним фактором, а тому проведення твердої бюджетної політики повинне стати одним з основних інструментів стабілізації економіки України. Однак дотепер ніяких кроків у цьому напрямку не зроблено.

      Існуюча система бюджетного планування не змушує одержувачів коштів організовувати свою діяльність у межах заданих обмежень, шукати шляхи найбільш ефективного використання виділюваних асигнувань, уникати втрат. Однак у перехідних умовах новий ріст бюджетних витрат неприпустимий. Мова може йти або про їхнє скорочення шляхом передачі ряду державних функцій приватному сектору (витрати на народне господарство), чи зменшенні в результаті переходу до часткової оплати наданих послуг (витрати на освіту), або про закріплення рівня витрат у розрахунку на одиницю ВВП, якщо вони не можуть бути скорочені (витрати на охорону здоров'я, управління).

      До  числа невирішених дотепер проблем  відносяться проблеми формування стійкої дохідної бази бюджету. Якщо 1999 року доходи бюджетів усіх рівнів (включаючи прямі надходження в колишній союзний бюджет) складали 34.9% ВВП (без коштів бюджету державного соціального страхування), у тому числі в бюджет України - 26.1%, то в 2000 році доходи бюджету України знизилися до 25.5% ВВП, хоча за планом повинні були скласти 43.1%. Збільшення податкових ставок і видів платежів у бюджет не привело, як очікувалося, у 2000 році до збільшення податкових надходжень (у розрахунку на одиницю ВВП). Суб'єкти оподатковування відреагували на жорсткість умов оподатковування переходом до бартерних операцій, відхиленням від податків, залишенням отриманих доходів за межами України. Менше, ніж передбачалося, було отримано податку на додаткову вартість - на 11.7%, податку на прибуток підприємств - на 3.9%, доходів від зовнішньоекономічної діяльності - на 1.2% ВВП.

      Усе це говорить про серйозні недоліки діючої податкової системи, про її негативний вплив на величину податкових надходжень. Існуюча система оподатковування, створюючи надмірне податкове навантаження на підприємства, особливо на ті, котрі не є монополістами і, отже, не можуть перекласти свої додаткові платежі в бюджет на споживачів, буде і надалі приводити до зниження доходів бюджету або в результаті скорочення обсягів виробництва, або в результаті відхилення підприємств від сплати податків.

      У 2000 році одним з найважливіших  джерел бюджетних доходів повинні були стати доходи від зовнішньоекономічної діяльності - 12.4% загальної суми доходів бюджету, чи 6.35% ВВП. Реальність одержання таких доходів викликала серйозні сумніви. У період з 1997 року максимальний доход від зовнішньоекономічної діяльності був отриманий у 2000 році, коли він склав 1.42% ВВП. У 1999 році при запланованому рівні в 1.39% цей доход фактично дорівнював 0.15% ВВП. Заплановані на 2000 рік доходи від зовнішньоекономічної діяльності в розрахунку на одиницю ВВП перевищують суму податку на доходи підприємств, що фактично надійшла в бюджет у 1999 р. Таким чином, 1/8 частини бюджетних доходів України в результаті її зовнішньоекономічної діяльності можна розглядати лише як побажання на майбутнє.

      Процес  мобілізації доходів у бюджет істотно утрудняється в зв'язку з  наявністю значних податкових пільг. У сучасних умовах для захисту дохідної бази бюджету і створення справедливих ринкових умов необхідно відмовитися від податкових пільг. У разі потреби більш доцільно є надання безпосередніх виплат з бюджету чи виробникам споживачам, що дозволить контролювати ефективність і розмір наданих у такий спосіб субсидій. 

 

Висновок

 

      Аналізуючи  бюджетний процес в Україні (підготовка проекту бюджету, розгляд і ухвалення йог Верховною Радою, виконання бюджету) упродовж 1991-1999 років можна побачити ось що:

• терміни подання  проекту бюджету до Верховної  Ради, навіть у разі формально своєчасного першого подання, розтягувалися в часі поза межі дозволеного, а відповідно мінялися і дати прийняття Закону про держбюджет;

• інколи  майже відразу після введення в дію Закону про державний  бюджет (інколи трохи пізніше) встановлені  нормативні показники переглядалися, тобто відбувалася процедура секвестру;

• є значні розходження між значеннями показників бюджету, які обгрунтовуються Кабінетом Міністрів у проекті, і тими, що приймаються Верховною Радою як норма закону:

• макроекономічні показники, які є підгрунтям бюджетних розрахунків (ВВП, рівень інфляції, валютний курс тощо), демонструють дуже великий розрив між прогнозними значеннями і фактичними – 1996 року відхилення щодо ВВП становили від 22 до 1000%, а з 1996 року коливання були в межах від 3 до 18%;

• жодного року, жодні розділ і стаття не були виконані у відповідності до запланованих показників.

      В умовах ринкової економіки дефіцит  може бути корисним у випадку, коли при спаді виробництва держава  витрачає більше грошей, ніж одержує: він забезпечує збільшення попиту, в тому числі купівельної спроможності населення. Споживачі починають більше купувати, підприємці – більше продавати. Внаслідок цього зростають обсяги виробництва і скорочується безробіття.

      Проте в період піднесення економіки держава не може дозволити собі дефіцит бюджету, оскільки він стимулюватиме інфляцію. Отже, бюджет, в якому збалансовані доходи та видатки, потрібний не щорічно, а для певного періоду. В окремі роки з метою стимулювання ділової активності держава може допускати дефіцит бюджету.

      Наведені  міркування не стосуються сучасної економіки  України, оскільки вона тільки трансформується  в ринкову. Збільшення державних  витрат в нашій країні спрямовано на попередження масових банкрутств державних підприємств, які становлять значну частку в економіці, і масового зубожіння населення. Водночас дефіцит в Україні обмежує стримування інфляції, стабілізацію грошово-кредитної системи.

        При розробці стратегії боротьби  з бюджетним дефіцитом необхідно  керуватися наступним:

• бюджетний дефіцит – зло, але ще більшим злом для економіки і фінансів країни є мниме його усунення шляхом чисто математичних операцій, тому що в цьому випадку замість “лікування” економіки її хвороба переходить у приховані форми, боротися з якими набагато важче.  Так, наприклад, “нинішній бездефіцитний бюджет України зводиться на так називаній касовій основі. Це значить, що якщо бюджетом передбачено одержати 33,433 млн. грн. доходів, то і витрати будуть відбуватися винятково в межах засобів, що надійшли.  Проте це абсолютно не виходить, що бездефіцитність касова перетворюється в бездефіцитність реальну, коли усі видатки відповідають реальному споживанню бюджетних секторів”;

• баланс  бюджету і навіть перевищення  бюджетних прибутків над видатками не варто розглядати в якості невід'ємною рисою здорової, що динамічно розвивається економіки.  Світовий досвід показує, що на окремих етапах розвитку суспільства, в умовах, специфічних для кожної країни, цілком допустимим є бюджетний дефіцит;

•  для  покриття бюджетного дефіциту  можуть використовуватися різноманітні форми державного кредиту.  Робота друкарського верстата, що призводить до емісії, повинна розцінюватися як міра, що грубо порушує закони грошового обігу, а тому неприпустима.  Дефіцит може покриватися тільки на позиковій основі шляхом розміщення на фінансовому ринку державних цінних паперів;