Психолого-педагогічні засади формування моральної культури в учнів молодшого шкільного віку

Міністерство  освіти і науки, МОЛОДІ ТА СПОРТУ України

ДВНЗ  “Київський національний економічний  університет 

імені Вадима Гетьмана”

 

 

Кафедра фінансів

 

 

 

самостійна РОБОТА

з дисципліни “ФІНАНСИ”

 

Тема: « Стратегічні і тактичні завдання фінансової політики України »

 

 

 

ВИКОНАВ: студент_____________________________              (прізвище, ім’я, по батькові) група __________ особистий підпис студента_____________ дата ___________

 

 

 

 

 

 

КИЇВ – КНЕУ – 2012

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………………….3 
1. Державна фінансова політика. Суть стратегії і тактики фінансової політики держави. …………………………………………………………………………………...4 
2. Державна фінансова політика в Україні. ЇЇ Стратегічні і тактичні завдання. ……10 
3. Шляхи та напрямки удосконалення фінансової політики України. ………………14 
Висновки………………………………………………………………………………….21 
Список використаних джерел…………………………………………………………...23

 

Вступ

Актуальність. Громадянське суспільство не може успішно функціонувати та розвиватись без держави. Держава, в свою чергу, як організація публічної влади, неминучою умовою реалізації притаманних їй завдань і функцій передбачає наявність державних фінансів. Державні фінанси – це цілісна система суспільних відносин, пов’язаних з формуванням, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів з метою виконання завдань і функцій держави. Можлива практично безмежна чисельність варіантів організації фінансових відносин і фінансової діяльності, з яких необхідно вибрати саме той, що найбільше підходить даній країні у даний час. Вибір цих варіантів і становить основу фінансової політики, яку здійснює держава. 
Мета. Аналіз стратегічних і тактичних завдань державної фінансової політики України. 
Об’єкт і предмет. Державна фінансова політика, регулювання державою фінансових відносин, формування і вирішення державою короткострокових і довгострокових завдань фінансової політики. 
Склад роботи. Сутність фінансової політики держави виявляється у поєднанні

конкретних  цілей та відповідних засобів, за допомогою яких вирішуються

поставлені  завдання. Залежно від тривалості періоду і характеру вирішуваних завдань, фінансова політика поділяється на фінансову стратегію і фінансову тактику. Саме про це йтиме мова у роботі. Фінансова стратегія і фінансова тактика тісно взаємозв’язані. Стратегія визначає суть і напрями тактики. Своєю чергою, тактичні можливості обмежують вибір стратегії, адже безглуздо визначати стратегічні цілі і завдання, для вирішення яких недостатньо належних тактичних засобів. Водночас, слід зазначити те, що тільки фінансова політика, яка ґрунтується на поєднанні і взаємоузгодженості стратегії і тактики, їх єдності і підпорядкованості, може бути успішною. Фінансова політика, яка не має стратегічних орієнтирів, а полягає лише у вирішенні тактичних завдань, має обмежений характер і, зазвичай, малоефективна.

 

1. Державна фінансова політика. Суть стратегії і тактики фінансової політики держави.

 

Зміст фінансової політики багатогранний і може бути представлений як єдність трьох складових частин:

– вироблення науково  обґрунтованих концепцій розвитку фінансів;

– визначення основних напрямків використання фінансів на перспективу і поточний період;

– здійснення практичних дій, направлених на досягнення поставленої  мети.

Пріоритетне значення має розробка і реалізація фінансової політики держави.

Державна  фінансова політика — це сукупність заходів держави з організації та використання фінансів для забезпечення економічного й соціального розвитку країни [11].

Фінансова політика є складовим елементом економічної  політики держави, в якій визначаються:

– основні напрями  розвитку народного господарства країни;

– загальний  обсяг фінансових ресурсів держави;

– джерела утворення  фінансових ресурсів і напрямки їх використання;

– створення  ефективної системи управління фінансами;

– опрацювання досконалого механізму регулювання та стимулювання економічно-соціальних процесів у державі за допомогою фінансових інструментів.

Головна мета фінансової політики держави полягає у підвищенні рівня суспільного добробуту шляхом оптимального розподілу ВВП між галузями національної економіки, соціальними групами населення та окремими територіями. 
Сутність фінансової політики держави виявляється у поєднанні конкретних цілей та відповідних засобів, за допомогою яких вирішуються поставлені завдання. Цілі фінансової політики зумовлені потребами економічного розвитку і досягненням високого рівня індивідуального й суспільного добробуту. Основний вектор фінансової політики — забезпечення економічного зростання в країні через механізми фінансового впливу на попит і пропозицію, споживання, заощадження та інвестиції. Фінансова політика неодмінно має конкретне спрямування, а її реалізація завжди пов’язана зі знаходженням компромісу, між певними потребами і реальними можливостями [4].

Значення  фінансової політики виявляється в тому, що правильно обрана фінансова політика:

– стимулює зростання  виробництва, раціональне розміщення продуктивних сил по території країни;

– підвищує зацікавленість регіонів в розвитку господарства, використанні місцевих ресурсів;

– сприяє зміцненню і розвитку економічних зв’язків зі всіма країнами світу;

– призводить до підвищення матеріального і культурного  рівня населення.

Для держав із ринковою економікою діють загальні принципи фінансової політики, на основі яких вона ґрунтується. До них належать:

1. Постійне сприяння  розвитку виробництва, підтримання  підприємницької активності й  підвищення рівня зайнятості  населення. Цього можна досягти  за рахунок залучення вітчизняних  та іноземних інвестицій в економіку, надання пільгового оподаткування підприємствам, удосконаленням податкової політики держави.

2. Мобілізація  й використання фінансових ресурсів  на забезпечення соціальних гарантій населення, розмір яких визначає розміри перерозподілу валового внутрішнього продукту через державний бюджет.

3. Вплив за допомогою фінансового механізму на раціональне використання природних ресурсів і заборону технологій, що загрожують здоров’ю людини. За допомогою таких фінансових інструментів, як податки, штрафні санкції, дотації держава вимагає від виробничих структур відшкодування витрат на відновлення природного середовища [11].

Залежно від  тривалості періоду і характеру вирішуваних завдань, фінансова політика поділяється на фінансову стратегію і фінансову тактику.

Фінансова стратегія — довготривалий курс фінансової політики, що розрахований на перспективу і передбачає рішення великомасштабних завдань, визначених економічною і соціальною стратегією, і стосується важливих великих змін фінансового механізму, пропорцій розподілу фінансових ресурсів. Спрямованість фінансовій стратегії визначається конкретними завданнями розвитку суспільства на певному історичному етапі розвитку. В умовах економічної кризи головним завданням є фінансове забезпечення макроекономічної стабілізації, в умовах економічного розвитку — досягнення оптимальних темпів зростання ВВП. Водночас, за будь-яких умов основою фінансової стратегії є надійне забезпечення потреб економіки фінансовими ресурсами і створення достатніх стимулів для ефективної діяльності суб’єктів господарювання. Фінансова стратегія зорієнтована на певну модель фінансових відносин у суспільстві [3].

Фінансова тактика спрямована на вирішення завдань конкретного етапу розвитку суспільства шляхом зміни способів організації фінансових відносин, перегрупування фінансових ресурсів. Фінансова тактика передбачає вирішення завдань поточного періоду (в межах року і менше), відрізняється гнучкістю, рухливістю. Типовий приклад вирішення тактичних завдань — бюджет країни, що приймається на черговий рік [3].

Фінансова тактика  здійснюється через переорієнтацію фінансових ресурсів і змін в організації фінансової діяльності. Фінансова тактика мобільніша, оскільки полягає в своєчасному реагуванні на економічні проблеми і диспропорції, її головне завдання — досягнення стратегічних цілей розвитку.

Фінансова стратегія і фінансова тактика тісно взаємозв’язані. Стратегія визначає суть і напрями тактики. Своєю чергою, тактичні можливості обмежують вибір стратегії, адже безглуздо визначати стратегічні цілі і завдання, для вирішення яких недостатньо належних тактичних засобів. Водночас, слід зазначити те, що тільки фінансова політика, яка ґрунтується на поєднанні і взаємоузгодженості стратегії і тактики, їх єдності і підпорядкованості, може бути успішною. Фінансова політика, яка не має стратегічних орієнтирів, а полягає лише у вирішенні тактичних завдань, має обмежений характер і, зазвичай, малоефективна [11].

Фінансова політика реалізується за двома напрямками: регламентація фінансових відносин у суспільстві і здійснення поточної фінансової діяльності. Регламентація фінансових відносин характеризує стратегію фінансової політики, а поточна фінансова діяльність — її тактику. Базовим елементом є регламентація фінансових відносин, яка може здійснюватися державою в законодавчій і адміністративній формах. Законодавча регламентація полягає в ухваленні відповідних законодавчих актів, які встановлюють суб’єктів фінансових відносин, їх права і зобов’язання, порядок і методи здійснення фінансової діяльності, і тому подібне. Адміністративна регламентація передбачає надання прав регуляції фінансових відносин органам державного управління. Головною формою вироблення фінансової політики є законодавча регламентація фінансових відносин, оскільки воно ставить фінансову діяльність на стабільну правову основу, яка робить стійкою і фінансову політику.

Залежно від  міри законодавчої або адміністративної регламентації фінансових відносин, яка характеризується тією частиною доходу, який розподіляється і споживається відповідно до чинного законодавства або адміністративних рішень, розрізняють три типи фінансової політики:

- -політика жорсткої регламентації;

- -політика помірної регламентації;

- -політика мінімальних обмежень.

Жорстка регламентація полягає в тому, що переважна частина фінансових відносин регулюється державою. Права підприємств і громадян у здійсненні фінансових операцій визначаються не стільки їх інтересами, скільки правилами, встановленими законами або адміністративними рішеннями. Така політика проводиться в умовах або адміністративної економіки і відповіднї їй фінансовій моделі, або в умовах обмеженості фінансових ресурсів. Подібна фінансова політика малоефективна, оскільки знижує стимули до продуктивної діяльності, адже фінансовим продуктом діяльності — доходом — більше розпоряджається держава, ніж його власники — юридичні і фізичні особи. Така політика, зазвичай, передбачає достатньо високий рівень бюджетної централізації ВВП. Помірна регламентація здійснюється в законодавчій формі і охоплює обмежену частину фінансових відносин — взаємини з державою, окремі елементи взаємин на кредитному, фондовому, валютному і страховому ринках. Помірна регламентація повинна зрівноважити інтереси держави і суспільства в цілому і інтереси окремих юридичних і фізичних осіб. Вона забезпечує юридичним і фізичним особам достатні стимули для продуктивної діяльності і в той же час дає можливість державі впливати на соціально-економічний розвиток суспільства. Політика мінімальних обмежень спрямована на формування максимальної зацікавленості суб’єктів підприємницької діяльності і громадян в ефективному господарюванні. В такому випадку переважно регламентуються тільки взаємини з державою, які до того ж зводяться до мінімуму. Переважна частина фінансових відносин за таких умов регламентується на договірних принципах між окремими суб’єктами. Поточна фінансова діяльність держави відображає тактику реалізації фінансової політики. Її основним знаряддям є бюджет. Його структуризація за джерелами формування доходів і напрямками фінансування витрат, за рівнями адміністративно-територіального поділу характеризує ту або іншу фінансову політику. Залежно від завдань, на рішення яких спрямована фінансова політика, вона поділяється на такі види:

--політика стабілізації;

--політика економічного зростання;

--політика обмеження ділової активності.

Політика  стабілізації направлена на підтримку макроекономічної рівноваги на основі постійних обсягів виробництва при стабільності цін. Її реалізація ґрунтується на забезпеченні стабільних об’ємів фінансових ресурсів при постійних пропорціях розподілу і перерозподілу отриманих доходів. Існують два різновиди цієї політики, які достатньо істотно відрізняються один від одного. Перший — це політика стабілізації після економічного спаду, яка має стимулюючий характер. Другий — політика стабілізації в період економічного піднесення, яка має обмежувальний напрямок.

Політика  економічного зростання направлена на досягнення необхідного для країни рівня щорічного збільшення об’ємів ВВП з урахуванням її потенціалу. Вона націлена на розширення обсягу фінансових ресурсів і забезпечення їх доступності як за цінами, так і за умовами залучення. Реалізація фінансової політики економічного зростання може здійснюватися у три основні способи — через зростання державних витрат, зниження рівня оподаткування і проведення політики «дешевих грошей».

Політика  обмеження ділової активності використовується для регуляції економічного циклу з метою запобігання кризі перевиробництва або недопущення виснаження економіки в результаті надмірних темпів економічного зростання. Вона здійснюється в такі самі способи, як і при політиці економічного зростання, тільки у зворотному напрямку — скорочення державних витрат, підвищення рівня оподаткування, встановлення високих процентних ставок за кредитами.

За характером реалізації фінансова політика поділяється на дискреційну і недискреційну.

Дискреційна політика передбачає здійснення державою певних заходів, направлених на реалізацію фінансової стратегії і тактики. Конкретні заходи, стимулюючі або стримуючі, застосовуються відповідно до ситуації, яка складається на певний час в економіці і фінансах.

Недискреційна політика полягає у використанні певних фінансових інструментів — «вмонтованих стабілізаторів», які автоматично регулюють ситуацію в економіці. Функції «вмонтованих стабілізаторів» виконують, насамперед, податки, а також соціальні державні виплати, різні субсидії. Водночас, повної збалансованості за допомогою вмонтованих стабілізаторів досягти важко. Тому у фінансовій практиці використовуються одночасно і «вмонтовані стабілізатори», і засоби дискреційної політики [11].

 

2. Державна фінансова політика в Україні. ЇЇ Стратегічні і тактичні завдання.