Фінансова стабілізація: суть, проблеми, заходи

Сьогодні видаються очевидними два висновки. По-перше, грошову реформу слід було б провести раніше – у 1995 році. Це не вдалося зробити через збіг різних, у тому числі і політичних обставин. По-друге, проміжок часу між введенням гривні та реформою бюджетної політики виявився неприйнятно тривалим, що, в кінцевому рахунку, призвело до втрати гривнею ознак стабільності та її серйозної девальвації у 1998 та 1999 рр.

Ідея утримати якийсь час національну валюту у режимі первинної стабільності і за відносно короткий час підтягнути фіскальну політику, розвинути податкову, комунальну, адміністративну, пенсійну та інші структурні реформи, щоб закласти підвалини переходу від короткотермінової до довготермінової стабільності гривні, мала реальний шанс на втілення. З політичних причин цього не вдалося зробити. Змагання гілок влади у довиборній та на виборній стадіях політичного процесу, затягування з післявиборним становленням ефективної взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади ускладнило корекцію. Виявилося нове відставання у структурних реформах. Тому у повній мірі вікно, відкрите первісною фінансовою стабілізацією для прискорення структурних реформ, використати не вдалося.

У 1998 році спостерігався найбільш помітний рух у напрямі подолання гострої фіскальної незбалансованості, яка викликала необхідність фінансувати дефіцит бюджету через монетизацію. Настрої на рішуче скорочення дефіциту бюджету в цілому і, передусім, бюджетних зобов’язань виникли після розвіяння наприкінці 1997 - у першій половині 1998 рр. ілюзій щодо можливості фінансувати бюджетний дефіцит за рахунок запозичень без інфляційного ефекту. Саме тоді видатки бюджету були секвестровані, і бюджет виконувався у касовому варіанті. Дефіцит консолідованого бюджету був скорочений утричі в порівнянні з 1997 роком - з 6,6 % до 2,2 %, а у 1999 році - до 1,53 %. Проте прихований дефіцит був значно більшим, якщо взяти до уваги зростання бюджетної заборгованості. У 1997 році вперше відмовилися від такого джерела фінансування дефіциту Бюджету, як кредити Національного банку, і 79,8 % до дефіциту склали кошти, залучені від державних позик, а 24,2 % - зовнішніх джерел (104,0 % залучено коштів до дефіциту). У 1998 році – відповідно 59,7 % та 40,3 %, а у 1999 році - відповідно 104,2 %, а також - 4,2 % (погашення зобов’язань).

Проте фінансова дестабілізація сталася. У 1997 році відбувся короткотерміновий приток, а у 1998 році - втеча капіталу з фінансового ринку. Це вплинуло на валютні резерви і спричинило до 80 % девальвації гривні. Хоча ситуацію досить швидко було нормалізовано, її негативні наслідки були б більшими без превентивних дій 1998 року по фіскальній консолідації, яка почалася з лютневого Указу Президента щодо жорстких заходів у сфері бюджетної дисципліни і наступного секвестру бюджету. Проте грошова дестабілізація виявилася достатньою, щоб зупинити відновлення економічного зростання, яке спостерігалося до вересня 1998 року (0,2 % зростання ВВП, 0,3 % - промисловості).

Такою була ціна короткострокових орієнтацій у бюджетній політиці 1997-1998 рр. У 1999 році відбулося подальше скорочення дефіциту бюджету - до 1,5 % ВВП. Проте наслідки 1998 року далися взнаки, і після лібералізації валютного ринку в першій половині року та відмови від валютного коридору наприкінці року гривня знецінилася ще на 50 %[13, c. 71-73].

Все ж, рішучі дії 1998 року, спрямовані на фіскальну консолідацію, виявилися правильними. Звичайно, вони не були повноцінною заміною всеосяжної податково-бюджетної реформи. Разом з тим, слід визнати, що: по-перше, відбулося помірковане, хоча і недостатнє скорочення податкового навантаження на економіку та вилучення фінансових ресурсів через бюджет. Так, податки по відношенню до консолідованого бюджету у 1997 році складали 21,3 %, у 2000 році - 18,2 % ВВП, за першу половину 2001 року - 18,8 % ВВП.

По-друге, ще в більшій мірі скоротилися видатки державного бюджету. Про це свідчить суттєве скорочення його дефіциту. Якщо у 1997 році дефіцит державного бюджету становив 6,8 % ВВП, то у 1999 році - 1,6 % ВВП. У 2000-2001 рр. бюджети формувалися бездефіцитні, а виконувалися з профіцитом.

Скорочення видатків та дефіциту бюджету, які активізувалися в останні 4 роки, відбувалися швидше, ніж реформування бюджетного сектора. Тому в ці роки спостерігалося збільшення прихованого дефіциту, про що свідчить наявність значної бюджетної заборгованості, помітне скорочення якої почалося лише з 2000 року. Це означає, що самою лише фіскальною консолідацією можна досягти відносно обмежених результатів, які відсувають нагальність, але також не усувають необхідність фіскальної реформи за всієї соціальної гостроти цього структурного заходу. Без нього короткостроковими залишаться й ефекти модернізації монетарної політики і банківської реформи в цілому.

У 2000 році нарешті закінчилася Велика українська депресія. Розпочавшись з незначної рецесії на початку 90-х років, вона набула форми глибокого та багаторічного спаду, який затягнувся на десять років. Розвиток депресивних процесів в українській економіці, які мали місце в минулому десятиріччі, не обмежувався простими спадами, а набув радикальної кризової форми. Стиснення виробництва оцінювалося 60-відсотковим скороченням виробництва ВВП, 50-відсотковим - промислової продукції. Те, що ми спостерігаємо в Україні сьогодні, є зростанням з ознаками буму. Разом з промисловістю, динаміка якої визначалася торік двозначною цифрою, в зону буму увійшла макроекономіка в цілому.

Такі ніким не очікувані макроекономічні тренди свідчать про те, що в процесі виснажливої депресії багаторічне стиснення виробництва ВВП було настільки потужним, що вивільнена “пружина” економічного піднесення розправляється швидше, ніж будь-хто прогнозував. Зазначимо, що потенціал такого прискореного зростання не вичерпаний, адже і сьогодні, після 2,5-річного підйому у промисловості, галузеве виробництво складає лише 65,6 % обсягу 1990 року. Темпи відновлювального процесу свідчать про те, що наші уяви про масштаби ерозії основного капіталу та якісний стан людського фактора виявилися надмірно песимістичними. Падіння виробництва було більшим, ніж зношення потужностей і деградація трудового потенціалу. Проте слід рахуватися з тим, що проблема пропозиції існує. Потужності мають модернізуватися. Інакше вони стануть гальмом у підтриманні багаторічної динаміки ВВП - доходів - валової доданої вартості, які розподіляються між факторами виробництва (праця, капітал) та державою, резидентами та нерезидентами[4, c. 12-14].

Зростаюча економіка зміцнює національну валюту. Хоча слід визнати, що одним з провідних чинників відхилення в минулому році темпів динаміки основних макроекономічних та галузевих показників в позитивну сторону від прогнозів стало те, що гривня виявилася міцнішою, ніж передбачалося, її номінальна ревальвація сягнула 2,5 %, а реальна - 8,11 % (у 2000 році, відповідно, номінальна девальвація - 4,18 % та реальна ревальвація - 17,18 %). Важливо і те, що прискорився грошовий потік в економіку. Монетизація зросла на 2,48 % і досягла 18,40 %. При цьому зберігається довіра до міцніючої гривні - швидкість обігу скоротилася на 0,96 % (в 1,8 раза динамічніше, ніж у 2000 році).

Це багато в чому пояснює той факт, що темпи зростання ВВП у 2,5 раза вищі від прогнозованих, експорту - майже у 2 рази. Водночас рівень інфляції вдвічі нижче прогнозованого. У 2001 році вона була у 4,2 раза нижчою, ніж у 2000 році. Вперше в Україні ми спостерігали ситуацію, коли зростання ВВП перевищувало інфляцію. Економічне зростання при низькій інфляції дозволяє не лише збільшувати його соціальну віддачу, але й здешевлювати кредити.

На 45,4 % зросли обсяги кредитування суб’єктів господарювання. Цьому сприяло й зниження ставки рефінансування до 12,5 % з 27 % на початку року. Середньозважена ставка рефінансування склала 19,5 %, тоді як кращий за всі роки незалежності показник до того складав 25,2 % у 1997 році. Низькоінфляційний розвиток дозволяв успішніше протидіяти надмірній реальній ревальвації гривні. За рік це дозволило знизити реальну ревальвацію до 8,11 % (у 2000 році - 17,2 %). На закиди експортерів щодо необхідності підтримки їхньої конкурентоспроможності штучним зниженням курсу гривні Центральний банк відповідає побажанням посилювати позиції на світових ринках - підняттям продуктивності праці. Тільки в цьому випадку поєднаються дві речі: країна не буде втрачати конкурентоспроможність на світових ринках, а інфляція не “з’їдатиме” зарплату. Щодо курсової підтримки експортерів, Центральний банк знижує реальну ревальвацію шляхом поєднання валютних інтервенцій на купівлю та активної антиінфляційної політики. Послаблення надмірної ревальваційної тенденції переважно за рахунок антиінфляційних заходів, пов’язаних зі стерилізацією надлишкової гривневої ліквідності, поєднується зі стимулюванням економічного росту[12, c. 104-107].

Розширюючи грошову пропозицію в масштабах, які не ставлять під загрозу досягнення антиінфляційної мети, Національний банк виходить з того, що зростання ВВП потребує більшої монетизації. Таке збільшення грошової пропозиції в цьому році здійснюється дещо своєрідно: здебільшого не через пряме рефінансування банків, а через закупки валютної виручки від експорту. Проблемою є певне прискорення інфляції, яке супроводжує процес зростання закупок валюти. Тому необхідні особливі зусилля щодо антиінфляційної “зачистки”, починаючи від норм резервування, процентної ставки, і закінчуючи збільшенням профіциту бюджету з метою дострокового погашення як зовнішнього, так і внутрішнього боргу. Це, звичайно, крайні заходи. Все ще існують резерви підвищення ефективності поточних “репо”- та “депо”-стерилізаційних заходів, хоча й обмежені. Низький рівень інфляції дозволяв проводити оголошену Президентом політику соціального зростання. Необхідно і надалі утримувати низький рівень інфляції, дотримуватися визначених параметрів грошової бази, зберігати позитивне торговельне і бюджетне сальдо, а також співпрацювати з міжнародними фінансовими організаціями. Не менш важливим, ніж скорочення інфляції, для процесу підвищення соціальної результативності економічного зростання є підтримка стабільного курсу національної валюти. Сьогодні ми маємо курс рівноваги, який сприяє експорту, інвестиційному імпорту, посиленню ролі внутрішніх факторів зростання. Його невелике коливання, яке склалося за 2 роки - від 4,2 % номінальної девальвації у 2000 році до 2,5 % номінальної ревальвації у минулому році - означає, що в цілому за цей період він залишається стабільним. До нього пристосувалися всі сегменти економіки, до нього адаптувалися бізнес, банки, населення[5, c. 38-39].

2. Сучасний стан фінансової стабілізації в Україні

Центральною проблемою теперішнього часу і майбутнього фінансової стабілізації в Україні залишається інфляція. Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції змушують уряди різних країн провести політику, направлену на зміцнення національної валюти. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика нараховує багатий асортимент самих різних грошово-кредитних, бюджетних заходів, податкових заходів, програм стабілізації і дій по регулюванню і розподілу прибутків.

Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальних підходи. У рамках першого (що пропонується прихильниками сучасного кейнсіанства) передбачається активна бюджетна політика - маневрування державними витратами і податками з метою впливу на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. У результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Однак одночасно може статися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставлених цілей, розвинутися безробіття.

Бюджетна політика проводиться і для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чином розширяється попит на споживчі товари і послуги.

Однак стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60-70ті роки, може посилювати інфляцію. До того ж великий бюджетний дефіцит обмежує урядові можливості маневрувати податками і витратами.

Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, непрямо і гнучко що впливає на економічну ситуацію. Цей вигляд регулювання проводиться непідконтрольним уряду центральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей в звертанні і ставки позикового процента. Прихильники цього підходу вважають, що державу повинно провести дефляційні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зростання і штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією.

Намагаючись приборкувати інфляцію, що вийшла з-під контролю,  уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін і прибутків, головна задача якої по суті зводиться до обмеження заробітної плати - третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.

Необхідно зазначити, що комбінація різних способів придушення інфляції залежить від конкретних економічних умов тієї або іншої країни.  Становлення ринку в Україні, зокрема,  в значній мірі, залежить від інтенсивності інфляційних процесів. Боротьба ж з цим був методами тотального або значного адміністративного контролю над цінами і прибутками, як це практикувалося раніше, без усунення їх причин, негативно позначається на розвитку ринкових відносин і стабільності економіки[1, c. 6-9].

Введення державного замовлення, інвестування промисловості і сільського господарства (за рахунок бюджетного дефіциту), встановленню жорсткого курсу валюти і взагалі твердих цін на всі товари - подібні заходи практикуються і зараз в Україні. У будь-якому випадку, це наочний приклад неефективного державного регулювання.

Необхідні серйозні і комплексні антиінфляційні заходи. Складність ситуації полягає в тому, що антиінфляційну політику в Україні зараз не можна все-таки звести до тільки непрямих економічних важелів. Справа в тому, що в Україні, нарівні із загальними закономірностями, найважливішою причиною інфляції можна вважати унікальну диспропорційність в економіці, що виникла як наслідок командно-адміністративної системи. Радянській економіці були властиві тривалий розвиток в режимі військового часу, і, як наслідок, надмірна частка військових витрат в ВНП, найвища міра монополізації виробництва, розподілу і грошово-кредитної системи і інші особливості.

Очевидно, що порушення народногосподарських пропорцій неможливо усунути без певної структурної політики держави, здійснюваної навіть прямими адміністративними заходами, зокрема,  скороченням військового виробництва і витрат, а також раціоналізацією виробничих капіталовкладень, рясним фінансуванням за рахунок акціонерних і приватних капіталів, широким залученням іноземних інвестицій і скороченням бюджетного фінансування. Необхідно зламати монополістичну структуру економіки. Все це важливо доповнювати заходами, які обмежать грошову масу, усунуть дефіцит державного бюджету, стабілізують співвідношення валют, а також створенням умов для здорової конкуренції. У такому випадку успіх буде досягнутий[10, c. 22-24].

3. Фінансова стабілізація і перспективи її розвитку

3.1. Проблеми фінансової стабілізації та шляхи їх вирішення в Україні

Розвиток суспільно-економічних відносин в Україні підтверджує необхідність нагального вирішення проблеми фінансової стабілізації - основи стабільності в державі та виходу з економічної кризи. Стабілізація у суспільстві і поступове економічне зростання вимагають проведення активної фінансової політики та забезпечення функціонування стабільної фінансової системи.