Економічна система суспільства

 

 У реальній дійсності виробничі відносини мають свій економічний зміст та юридичну форму виявлення. Економічний зміст таких відносин полягає в тому, що в них відображається зв’язок між становищем працівника в суспільному виробництві та рівнем і формою задоволення його життєвих потреб. Виробничі відносини визначають, в який спосіб індивід бере участь у суспільному виробництві, який метод застосовується для задоволення його потреб відповідним розподілом, обміном і споживанням сукупного продукту.

 

 Між економічним змістом  виробничих відносин та їх юридичною формою існують суперечності, зумовлені тим, що розвиток продуктивних сил спричиняє адекватні зміни в економічному змісті виробничих відносин, проте економічне право не може постійно модифікуватися відповідно до того. Держава не в змозі щоденно змінювати своє законодавство, адже його нестабільність, як і відсутність, призводить до хаосу в економічному житті. У реальній дійсності це виявляється як суперечність між чинним меха нізмом господарювання і вимогами розвитку продуктивних сил.

 

 Виробничі відносини як вияв  економічних інтересів, що виникають  з приводу виробництва і привласнення  продукту, безпосередньо пов’язані  з власністю як на засоби  виробництва, так і на виготовлений  продукт. Історія доводить, що  той, хто володіє засобами виробництва, володіє і виробленим продуктом. Отже, власність є головним економічним стрижнем, навколо якого розвивається вся сукупність виробничих відносин, узагальнюючою економічною категорією, яка визначає специфічний економічний зміст виробничих відносин, надаючи їх структурним елементам певної якісної характеристики.

 

 Панівна в суспільстві форма  власності відіграє, таким чином,  роль конституюючого принципу  конкретно-історичного типу виробничих  відносин. Тому власність може  розглядатися як специфічні виробничі відносини, що формують економічний зміст даного типу виробничих відносин. Пронизуючи всі елементи економічної структури суспільства, панівна власність може також бути економічним еквівалентом певної системи виробничих відносин.

 

 Співвідношення між типом і системою виробничих відносин досить складне. Система виробничих відносин відрізняється від їх типу глибшою і конкретнішою історичною визначеністю. Тип відносин є родовим поняттям і поєднує в собі різні системи як різновиди.

 

 Форми власності на засоби виробництва, робочу силу і виготовлений продукт у різних системах зазнають певних трансформацій. Саме різниця в кількісних і якісних співвідношеннях таких трансформацій виражає певну конкретну систему виробничих відносин, що адекватно відображає даний спосіб суспільного виробництва. Так, рабовласницькі, феодальні, капіталістичні відносини були однотипними — експлуататорськими. Проте у кожному з цих типів ступінь експлуатації і форми розподілу мали свою конкретно-історичну визначеність.

 

 Виокремити поняття виробничих відносин у категорію політичної економії означає дати критерій для відмежування одно-го ступеня суспільного розвитку від іншого. Це дає змогу від-різнити послідовно змінювані історичні типи суспільства: пер-вісно-общинний, феодальний, капіталістичний, посткапіталістичний. Панівні відносини власності як економічна основа системи виробничих відносин визначають історичну форму суспільного виробництва: привласнення матеріальних благ, спосіб поєднання безпосереднього виробника і засобів виробництва, соціально-економічну природу даного способу виробництва та його соціальну структуру.

 

 Нові засоби виробництва  породжують нові технології та  організацію виробництва, нові  системи управління. Це неминуче  призводить до виникнення нових  виробничих відносин. Проте ця залежність не є прямо пропорційною. Виробничі відносини мають специфічну властивість з року в рік відставати від рівня розвитку продуктивних сил. Причина цього — у двоїстому характері виробничих відносин: в їх економічному змісті та юридичній формі. Існування юридичної форми виробничих відносин зумовлює накопичення суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами. Оскільки держава як виразник інтересів суспільства не завжди оперативно реагує на такі суперечності, це призводить до поступового відставання виробничих відносин від потреб розвитку продуктивних сил і, зрештою, перетворює їх на гальмо розвитку останніх. Тобто виробничі відносини із форм розвитку продуктивних сил перетворюються на їх «кайдани». Тоді настає епоха «соціальної революції», що виявляється як в еволюційній формі розвитку, так і безпосередньо революційній. За такої ситуації виробничі відносини підлягають докорінному реформуванню з метою утворення умов для подальшого прогресивного розвитку продуктивних сил. Цей процес може відбуватися в межах даного способу виробництва, і він набирає форми вдосконалення механізму господарювання, проведення так званих соціальних «структурних реформ» у межах існуючої економічної системи.

 

 Отже, діалектика взаємозв’язку  продуктивних сил і виробничих відносин регулюється загальним економічним законом розвитку суспільства в різних суспільно-економічних формаціях чи системах. Цей закон називають законом відповідності. Він впорядковує процес розвитку способів виробництва, економічних систем, усуваючи суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами і приводячи останні у відповідність з характером і рівнем розвитку матеріальних продуктивних сил. Кожному новому ступеню технологічного розвитку даного типу продуктивних сил відповідає свій ступінь модифікації даних виробничих відносин. Кожному якісно новому типу продуктивних сил відповідає якісно новий тип виробничих відносин, новий суспільний спосіб виробництва.

 

 Коли йдеться про зміни  у виробничих відносинах, теоретично  і практично постає проблема їх вдосконалення. Розв’язати її можна, спираючись на юридичну форму виявлення виробничих відносин, а саме: сформувати новий господарський механізм, в якому досконаліші економічне право та системи управління наблизять конкретні економічні форми господарювання до їх об’єктивних принципів, як того потребують сучасні продуктивні сили. Саме завдяки конструюванню нового чи вдосконаленню існуючого господарського механізму досягається відповідність виробничих відносин потребам розвитку продуктивних сил. Тому держава, щоб виконувати активну економічну роль, має постійно розвивати господарське право, вдосконалювати застарілі законодавчі акти та приймати нові, які регулювали б нові економічні відносини, не охоплені чинним законодавством, тобто постійно вдосконалювати механізм господарювання. Це й означає на практиці свідоме регулювання суспільного виробництва, про що останнім часом переконливо свідчить досвід західних країн.

 

Типи економічних систем

 

Людське суспільство, розвиваючись, використовувало різні економічні системи. Розглянемо основні з них. Традиційні економічні системи ґрунтуються на звичаях, обрядах тощо, які завжди передавались із покоління до покоління. Саме ці обставини визначали, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти. Зазвичай такі економічні системи недостатньо сприймали технічний прогрес і все нове, що породжує динамізм розвитку суспільства.

 

 Основними рисами традиційної  системи є те, що:

виробництво, розподіл та обмін базуються  на звичаях, традиціях, культових обрядах. Релігійні і кастові цінності первинні щодо нових форм економічної діяльності;

спадковість і кастовість чітко  визначають економічну роль індивідів;

соціально-економічний застій «рельєфно» виражений, оскільки економіка розвивається досить повільно, протягом багатьох десятків років;

розвиток техніки обмежений, оскільки він об’єктивно підриває підвалини  традиційної системи;

стійке перевищення темпів зростання  чисельності населення над темпами  економічного розвитку, тому наявні високий  рівень безробіття і низька продуктивність праці;

зубожіння і бідність основної маси населення;

нерозвинутість ринкових відносин і ринкової інфраструктури, слабкий  виробничий потенціал у країні в  цілому.

 

Зважаючи на викладене, нині країни з суттєвими елементами традиційної  економіки є постачальниками сировини та матеріалів у світове господарство, виступають ринком збуту готової продукції для розвинутих держав.

 

 Командна, або адміністративно-командна, система: всі ресурси, як правило,  становлять власність держави,  яка й здійснює централізоване управління на всіх його рівнях. Тут держава вирішує, що, як і для кого виробляти.

 

 Характерними рисами даної  системи є:

суспільна (державна) власність практично  на всі фактори виробництва (ресурси), які відокремлено нікому не належать, навіть господарюючим суб’єктам (підприємствам);

колективне прийняття господарських  рішень шляхом централізації планування економічної діяльності;

централізоване виділення підприємствам  ресурсів для виконання державних  планів та централізоване ціноутворення;

практ ично відсутня конкуренція, оскільки планом передбачається виробництво рівно такої кількості продукції, яка необхідна для задоволення потреб на відповідний період. Звідси — монополізм виробників і панування їх над спожи-вачами.

 

Суттєвим недоліком такої економіки є те, що вона не створює дійових економічних стимулів на мікрорівні, не чутлива до запитів конкретного споживача. Ця система ґрунтується на обмеженій диференціації доходів для більшості споживачів, що є гальмом економічного розвитку країни в цілому, оскільки недостатньо стимулюється високопродуктивна праця.

 

 Разом з цим такій економіці  притаманний і цілий ряд достоїнств (переваг): по-перше, вона має великі  можливості оперативного нагромадження  виробничих ресурсів і концентрації, перерозподілу їх у пріоритетні галузі та сфери; по-друге, такий перерозподіл ресурсів дозволяє забезпечити повну (хоч і не завжди раціональну) зайнятість населення, уникнути хронічного масового безробіття та зубожіння; по-третє, держава, враховуючи суспільні потреби та інтереси, забезпечує за рахунок централізованих коштів усім громадянам певний рівень освіти, медичного обслуговування, вирішує цілий ряд інших соціальних проблем.

 

 Ринкова економіка ці питання  вирішує через ринок, ціни, прибуток, витрати. Серед характерних рис ринкової економіки можна виділити такі:

панування приватної власності  на виробничі і трудові ресурси;

ринкова (стихійна) система координації  та управління господарською діяльністю людей;

дотримання принципу свободи підприємництва і вибору сфери діяльності, свобода вкладення капіталу туди, коли і де бажано його власнику. Аналогічне стосується і споживача у разі наявності в нього коштів;

поведінка учасників (суб’єктів) ринкових відносин в основному диктується особистими, егоїстичними інтересами. Але саме таким чином, через погоню за власними інтересами, досягається в суспільстві досить висока реалізація суспільних економічних інтересів;

кожен господарюючий суб’єкт прагне до отримання максимуму прибутку, самостійно приймає рішення і  діє на свій страх і ризик;

економічна влада окремих виробників і споживачів так «розсіяна», що деякі з них не мають реальної можливості, щоб якось відчутно змінити  ситуацію на ринку. Тут діє так  звана вільна конкуренція «всіх  проти всіх», а також припускається, що немає необхідності державі втручатися у функціонування системи «вільного» ринку.

 

Змішана економіка базується на широкому розмаїтті форм власності  та господарювання.

 

 Зрозуміло, що всі згадані  економічні системи не існували  і не існують в чистому вигляді,  оскільки різні форми господарювання, управління і координації економічної діяльності функціонують паралельно, доповнюють одна одну, а часто навіть органічно переплітаються.

 

 

 

 

1.3.4. Економічна система суспільства,  суть і структура. Типи економічних  систем

 

У літературі економічна система визначається як економіка, як тип господарства, сукупність виробничих відносин, сукупність видів господарської діяльності або як спосіб виробництва. Економічна система інтегрує в собі сукупність усіх компонентів економіки — індивідуальні господарства, підприємства, галузі, виробничі відносини й природне середовище.

 

У кожному суспільстві під впливом  різних факторів складається своя система  координації господарської діяльності. Визначальною основою її формування є відносини власності та їх структура. Вони в різних країнах різні. Відповідно складаються і розвиваються різні економічні системи. Характер економічної системи значною мірою визначається також співвідношенням ринкового й державного регулювання. Ринок і держава — це дві головні сили, які виконують регулювальні функції в економіці, і їх економічні важелі в сукупності становлять господарський механізм. У різних країнах і в різні історичні періоди співвідношення між ними складаються по-різному, що робить певний вплив на характер економічних систем.

 

Економічна система — це певним чином упорядкована система економічних  зв'язків (відносин) між виробниками  і споживачами матеріальних та нематеріальних благ. Це система координації господарської  діяльності (рис. 1.6). Вона включає:

 

1) структуру продуктивних сил суспільства;

 

2) соціально-економічні відносини;

 

3) організаційно-економічні відносини;

 

4) господарський механізм, тобто  спосіб регулювання господарської  діяльності на макрорівні.

 

Суб'єктами економічної системи  є індивід, колектив, держава, виробник, посередник, споживач, фізичні та юридичні особи, виробничі та інші підприємства, банки, біржі та інші економічні суб'єкти.

 

Основні типи економічних систем:

 

1) система вільного або чистого  ринку;

 

2) система змішаної економіки  (сучасна ринкова економіка);

 

3) командно-адміністративна система  або централізовано-планова економіка;

 

4) традиційна система.

 

 

 

Рис. 1.6. Структура економічної системи  суспільства