Діагностика банкрутства підприємств

Діагностика банкрутства  підприємств 

Головною метою  існування кожного підприємства, організації, звісно, крім благочинних  чи подібних їм, є отримання прибутку. Це основна рушійна сила ринкової економіки, головний показник успішності діяльності. Саме за можливості отримання  прибутків і розгортається конкурентна  боротьба між підприємствами, але, як відомо, переможцями у цьому змаганні виходять далеко не всі. На найневдаліших  представників ділового класу у  разі неспроможності закріпитися на ринку чекає банкрутство і  санація. 

Закон України «Про відновлення платоспроможності  платника або визнання його банкрутом» дає наступне визначення банкрутства: це «визнана господарським судом  неспроможність боржника відновити  свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної  процедури» [1]. 

За своєю суттю  банкрутство як цивільно-правова  категорія є невід’ємною частиною ринкової економіки, природним процесом конкурентної боротьби, у ході якої слабкі підприємства вибувають з  цього процесу, а натомість держава  отримує економічно міцних, конкурентоздатних  суб’єктів господарювання, зазначає П. Т. Гега [3]. 

Але це не єдиний його прояв. В Україні банкрутство  часто є інструментом фальсифікації  і зловживання. Так, неплатоспроможними стають як малі, так і великі підприємства. Переважну більшість їх умисно доводять до банкрутства, і виручені від цієї процедури кошти не надходять  до бюджету держави. Це робиться з  метою ухилення від сплати податків через банкрутство (широкі можливості для цього надає мораторій  на задоволення вимог кредиторів, на час дії якого зупиняється  виплата боржником податкових зобов’язань, і до нього не застосовуються податкові  санкції, а  податковий борг списується як безнадійний) або для виведення  активів підприємства-боржника чи незаконне  їх заміщення [3]. 

Саме тому надзвичайно  важливим є уміння завчасно передбачити  перші прояви фінансової нестабільності, які згодом можуть перерости у  банкрутство, діагностувати та запобігти  їм, щоб уникнути санації та фальсифікацій. 

З метою оцінки фінансового  стану та діагностики банкрутства  підприємств для різних країн  розроблено велику кількість дискримінантних  багатофакторних моделей (наприклад, Альтмана для США, Тоффлера і Тішоу  для Великобританії, Беєрмана для  Німеччини, Давидової та Бєлікова для  Росії, Терещенка для України, модель Романа Ліса для оцінки фінансового  стану, двохфакторна модель оцінки імовірності  банкрутства, оцінка фінансового стану  по показниках У. Бівера, метод рейтингової  оцінки фінансового стану (рейтингове число), модель Фулмера, модель Спрингейта тощо). В основі цих моделей лежить задача класифікації підприємств за імовірністю їх банкрутства з використанням багатьох незалежних змінних (факторів впливу) [5]. 

Діагностика банкрутства  переважно має декілька рівнів і  спирається на моніторинг внутрішніх явищ фірми, помітних зсередини. Зазвичай, система діагностики банкрутства  складається з двох частин: експрес-діагностика  банкрутства та фундаментальна діагностика  банкрутства. 

Основною метою  експрес-діагностики банкрутства  є раннє виявлення ознак кризового  розвитку підприємства та попередня  оцінка масштабів кризового його стану. Експрес-діагностика банкрутства  характеризує систему регулярної оцінки кризових параметрів фінансового розвитку підприємства, що здійснюється на базі даних його фінансового обліку за стандартними алгоритмами аналізу, постійного моніторингу фінансового  стану підприємства. Методика експрес-діагностики  може трактуватися як універсальна, що майже не залежить від специфічних  характеристик підприємства. 

На відміну від  експрес-діагностики, фундаментальна діагностика, орієнтована на специфіку  конкретного підприємства, ураховує його відмінності [7]. 

Але часто підприємства потрапляють у пастку вибору: фундаментальна діагностика потребує досить значного часу та зусиль з боку працівників-аналітиків, вона коштовна й не зовсім оперативна; натомість експрес-діагностика вимагає  набагато менше часу та коштів, проте  не враховує важливих чинників стосовно специфіки діяльності підприємств, не є ґрунтовною та докладною, а відтак не може забезпечити впевненість  у правильності розрахунків. 

Діагностика погроз фінансової безпеки припускає визначення і моніторинг чинників, що визначають стійкість фінансово-економічного положення на короткострокову і  середньострокову перспективу, а також  показників (індикаторів) оцінки рівня  економічної безпеки; визначення їх порогових значень. При визначенні порогових (бар'єрних) значень індикаторів  економічної безпеки використовуємо наступну класифікацію, що характеризує стан підприємства: 

1. Нормальне, що  характеризує високий рівень  економічної безпеки, при якому  ступінь використання потенціалу  максимальна або близька до  обґрунтованих нормативів, що визначають  здібність підприємства до відтворення. 

2. Критичне, при якому  рівень економічної безпеки є  мінімально допустимим. Подолання  цього рівня означає перехід  підприємства в економічно небезпечну  зону, що характеризується недостатністю  ресурсів для здійснення фінансової  і виробничої діяльності, неефективним  використанням ресурсів і т.д. 

Дана класифікація припускає вибір двох порогових  значень: критичного і нормального. Вибір найменувань характеристик  стану господарюючого суб'єкта проведений аналогічно з класифікацією типу фінансової стійкості, прийнятої в  практику фінансового аналізу [6]. 

Поряд з тим, навіть провівши фундаментальне дослідження  на можливість банкрутства, підприємство не може бути повністю на нього покластися, тому що вищезгадані моделі діагностики  банкрутства здебільшого розроблені для розвинутих країн та не відповідають реаліям української економіки. 

Так, зокрема, існує: 

1. Часова невідповідність,  яка передбачає застосування  моделі в тому часі, в якому  вона розроблена. 

2. Невідповідність  об'єкта оцінювання, що означає,  оцінка вірогідності банкрутства  може проводитись лише для  підприємства, які відповідають  вибірці.  

3. Невідповідність  методики визначення параметрів  моделі, яка потребує точного  дотримання методичних прийомів  оцінки показників, що були розроблені  автором моделі. Основним недоліком  використання вище поданих методів  є те, що всі вони в якості  інформаційної бази використовують  зовнішню звітність підприємства [4]. 

Так, модель Альтмана вірно діагностувала банкрутство  у54,1% випадків, при 54,5% точності класифікації фінансово стійких підприємств, що в цілому по всій групі аналізованих підприємств забезпечило 54,3% вірних результатів класифікації. При цьому  фінансовий стан 11,7% підприємств взагалі  не було ідентифіковано. Модель Альтмана, розроблена для компаній, чиї акції  не котируються на ринку, показала 56,8% точності передбачення банкрутства  і 51,5% точності класифікації фінансово  стійких підприємств. У цілому по всій групі аналізованих підприємств  ця модель продемонструвала точність класифікації на рівні 54,3% (при 7,1% компаній з нерозпізнаним фінансовим станом). 

Модель Давидової  – Бєлікова, розроблена для російських компаній, показала дуже високу точність розпізнавання фінансово стійких  підприємств (90,9%) і водночас абсолютно  неприпустимий рівень передбачення банкрутств (21,6%). Це свідчить про невідповідність  лінії поділу між двома означеними групами компаній (фінансово стійких  і банкрутів) поточному стану  української економіки. Процент точності класифікації всіх аналізованих підприємств становить 54,3% (при 2,9% компаній з нерозпізнаним фінансовим станом). 

Модель Терещенка  розроблена для українських компаній, не була здатна ідентифікувати фінансовий стан 51,4% аналізованих підприємств, хоча всі показники було попередньо опрацьовано  згідно з встановленими рекомендаціями. Так, серед компаній, стан яких було класифіковано як фінансово стійкий, помилок в ідентифікації зроблено не було. Проте серед ідентифікованих  підприємств, яким загрожує банкрутство, точність класифікації становила всього 15,4%. Якщо ж врахувати й компанії з нерозпізнаним фінансовим станом, то точність класифікації підприємств-банкрутів  знижується до 5,4%. Таким чином, точність класифікації серед ідентифікованих  компаній сягає 67,6%, а для всієї  множини аналізованих підприємств  – падає до 32,9% [5]. 

Тобто, маємо ситуацію, коли використання лише вимірюваних  економічних показників, зокрема  даних фінансової звітності, не може задовольнити потреби споживачів у  інформації. Тому дуже важливим є використання не лише механічних розрахункових коефіцієнтів, але й таких показників, значення яких не може бути точно виміряне. 

До них належать зовнішні, або екзогенні (які не залежать від діяльності підприємства), та внутрішні, або ендогенні (що залежать від підприємства). 

Головними екзогенними  факторами фінансової кризи на підприємстві можуть бути: 

Ø    спад кон'юнктури  в економіці в цілому; 

Ø    зменшення  купівельної спроможності населення; 

Ø    значний  рівень інфляції; 

Ø    нестабільність господарського та податкового законодавства; 

Ø    нестабільність фінансового та валютного ринків; 

Ø    посилення  конкуренції в галузі; 

Ø    криза  окремої галузі; 

Ø    сезонні  коливання; 

Ø    посилення  монополізму на ринку; 

Ø    дискримінація  підприємства органами влади та управління; 

Ø    політична  нестабільність у країні місцезнаходження підприємства або в країнах підприємств-постачальників сировини (споживачів продукції); 

Ø    конфлікти  між засновниками (власниками). 

Вплив зовнішніх  факторів кризи, як правило, має стратегічний характер. Вони зумовлюють фінансову  кризу на підприємстві, якщо менеджмент помилково або несвоєчасно реагує на них, тобто якщо відсутня система  раннього попередження та реагування, одним із завдань якої є прогнозування  банкрутства чи така система функціонує недосконало. 

Можна виділити велику кількість ендогенних факторів фінансової кризи. З метою систематизації, їх можна згрупувати в такі блоки: 

1. Низька якість  менеджменту. 

2. Дефіцити в організаційній  структурі. 

3. Низький рівень  кваліфікації персоналу. 

4. Недоліки у виробничій  сфері. 

5. Прорахунки в  галузі постачання. 

6. Низький рівень  маркетингу та втрата ринків  збуту продукції. 

7. Прорахунки в  інвестиційній політиці. 

8. Брак інновацій  та раціоналізаторства. 

9. Дефіцити у фінансуванні. 

10. Цілковитий брак  контролінгу або незадовільна  робота його служб. 

Крім того, важливо  враховувати галузеві особливості  діяльності підприємств, які теж  накладають свій відбиток на процес функціонування. 

Таким чином, можна  підсумувати, що процес діагностики  банкрутства на підприємстві є важливим блоком аналітичної роботи, проведенням  якого не можна нехтувати. При  цьому варто обирати не просто найбільш прийнятну модель оцінювання вірогідності банкрутства з існуючих, враховуючи стан економіки в Україні  загалом і в галузі зокрема, але  й застосовувати ряд експертних методів для врахування чинників, які не можливо обчислити (інфляція, світова фінансова криза, нестабільність законодавства тощо). 

  

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Закон України  «Про відновлення платоспроможності  боржника або визнання його  банкрутом» № 2343-ХІІ від 14.05.1992 р. зі змінами і доповненнями // http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1085.456.38&nobreak=1

2. Савицька Г. В.  Економічний аналіз діяльності  підприємства: Навч. посіб. – 3-тє  вид., випр.. і доп. – К. Знання, 2007. – 668 с.

3. Гега П. Т.  Деякі особливості банкрутства  в Україні та недоліки правового  регулювання // http://bankrotam.net/ua/prints/article1/

4. Котик О. В.  Діагностика імовірності банкрутства  підприємства // http://www.rusnauka.com/DN2006/Economics/10_kotik%20o.v.doc.htm

5. Матвійчук А.  Діагностика банкрутства підприємств  // http://me.kmu.gov.ua/file/link/99747/file/matvijchuk_4_07_U.pdf&search_param=%E1%E0%ED%EA%F0%F3%F2%F1%F2%E2%E0&searchPublishing=1.

6. Судакова О. І.  Економічна діагностика банкрутства  підприємства // http://www.rusnauka.com/3._KAND_2007/Economics/17386.doc.htm