Бреттон-Вудська валютно-фінансова система

Доповідь на тему: «Бреттон-Вудська валютно-фінансова система»

 

Студента 3 групи 4 курсу ФЕМП

Турбовця Сергія Сергійовича

 

 

 

Бреттон-Вудська  система, Бреттон-Вудська угода (англ. Bretton Woods system) — створена після Другої світової війни міжнародна валютна система, міжнародна система організації грошових стосунків і торгівельних розрахунків, встановлена в результаті Бреттон-Вудськой конференції (з 1 по 22 липня 1944 року). Названа від імені курорту Бреттон-Вудс (англ. Bretton Woods) в штаті Нью-Хемпшир, США.

Конференція поклала  початок таким організаціям, як Міжнародний  банк реконструкції і розвитку (МБРР) і Міжнародний валютний фонд (МВФ).

Долар США став одним  з видів світових грошей, поряд  із золотом. Це був перехідний етап від золотодевізного стандарту  до Ямайської системи, що встановлює рівновагу попиту і пропозиції валют  через вільну торгівлю ними.

 

Цілі створення

1. Відновлення і збільшення об'ємів міжнародної торгівлі.

2. Надання в розпорядження держав ресурсів для протидії тимчасовим труднощам в зовнішньоторговельному балансі.

Наслідки 

1. Доларизація економік низки країн, що привело до виходу грошової маси з-під національного контролю, і переходу її під контроль Федеральної Резервної Системи.

Основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи, які закріплювалися у Статуті Міжнародного валютного фонду:

• функції світових грошей зберігалися за золотом, але масштаби його використання у міжнародних фінансах і його регулятивна роль суттєво зменшувалися;
• у ролі міжнародних платежів використовується нарівні із золотом — долар США. Долар декларативно прирівнювався до золота в ролі еталона цінності валюти.
• резервні (ключові) валюти обмінювалися на золото таким чином:
• долар США могли обмінювати центральні банки та урядові установи інших країн у Скарбниці США за офіційно встановленим 1934 року співвідношенням (35 доларів за 1 тройську унцію, тобто 31.1035г золота);
• долар США могли обмінювати центральні банки, урядові установи та приватні особи з метою тезаврації на ринках золота (передусім Лондонському). Ціна золота на ринках складалася на базі офіційної (до 1968 року вона майже не відхилялася від останньої);
• прирівнювання валют одна до одної та їх взаємний обмін здійснювалися на основі офіційно узгоджених країнами-членами з МВФ валютних паритетів, виражених у золоті та в доларах США. Ці паритети були стабільними, їх зміна могла відбуватися тільки з санкції МВФ і за певних умов, що на практиці траплялося дуже рідко;
• ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фіксованих доларових паритетів цих валют більш як на +0,75%. У разі значних відхилень національні банки зобов'язувались засобом покупки чи продажу валюти відновити співвідношення курсів.
• Ціна золота була жорстко фіксована — 35 доларів за тройську унцію;
• Встановлені тверді обмінні курси для валют країн-учасниць до ключової валюти;
• Центральні банки підтримують стабільний курс національної валюти по відношенню до ключової валюти (+/- 1 %) за допомогою валютних інтервенцій;
• Допускаються зміни курсів валют через ревальвації або девальвації;
• Організаційні ланки системи — Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР).

МВФ надає кредити  в іноземній валюті для покриття дефіциту платіжних балансів і підтримки нестабільних валют, здійснює контроль за дотриманням принципів роботи валютних систем країн-учасниць, забезпечує валютну співпрацю.

Для золота була встановлена  тверда ціна: 35 дол. за 1 тройську унцію. В результаті США отримали валютну гегемонію, відтіснивши свого конкурента, що ослабів, — Великобританію. Фактично, це привело до появи Доларового стандарту міжнародної валютної системи, заснованої на пануванні долара. Точніше говорити про Золотодолоровий стандарти. В середині XX століття США належало 70 % всього світового запасу золота. Долар — валюта, конвертована в золото, — став базою валютних паритетів, переважаючим засобом міжнародних розрахунків, валютних інтервенцій і резервних активів. Національна валюта США стала одночасно світовими грошима.

Валютні інтервенції  розглядалися як механізм адаптації  валютної системи до зовнішніх умов, що змінюються, аналогічно передачі золотих  запасів для регулювання сальдо платіжного балансу при золотому стандарті. Курси валют можна було змінювати лише за наявності істотних перекосів платіжного балансу. Саме ці зміни валютних курсів в рамках твердих паритетів називалися ревальвацією і девальвацією валют.

До 1971-го МВФ успішно досягнув своєї мети за допомогою, по-перше, твердих валютних курсів, по-друге, вільній оборотності (конвертованості) валют, і по-третє, за допомогою багатосторонніх кредитів.

 

Криза Бреттон-Вудської валютної системи

Фундаментальні причини кризи

 

Ця система могла існувати лише до тих пір, поки золоті запаси США  могли забезпечувати конверсію  зарубіжних доларів в золото. Крах системи був передбачуваний. Золоті запаси США танули буквально на очах: часом по 3 тонни в день. І це, знову ж таки, не дивлячись на всі заходи, які робила США, щоб зупинити витік золота, зробити так, щоб долар був «здатний до обміну, поки не зажадають цього обміну»(Ш.Де Голль). Можливості для обміну доларів на золото були всіляко обмежені: він міг здійснюватися лише на офіційному рівні і лише в одному місці — в Казначействі США. Але цифри говорять самі за себе: з 1949 по 1970 рік золоті запаси США скоротилися з 21 800 до 9838,2 тонни — більш ніж в два рази.

Останню крапку в цій «втечі від  долара» і поставив генерал де Голль, не обмежившись лише декларацією про необхідність ліквідації пріоритету долара. Від слів він перейшов до справи, пред'явивши США до обміну 1,5 мільярда доларів США. Вибухнув скандал. США стали давити на Францію як партнера по НАТО. І тоді генерал де Голль пішов ще далі, оголосивши про вихід Франції з НАТО, ліквідації всіх 189 натівських баз на території Франції і виводі 35 тисяч натівських солдатів. На довершення до всього під час свого офіційного візиту в США він пред'явив до обміну на золото 750 мільйонів доларів. І США були вимушені виробити цей обмін по твердому курсу, оскільки всі необхідні формальності були дотримані.

Звичайно, такі масштаби «інтервенції» не могли «повалити долар», але удару був завданий в найуразливіше місце — «п'яту Ахіллеса» долара. Генерал де Голль створив найнебезпечніший для США прецедент. Досить сказати, що лише з 1965 по 1967 рік США були вимушені обміняти свої долари на 3000 тонн чистого золота. Услід за Францією до обміну на золото пред'явила долари Германію.

Але і США незабаром  прийняли не менш безпрецедентні захисні  заходи, в однобічному порядку  відмовившись від всіх своїх прийнятих  раніше міжнародних зобов'язань  по золотому забезпеченню долара.

На початку 70-х років  остаточно стався перерозподіл золотих запасів на користь Європи, а в міжнародному звороті брали участь все більше готівкових і безготівкових доларів США. З'явилися значні проблеми з міжнародною ліквідністю, оскільки видобуток золота був невеликий в порівнянні із зростанням об'ємів міжнародної торгівлі. Довіра до долара, як резервної валюти, додатково падало із-за гігантського дефіциту платіжного балансу США. Утворилися нові фінансові центри (Західна Європа, Японія), і їх національні валюти почали поступово також використовувати як резервні. Це привело до втрати США свого абсолютного домінуючого положення на фінансовому світі.

Виразно проблеми даної  системи були сформульовані в  дилемі (парадоксі) Тріффіна:

Емісія ключової валюти повинна відповідати золотому запасу країни-емітента. Надмірна емісія, не забезпечена золотим запасом, може підірвати оборотність ключової валюти в золото, що викличе кризу довіри до неї. Але ключова валюта повинна випускатися в кількостях, достатніх для того, щоб забезпечити збільшення міжнародної грошової маси для обслуговування зростаючої кількості міжнародних операцій. Тому її емісія повинна відбуватися незважаючи на розмір обмеженого золотого запасу країни-емітента.

В процесі розвитку системи  для часткового зняття цього протиріччя було запропоновано використання штучного резервного засобу — Спеціальні права запозичення. Цей механізм діє і сьогодні.

Додаткові причини  кризи 

1. Нестійкість в економіці. Початок валютної кризи в 1967 році збігся з уповільненням економічного зростання.

2. Посилення інфляції негативно впливало на конкурентоспроможність фірм. Оскільки різні темпи інфляції в різних країнах по різному впливали на динаміку курсу валют, це створювало умови для «курсових перекосів», що заохочувало спекулятивні переміщення «гарячих» грошей.

3. У 1970-х роках спекуляції загострили валютну кризу. Надлишок доларів у вигляді стихійної лавини «гарячих» грошей періодично обрушувався то на одну, то на іншу країну, викликаючи валютні потрясіння і втечу від однієї валюти до іншої.

4. Нестабільність національних платіжних балансів. Хронічний дефіцит в одних країн (особливо США, Великобританії) і позитивне сальдо інших (ФРН, Японія) підсилювали коливання курсів валют.

5. Невідповідність принципів Бреттон-Вудськой системи зміні співвідношення сил на світовій арені. Валютна система, заснована на національних валютах, прийшла в протиріччя з інтернаціоналізацією світового господарства. Це протиріччя посилювалося у міру ослабіння економічних позицій США і Великобританії, які погашали дефіцит своїх платіжних балансів емісією національних валют, використовуючи їх статус резервних валют. Це перечило інтересам інших країн.

6. Роль транснаціональних корпорацій (ТНК) у валютній сфері: ТНК мають в своєму розпорядженні гігантські короткострокові активи в різних валютах, які можуть істотно перевищувати резерви центральних банків країн, де діють корпорації і, таким чином, ТНК можуть вислизати від національного контролю. ТНК при спробах уникнути втрат або отримати прибутки беруть участь у валютних спекуляціях, додаючи їм гігантський розмах.

Таким чином, поступово  виникла необхідність перегляду  основ існуючої валютної системи. Її структурні принципи, встановлені в 1944 р., перестали відповідати реальному  положенню справ. Суть кризи Бреттон-Вудської системи полягає в протиріччі між інтернаціональним характером міжнародних економічних відносин і використанням для цього національних валют (переважно долара США), схильних до знецінення.

 

 

Джерела:

1. Мюррей Ротбард: «Государство и деньги», глава 1, Изд. Социум, № 2, декабрь 2001г.;
2. Олексій Кузнецов «Стабілізація світової валютної системи в контексті теоретичних підходів Дж. М.Кейнса»/ Світова економіка, Вісник НБУ, березень 2012 р.;
3. Бреттон-Вудська система – Вікіпедія: http://uk.wikipedia.org/wiki/Бреттон-Вудська _система;
 

4. Формы проявления кризиса

• обострение проблемы международной валютной ликвидности:

• «валютная лихорадка» — массовая продажа неустойчивых валют в ожидании их девальвации, скупка валют — кандидатов на ревальвацию;

• «золотая лихорадка» — бегство от нестабильных валют к золоту, спонтанное повышение его цены;

• резкие колебания официальных золотовалютных резервов;

• паника на фондовых биржах и падение курсов ценных бумаг в ожидании изменения курса валют;

• активизация национального и межгосударственного валютного регулирования:

• массовые девальвации и ревальвации валют (официальные и неофициальные);

• активные валютные интервенции центральных банков, в том числе согласованные между несколькими странами;

• использование иностранных кредитов и заимствований в МВФ для поддержки валют;

• борьба двух тенденций в международных отношениях — сотрудничество и сепаратные действия (вплоть до торговых и валютных «войн»).

 

Ключевые даты развития кризиса

1. 17 марта 1968 года. Установлен двойной рынок золота. Цена на золото на частных рынках устанавливается свободно в соответствии со спросом и предложением. По официальным сделкам для центральных банков стран сохраняется обратимость доллара в золото по официальному курсу 35 долларов за 1 тройскую унцию.

2. 15 августа 1971 года. Президент США Ричард Никсон объявил о временном запрете конвертации доллара в золото по официальному курсу для центральных банков.

3. 17 декабря 1971 года. Девальвация доллара по отношению к золоту на 7,89 %. Официальная цена золота увеличилась с 35 до 38 долларов за 1 тройскую унцию без возобновления обмена долларов на золото по этому курсу.

4. 13 февраля 1973 года. Доллар девальвировал до 42,2 долларов за 1 тройскую унцию.

5. 16 марта 1973 года. Ямайская международная конференция подчинила курсы валют законам рынка. С этого времени курсы валют не фиксированы, а изменяются под воздействием спроса и предложения. Система твердых обменных курсов прекратила свое существование.

6. 8 января 1976 года. После переходного периода, в течение которого страны могли испробовать различные модели валютной системы, на заседании министров стран-членов МВФ в г. Кингстоне на Ямайке (Ямайская конференция) было принято новое соглашение об устройстве международной валютной системы, которое имело вид поправок к уставу МВФ. Была сформирована модель свободных взаимных конвертаций, для которой стало характерно колебание обменных курсов. Ямайская валютная система действует в мире и по настоящее время (2011 год), хотя в свете глобального кризиса 2008—2009 годов начались консультации о принципах новой мировой валютной системы (Антикризисный саммит G20, Лондонский саммит G-20).